Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Ми призвали добровольців, а не якихось там старців, — заявив мені Білл Шотовер, повторюючи слова всіма шанованого командира «Червоних дияволів» Мервіна Батлера.

Ми стояли біля поручнів і дивилися, як за корнуельським побережжям сідає сонце. Був напрочуд гарний вечір.

— Двадцять чотири вузли робить наше корито, — сказав Білл, сплюнувши в пінисту воду за кормою. — Післязавтра минемо Ліссабон, увійдемо в Середземне море, а в п'ятницю рано будемо в Ла Валетті. Що і як буде далі, знають лише бог та сер Антоні.

— Якщо єгиптяни якимсь чином пронюхають про нас, то підуть на поступки, тільки-но ми з'явимось у районі Мальти.

— Для мене, Роджер, пристойна бійка була б кращим виходом.

Пізніше я прочитав у газеті, що часткова мобілізація, якій я завдячував тією чудовою прогулянкою на кораблі, була здійснена в повній відповідності з нашою конституцією. Оскільки нижня палата за кілька днів до націоналізації Суецького каналу була розпущена на канікули (значна частина членів парламенту в цей час полювала на куріпок у Шотландії, а королева Єлизавета розважалася на кінних змаганнях у Гудвулі), прем'єр-міністр Іден сам скликав Державну Раду. Вона проголосила надзвичайне становище й «урочисто уповноважила вельмишановного Генрі Геда», тобто нашого військового міністра, мобілізувати резерви. Слідом за цим «вельмишановний» призвав до збройних сил двадцять тисяч чоловік, а серед них і мене. Для мене принаймні було втіхою повідомлення преси про те, що все відбулося коректно і спокійно, як це й личить великій нації.

Через вісім днів ми висадилися на Кіпрі. Я потрапив до передового загону, яким командував мій приятель Білл. На двох «джипах» морського відомства ми проїхали квітучою рівниною на шістдесят кілометрів у глиб острова. Солдати, що супроводжували нас, весь час тримали автомати напоготові. Я зрозумів, що місцеве населення продовжує упереджено ставитися до британської корони; та, хвалити бога, в дорозі нічого не трапилось.

Коли в мерехтливому від спеки повітрі виринули перші будинки столиці острова — Нікозії, Білл Шотовер сказав мені:

— Ну, любий друже, тут наші дороги розходяться. Тебе викликає для якогось особливого доручення командування повітряними силами… Я не знаю точно, для чого саме, але думаю, що це почесне завдання. Дивись, Роджер, не підкачай! See you later, old boy[5].

Він ляснув мене своєю важкою лапою по плечу і, звелівши шоферові зупинитись, без зайвих церемоній виштовхнув мене з машини, а сам помчав геть.

Я опинився перед довгою, присадкуватою будівлею, обнесеною «їжаками» з колючої проволоки. Біля вартового в сталевому шоломі, з-під якого блищало мокре від поту чоло, стояв припорошений пилюкою щит з написом MEAF-HQ, що мало означати «Штаб повітряних сил на Середньому Сході». Тут перебувало командування британських повітряних сил, якому були підпорядковані всі аеродроми й бойові літаки в Іраку, Іорданії, на Кіпрі, в Лівії, а ще півроку тому — і в зоні Суецького каналу. Побачивши цей штаб, я не відчув ніякої радості на душі; і причиною цього була не тільки спека…

Якщо штаб повітряних сил викликає парашутиста для виконання спеціального завдання, то це аж ніяк не означає чогось приємного. Вся ця справа мені не дуже подобалась. Не задумуючись над тим, чому саме на мене, щойно призваного резервіста, припав цей вибір, я вирішив енергійно опиратися будь-яким спробам використати мене для якоїсь рискованої індивідуальної операції. Небезпечні завдання виконували, як правило, добровольці. Молоді офіцери часто пропускають нагоду благополучно уникнути рискованої операції, коли — з патріотичних або якихось інших благородних міркувань — у слушний момент не наважаться простим «ні» звести нанівець намагання добрих начальників умовити простачка.

— Кімната 118, сер, — сказав вартовий сержант.

На його форменій блузі під пахвами виднілися великі плями від поту. Сержант якось дивно подивився на мене, від чого моя тривога ще більше зросла. Невинний напис «Медичний відділ» на дверях кімнати № 118 теж не розвіяв мого недовір'я. Військові лікарі завжди мали сумнівну славу.

Я ввійшов туди і, незважаючи на гнітючу духоту, одразу ж виструнчився. За письмовим столом стояв сивий, досить ставний офіцер, зовсім не схожий на лікаря. На погонах у нього було по три срібних смужки і по стільки ж нашивок на рукавах — отже, це був вінг-командор — те саме, що підполковник у наземних військах. Над його головою, розрізаючи повітря, крутився горизонтальний вентилятор. Я відчув на своєму обличчі його прохолодний подих.

— Сідайте, лейтенанте, — сказав підполковник авіації приємним звучним голосом. — Хочете сигарету?

Він справляв враження симпатичного начальника. Я вирішив бути пильним і остерігатися його люб'язності. Сів і дав йому припалити.

— Якщо мене вірно поінформували, лейтенанте Андерсон, — сказав підполковник, переводячи погляд туди, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму, — два тижні тому ви ще займалися в Ліверпулі своїми цивільними справами.

— Так, сер.

— У чому полягала ваша діяльність?

— Я — співробітник митної служби розшуку, сер.

З того, як підполковник кивнув, я зрозумів, що він уже знає про це. Крім того, у нього в руці був якийсь папірець — безсумнівно, з моєї персональної справи.

— Які ж були ваші обов'язки? — запитав він. — Ви займалися звичайною перевіркою багажу чи мали справу з добре організованими контрабандистами?

Зневажливий тон, яким він сказав це «звичайною перевіркою», трохи образив мене, і тому я не без гордості признався, що кілька семестрів вивчав криміналістику, займав відповідальну службову посаду і брав участь у розслідуванні більшості тих злочинців, які входили до компетенції моєї установи. Недавно я вів розслідування афери з наркотиками, і досить успішно…

Лише потім я усвідомив, що мені краще було приховати свої таланти (до речі, в армії це найрозумніша тактика).

— Наркотики? — зацікавлено вигукнув підполковник. — Я бачу, містер Андерсон, що ми з вами колеги. Моє прізвище Тінуел. Можливо, ви чули про мене дещо, я кілька років підряд керував у Скотленд-Ярді[6] головним комісаріатом по боротьбі з грабіжництвом та бандитським шантажем. Було б зайвим пояснювати вам, яке широке поле діяльності цього відділу.

Він самовдоволено посміхнувся, і я не наважився зіпсувати йому настрій, а вдав, ніби й справді пригадав його прізвище. Я добре знав, що для криміналіста старшого покоління немає нічого приємнішого, ніж несподівано почути відгук тієї слави, яку в свій час бульварна преса створила навколо його успіхів.

Потім підполковник Тінуел почастував мене холодним лимонадом і, поговоривши ще деякий час про відомі злочини тридцятих років, непомітно перейшов від англійських кримінальних історій до сучасного становища на острові Кіпр.

— Ось тут у нас відділ контррозвідки регіонального командування на Близькому Сході. — Розкриваючи передо мною цю таємницю, він зробив широкий жест, що охоплював усю обстановку кімнати, включаючи жалюзі, зелений сейф і сітку від москітів. — Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче, повірте мені. А в мене дуже мало людей. Найкращі мої сили зайняті грецькими партизанами і концентрують свою увагу на тому, щоб запобігти ворожим замахам проти наших повітряних сил. Тому ви, містер Андерсон, з'явилися до мене саме вчасно.

Надто пізно я зрозумів, що потрапив у пастку. Після всієї люб'язності, виявленої до мене як до молодого колеги, я вже не був спроможний з належною твердістю відмовитись від якогось делікатного завдання. Тепер мені тільки лишалося більш чи менш спритно перейти до оборони.

— На жаль, сер, я не розмовляю ні грецькою, ні турецькою мовами, — почав я, — не знаю ні країни, ні людей… Боюсь, що вам ніякої користі не буде з мене.

— О ні, — хитро посміхаючись, заперечив він. — Для вас у мене є щось особливе. Незнання згаданих вами речей у даному разі нічого не важить. Ваше завдання не в тому, щоб стати другим Лоуренсом[7]. Слухайте сюди: уже певний час по цьому острову нишпорить один загадковий іноземець — досить багатий чоловік, років п'ятдесяти; нам треба з'ясувати, що він являє собою в дійсності, його пристрасть — пам'ятки грецької старовини. За паспортом він американський громадянин на ім'я Натан Ф. Вальполь. Але для нас це настільки ж мало важить, як і його бажання видавати себе за археолога. Твердо встановлено лише одно: в своїх розшуках він надає переваги якраз тим районам, де розміщені військові об'єкти.

вернуться

5

До скорого побачення, старина! (англ.).

вернуться

6

Скотленд-Ярд — резиденція лондонської кримінальної поліції. (Прим. пер.)

вернуться

7

Томас Едуард Лоуренс — спритний розвідник, диверсант і закулісний дипломат, слуга англійських імперіалістів на Близькому і Середньому Сході; загинув у 1935 р. (Прим. пер.).

2
{"b":"566325","o":1}