― Щодо цієї останньої вади, ― мовила, сміючись, мадам Лаланд, ― то ви даремно зізналися, адже коли б не це зізнання, то хто б вас і запідозрив у чомусь такому? До речі, ― провадила вона, ― чи не пригадуєте ви, ― і тут мені, попри сутінь, що огортала вітальню, привиділось, ніби вона зашарілася, ― чи не пригадуєте ви, mon cher ami,[20] оцього пристрою для поліпшення зору, який і досі висить у мене на шиї?
Проказуючи це, вона крутила в пальцях того самого подвійного лорнета, що так приголомшив мене тоді в опері.
― Авжеж! Ще б не пам'ятати! ― вигукнув я, палко тиснучи ніжну ручку, що простягала мені лорнета, аби я краще роздивився. То була розкішна й вигадлива цяцька, багато прикрашена різьбленням, філігранню та коштовними камінцями, які навіть у смерку так блищали, що я не міг не здогадатися про їхню високу вартість.
― Eh bien! mon ami,[21] ― повела вона далі з певною empressement,[22] яка трохи мене здивувала. ― Eh bien! mon ami, ви серйозно просите від мене дару, що його вам самому завгодно було назвати неоціненним. Ви просите моєї руки, і то завтра ж. Якщо я поступлюся вашим благанням і, признаюся, також голосу власного серця, то хіба не можна й мені вимагати сповнення одного дуже... дуже невеличкого прохання?
― Назвіть його! ― вигукнув я так палко, що дехто з товариства навіть глянув у наш бік, і коли б не те товариство, був би й кинувся поривно до її ніг. ― Назвіть його, моя кохана, моя Ежені, назвіть! ― та ах! Воно вже виповнене, хоч ви його ще й не назвали.
― Ви повинні, mon ami, ― сказала вона, ― заради коханої вашої Ежені здолати невеличку слабкість, про яку щойно мені призналися, ― слабкість радше моральну, аніж фізичну, й, повірте, недостойну вашої благородної душі... таку несумісну з вашою вродженою чесністю... і яка рано чи пізно, коли й надалі давати їй волю, заведе вас у вельми прикру неволю. Тож заради мене ви здолаєте цю сором'язливість, що, як ви самі визнаєте, змушує вас приховувати слабкість вашого зору. Адже тим, що ви відмовляєтеся вживати звичайні засоби від цієї вади, ви її насправді заперечуєте. Одне слово, ви мене зрозуміли: я хочу, щоб ви носили окуляри... Цитьте! Адже ви вже пообіцяли, заради мене. Тож прийміть від мене цю дрібничку, що я тримаю в руці: вона дивовижно допомагає краще бачити, хоч коштовність оправи й не надто велика. Бачите, її можна носити і так... і ось так ― на носі як окуляри, або ж у кишені камізельки як лорнета. Але ви, заради мене, носитимете її саме у вигляді окулярів, і то постійно.
Це прохання, що й казати, мене неабияк збентежило. Одначе умова, з якою воно було пов'язане, унеможливлювала щонайменші вагання.
― Згода! ― вигукнув я з усім ентузіазмом, на який тільки спромігся тієї миті. ― Я згоден ― і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета ― біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди ― в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби.
Після цього розмова наша перейшла на подробиці завтрашнього плану. Толбот, як я довідався від своєї нареченої, саме повернувся до міста. Я мав негайно побачитися з ним, а також найняти карету. Гості розійдуться не раніше другої години, тож на цей час екіпаж мусить уже стояти біля дверей; у загальному сум'ятті, коли всі роз'їжджатимуться, мадам Лаланд непомітно в нього сяде. Ми поїдемо до будинку одного священика, який уже чекатиме на нас; там повінчаємося, попрощаємося з Толботом і вирушимо в невелику подорож на схід, давши змогу світському товариству міста пліткувати про нас, як тільки йому буде завгодно.
Отак умовившись про все це, я зараз же подався до Толбота, але дорогою не втерпів ― зайшов до якогось готелю, аби роздивитися мініатюрний портрет у медальйоні, й зробив це з могутньою допомогою окулярів. Лице на мініатюрі було незрівнянно прекрасне! Ці великі променисті очі! ― цей гордий грецький ніс! ― ці пишні темні кучері! «Ах! ― мовив я в захваті сам собі. ― Це ж і є істинний, живий образ моєї любові!» Повернув медальйон зворотним боком ― і прочитав: «Ежені Лаланд, двадцяти семи літ і семи місяців».
Я застав Толбота вдома і зразу ж розповів йому про своє щастя. Той, звісно, не міг надивуватись, однак сердечно мене привітав і запропонував пособити, чим тільки зможе. Одне слово, ми здійснили заплановане як по писаному, й о другій за північ, через десять хвилин після шлюбної церемонії, я вже сидів з мадам Лаланд ― чи то з мадам Сімпсон ― у закритому екіпажі, що на великій швидкості мчав з міста й далі в північно-східному напрямку.
Оскільки нам випадало їхати всю ніч до ранку, Толбот вирішив, що першу зупинку зробимо в селищі К., миль за двадцять від міста, аби поснідати й перепочити, перш ніж продовжити нашу мандрівку. І от, точнісінько о четвертій годині ранку, наша коляса підкотила до головного тамтешнього заїзду. Я допоміг моїй обожнюваній дружині висісти і негайно замовив сніданок. А поки приспіє те снідання, нас завели до невеликої віталеньки, й ми сіли.
Вже сіріло ― от-от свіне світ; і я, споглядаючи захоплено ангела, що сидів поруч мене, раптом подумав: а це ж таки вперше, відколи я отієї миті в опері уздрів славнозвісну вроду мадам Лаланд, я бачу ту вроду так близько при світлі дня.
― А зараз, mon ami, ― заговорила вона, взявши мене за руку й урвавши таким чином мої роздуми, ― а зараз, mon cher ami, коли ми стали нерозлучним подружжям... коли я поступилася вашим палким благанням і виконала свою половину обопільної нашої угоди... я сподіваюсь, ви не забули, що й ви повинні дещо для мене зробити ― обіцяну дрібничку, що ви дотримаєте слова. Ах, дайте мені пригадати! Як це було? Так, ось ті достеменні слова дорогої обіцянки, яку ви дали учора ввечері своїй Ежені. Слухайте ж! Ось що ви сказали: «Я згоден ― і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета ― біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди ― в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби». Оце ж достеменно ті слова, любий мій чоловіче, чи не так?
― Саме так, ― відповів я, ― у вас чудова пам'ять; і повірте, прекрасна моя Ежені, я не збираюсь ухилятися від виконання цієї дріб'язкової обіцянки. Ось! Дивіться! Вони навіть до лиця мені, правда ж?
І, надавши лорнетові форми окулярів, я обережно примостив їх у належному місці, а тим часом мадам Сімпсон, поправивши капелюшка й згорнувши руки на грудях, сіла на стільці в якійсь неприродно прямій, напруженій і, далебі, таки трохи незграбній позі.
― Господи, Боже мій! ― закричав я чи не тієї самої миті, коли оправа окулярів торкнулася мого перенісся. ― Боже милий! Та що ж це за окуляри такі? ― І, хутенько знявши їх, я старанно протер їх шовковою хустинкою і знов насадив на носа.
Та коли першого разу я був здивований, то другого я спізнав уже не подив, а приголомшення, і приголомшення це було таке сильне, просто незмірне, сказати б ― жахливе. В ім'я усього відворотного ― що це? Як мені повірити своїм очам, як? Ось яке постало переді мною питання. Невже... це... невже це рум'яна? А це... а це... невже ж це зморшки на обличчі Ежені Лаланд? А... О Юпітере і всі боги та богині, великі й малі! ― що... що... що скоїлося з її зубами? Я люто брязнув окулярами об підлогу й, скочивши на рівні ноги, став посеред кімнати перед місіс Сімпсон; став, упершись руками в боки, запінившись і скрегочучи зубами, але геть онімілий від жаху та лютості.
Я вже згадував, що мадам Ежені Лаланд, чи то Сімпсон, розмовляла англійською майже так само зле, як писала нею, і тому за звичайних обставин до неї не вдавалася. Але гнів може штовхнути жінку на будь-які крайнощі, тож цього разу він спонукав місіс Сімпсон до чогось незвичайного: до спроби розмовляти мовою, якої вона й не знала до пуття.
