Оскільки міс Ругон, як видно, була американкою та ще й журналісткою — «Сан-Антоніо геральд», здається, місцева газета на західному узбережжі США, — то до неї не так-то вже й важко було підійти. Не довго думаючи, я згорнув газету, вклонився і сказав:

— Пробачте, моє прізвище Андерсон; я випадково почув вашу розмову… І мені здається, що, як британський прес-офіцер на Кіпрі, я теж міг би стати вам у пригоді.

Вона спокійно, навіть без посмішки, глянула на мене своїми великими, трохи розкосими карими очима, що яскраво вирізнялися на фоні її золотавого волосся. І мушу признатися, що її погляд чомусь мене збентежив. Хоч я розглядав її вже більш як чверть години, саме тепер відчув себе спантеличеним; частіше забилося серце. Під час розмови зі своїм земляком вона сиділа до мене спиною, і лише тепер, коли я побачив її обличчя, мені стало ясно, чому Вальполь — хай він буде археолог чи шпигун — пише для неї такі статті. Для таких жінок чоловіки готові складати вірші і навіть робити ще більші дурниці.

— Ви ж парашутист-десантник, — сказала вона, кинувши погляд на мою емблему.

— В даний час я прикомандирований до відділу інформації, — пояснив я, що в певному розумінні слова зовсім не було брехнею.

— Ну що ж, якщо бажаєте, сідайте до мене, — запропонувала вона.

Я пересів.

— У вас дійсно є яка-небудь інформація для мене? — спитала вона, діставши записну книжку Вальполя і приготувавши олівець.

Хоч я й не чекав такої ділової розмови, однак не розгубився. Пам'ятаючи настанови підполковника Тінуела та його принцип «солдатської одвертості» і пригадавши розповідь Білла про воєнне становище на Близькому Сході, я відповів:

— Єгипет оточений з усіх боків, міс Ругон, і для полковника Насера було б значно краще, якби він прийняв це до уваги. В Червоному морі стоїть напоготові наш крейсер «Кенія» з кількома есмінцями, а біля берегів Леванту плаває «Ямайка» — теж досить солідний корабель. У Мальтійському порту стоїть на якорі авіаносець «Ігл» з чотирма ескадрильями на борту. До цього додайте ще шістдесят реактивних бомбардувальників «Канберра», перебазованих на аеродром Ла Валетта.

Я зробив паузу, копаючись у пам'яті; Білл і на борту судна «Тезей» так часто повертався до цієї теми, що мені вже не сила було витримувати його товариство… А міс Ругон мовчки слухала мене і навіть нічого не записувала.

— В Іорданії, — повів я далі, — в повній бойовій готовності стоїть 10-й гусарський полк, озброєний 50-тонними танками типу «Центуріон III»; а цей танк, як відомо, кращий за «труни» типу «Шерман», що є у єгиптян, і навіть може помірятися силами з «Т-34». В Лівії 10-а танкова дивізія в стані бойової готовності переведена до західного кордону Єгипту, щоб у разі потреби при підтримці піхотного полку «Королівських стрільців» і 3-го артилерійського полку вдарити на Каїр…

— … як це свого часу хотів зробити Роммель, — перебила вона мене. — Я так і думала, лейтенанте.

— Що ви думали?

— Що у вас для мене є нудьга, але немає ніякої інформації. Ви могли б мені принаймні розповісти про те, що авіаносці «Булверк», «Тезей» і «Оушн» увійшли в Середземне море з «Червоними дияволами» на борту — адже ви саме до них належите?.. Ваші новини застаріли на цілих два тижні.

— З цього погляду той пан, з яким ви щойно розмовляли, напевно, кращий, — відповів я їй, сміючись. — Його інформація ніколи не старіє.

Мене здивувала її поінформованість. Хоч, звичайно, великі переміщення морського флоту ніколи не бувають суворою таємницею, бо кораблі виходять з портів на очах у багатьох людей і повідомлення про це дуже швидко проникають у пресу, все ж мене серйозно вразила така обізнаність молодої жінки.

— Ви не маєте ніяких підстав сміятися з нього, — дружелюбно сказала вон» а. — Ця людина в поті чола веде розкопки, знаходить дорогоцінні керамічні вази, а що робите ви? На кошти свого народу живете в одному з найкращих готелів і намагаєтесь водити за ніс скромну журналістку, якій і без вас багато клопоту. Вам слід би бути хоч трохи скромнішим.

— Він веде розкопки, ви працюєте не покладаючи рук, а я… ну, припустімо, що ви маєте рацію… Але ж він, певно, копає в таку спеку не власними руками?

— У нього є два турецьких робітники, які допомагають йому… Однак я сама не знаю, навіщо розповідаю вам про це. Адже ви хотіли мене інформувати, а не навпаки!

Через п'ять хвилин ми розійшлися добрими друзями, її повідомлення про те, що у Вальполя працюють два турки, мало для мене досить важливе значення. Всякий агент, який полює за військовими таємницями, потребує помічників для передачі інформації, якщо сам не користується радіопередавачем. Але останнє буває досить рідко, бо всю цю роботу — вести розвідку, зашифровувати дані й передавати їх, а крім того, ще й часто міняти місцеперебування, щоб ворожа контррозвідка не запеленгувала передавача — одній людині виконати не під силу.

Тепер лишалося з'ясувати, з ким Натан Ф. Вальполь підтримував зв'язок через тих двох турецьких помічників, — з єгипетською, сірійською, ізраїльською чи, може, й з турецькою розвідкою. Для кого він тут, на Кіпрі, займався військовим шпіонажем, якщо взагалі він шпигун?

Того ж самого дня ввечері міс Ругон познайомила мене з містером Вальполем. Він глянув на мене з-під важких повік своїми каламутно-сірими очима східного постою, мов на якогось недоречного порушника спокою.

— Радий познайомитися з вами, — похмуро сказав він і жестом запросив мене сісти за свій стіл.

Під час вечері ми говорили мало. В думці я питав себе, чи не моя присутність паралізувала язик Вальполя — адже вранці він так жваво розмовляв зі своєю чарівною сусідкою. Ми їли індичку з каштанами, смачно приправлену мускатом та грецьким ізюмом, потім випили по бокалу самоського вина, яке я з великою насолодою пив маленькими ковточками. Коли дійшли до кави, Вальполь запалив майже зовсім чорну сигару і стомлено відкинувся на спинку стільця, не виявляючи ніякого бажання розпочати бесіду.

Тоді я досить обережно почав розпитувати його про археологічні знахідки. Як відомо, людина найскоріше виявляє своє обличчя, коли тактовно почнеш цікавитися її роботою. Повинен зазначити, що до цієї бесіди я заздалегідь належним чином підготувався: всю другу половину дня просидів у англійській бібліотеці Нікозії і прочитав про кіпрську старовину все, що знайшов.

І оскільки у мене завжди була чудова пам'ять, я почував себе цілком компетентним у цьому питанні.

— Я щиро здивований, — сказав через якийсь час Вальполь, — що ви, лейтенанте Андерсон, виявляєте цікавість до таких речей. — (Мені здалося, ніби в його голосі забриніла глузлива нотка). — В наш час люди майже не звертають уваги на це. Складається таке враження, що епоха сенсаційних розкопок минула назавжди. — Він осудливо зморщив свого орлиного носа і докінчив: — А тут на Кіпрі після Чесноли майже зовсім нічого не робилося в цій галузі.

— Це був італійський археолог, чи не так? — з пошаною зауважив я.

— Це — великий попередник містера Вальполя, — сказала міс Ругон.

— Луїджі Пальма ді-Чеснола, — пробурмотів Вальполь, безцеремонно потягаючись і заклавши руки за потилицю. Одверто кажучи, від такої поведінки та ще в такому місці мене покоробило. — Так, він народився в Туріні… Повернувшись з Кримської кампанії, пішов на службу до американців і під час війни з Південними штатами дослужився до бригадного генерала. Пізніше став консулом США на Кіпрі. Тоді це була завидна посада; вона надавала йому широких можливостей присвятити себе дослідницькій роботі.

Я звернув увагу на досить культурну мову Вальполя, яка приємно контрастувала з його недбалою, а за столом навіть вартою осуду поведінкою. Незважаючи на недбалість в одязі і жестах, яка звичайно властива багатьом науковцям, він справляв враження дуже вченої людини. І хоча я знав, що кваліфіковані агенти з метою маскування нерідко проходять ретельну підготовку в певній галузі знань, — та я й сам кілька годин тому начиняв свою голову відомостями з археології, — протягом того вечора мені не раз спадало на думку, що наша контррозвідка помилилася. Жодна шпигунська школа в світі не могла б зробити з Вальполя такого любителя старовини, яким він був.