— Святий Якове! Нам усім каюк, це ж Парижанин!

Коли пролунало це грізне ім'я, жах опанував усіх на кораблі, й зчинилося сум'яття, яке годі описати словами. Але капітан-іспанець не розгубився: він віддав кілька наказів, і матроси негайно взялися за діло. Щоб уникнути небезпеки і за всяку ціну добутися суходолу, Гомес звелів поставити високі й низькі ліселі з лівого та правого борту, підставивши вітрові всі вітрила, які тільки можна було закріпити на реях. Цей маневр виконали, але з великими зусиллями — не було, звичайно, тієї узгодженості в діях, яка так захоплює на військовому кораблі. Хоча «Отелло», вітрила на якому були встановлені бездоганно, летів, наче ластівка, він, здавалося, наближався досить повільно, і бідолашні французи відчули оманливу надію. Але саме в ту мить, коли завдяки вправним маневрам, у яких брав участь сам Гомес — і не тільки розпоряджаючись, а й показуючи, як треба діяти — у ту мить, коли «Святий Фердінанд» помітно прискорив хід, стерновий — з очевидним наміром — зробив неправильний розворот і поставив бриг бортом до вітру. Під його поривами вітрила так рвучко «залопотіли», що «всмоктали» в себе весь вітер; лісель-сприти зламались, і бриг різко «загальмував». Від гніву капітан став біліший, аніж вітрила. Одним стрибком кинувся він до стернового і з такою люттю вдарив його кинджалом, що схибив. Тоді він штурнув негідника в море, схопив стерно і спробував залагодити шкоду, завдану його славному, випробуваному кораблю. Сльози розпачу блищали в очах капітана, бо зрада, яка знищує плоди наших зусиль, засмучує нас куди дужче, ніж неминуча смерть. Та чим більше сипав капітан прокльонами, тим гірше посувалося діло. Тоді він власноручно вистрелив із сигнальної гармати, сподіваючись, що постріл почують на березі. Відразу ж пальнув з гармати і піратський корабель, який наближався з неймовірною швидкістю. Ядро не долетіло до «Святого Фердінанда» лише туазів на десять.

— Кат його забери! — вигукнув генерал. — Добрий приціл! Мабуть, гармати в них якісь особливі.

— О, коли той чортяка озветься, то краще мовчати, — сказав один матрос. — Парижанин і англійського фрегата не побоїться…

— Ми загинули! — тоном безнадії вигукнув капітан, який, навівши підзорну трубу на берег, не зміг нічого там розрізнити. — Ми ще далі від Франції, ніж мені здавалося.

— Навіщо упадати в розпач? — сказав генерал. — Усі ваші пасажири — французи, вони зафрахтували корабель. А ви ж кажете, цей пірат — парижанин. То звеліть підняти білий прапор і…

— І він пустить нас на дно, — відповів капітан. — Він з тих, хто ні перед чим не зупиниться, коли є нагода взяти багату здобич.

— Ну, якщо він справжній пірат…

— Який там пірат, — сердито заперечив матрос. — У нього все по закону. Він знає, що робить.

— Ну тоді покорімося своїй долі! — вигукнув генерал, звівши погляд до неба.

У нього вистачило мужності стримати сльози.

Тільки-но він вимовив ці слова, як пролунав другий постріл з гармати. Ядро, пущене з більшою влучністю, пробило корпус «Святого Фердінанда».

— Лягти в дрейф! — звелів засмучений капітан.

Матрос, який обстоював честь Парижанина, став вельми вправно допомагати здійсненню цього маневру, спричиненого безвихідним становищем судна. У гнітючому чеканні минуло півгодини. Смертельний жах опанував пасажирів судна. «Святий Фердінанд» віз чотири мільйони піастрів, які складали багатство п'ятьох французів, і гроші генерала — мільйон сто тисяч франків. «Отелло» був уже на відстані десяти рушничних пострілів; на ньому ясно виднілися грізні жерла дванадцяти гармат, готових відкрити вогонь. Здавалося, вітер, роздмухуваний самим дияволом, підганяв корабель; але погляд бувалого моряка легко вгадував, чим пояснюється ця швидкість, — досить було придивитись до обрисів брига, до його видовженого вузького корпусу, до високого рангоуту, до того, як скроєні вітрила, яка чудова і легка вся оснастка, з якою спритністю, з якою узгодженістю, наче одна людина, діє вся команда, точно вгадуючи напрямок вітру й бездоганно підлагоджуючи під нього стіну білих полотнищ. Струнка дерев'яна споруда, здавалося, дихала впевненістю у своїй силі, була моторна і кмітлива, як скаковий кінь або хижий птах. Матроси на корсарському кораблі рухалися мовчки і в разі опору були готові враз пустити на дно беззахисне торговельне судно, яке, на щастя для себе, принишкло і скидалося на провинного школяра, захопленого зненацька вчителем.

— Адже в нас є гармати! — вигукнув генерал, стиснувши руку капітана.

Капітан кинув на старого воїна погляд, сповнений мужності та розпачу, і сказав:

— А люди?

Маркіз оглянув людей на «Святому Фердінанді» і здригнувся. Четверо негоціантів були бліді й тремтіли від страху, а матроси, з'юрмившись навколо одного із своїх, мабуть, домовлялися про те, щоб перейти на бік «Отелло» — вони дивилися на піратський корабель із жадібною цікавістю. Лише боцман, капітан і маркіз обмінялися поглядами, в яких не було страху.

— Знаєте, капітане Гомес, я вже одного разу попрощався зі своєю батьківщиною та сім'єю, і тоді моє серце було розбите горем. Невже знову мені доведеться попрощатися з ними — і вже навіки — саме тоді, коли я несу своїм дітям радість і щастя?

Генерал відвернувся, і коли його гнівні сльози закапали в море, побачив стернового матроса, який уплав добирався до піратського корабля.

— Цього разу ви таки справді попрощаєтеся з ними навіки, — сказав капітан.

Іспанця злякав безумний погляд француза. Обидва кораблі вже стали бортом до борту, і генерал, побачивши зблизька команду піратського брига, повірив зловісному пророкуванню Гомеса. Біля кожної гармати стояло по три чоловіки. Вони скидалися на бронзові статуї — так атлетично були збудовані, такими вугластими були їхні обличчя, такими мускулистими — руки. Навіть смерть не повалила б з ніг могутніх хлоп'ят. Матроси — добре озброєні, діяльні, спритні й дужі — теж стояли нерухомо. Їхні суворі обличчя засмагли на сонці, тіла загрубіли від тяжкої праці. Їхні очі палахкотіли, в них світилися рішучість і кмітливість, пекельне торжество. Глибока мовчанка, що панувала на верхній палубі піратського корабля, чорній від людей і капелюхів, свідчила про незламну дисципліну, про те, що чиясь могутня воля приборкує цих демонів у людській подобі. Ватаг стояв біля грот-щогли, схрестивши руки; він був неозброєний, і тільки сокира лежала в нього біля ніг. Крислатий повстяний капелюх захищав йому голову від сонця й затінював обличчя. Гармаші, вояки й матроси, схожі на собак, що принишкли біля ніг хазяїна, дивились то на свого капітана, то на торговельне судно. Коли два бриги зіткнулися, поштовх пробудив корсара від задуми, і він щось прошепотів на вухо своєму молодому помічникові, який стояв за два кроки від нього.

— На абордаж! — вигукнув молодий пірат.

І через мить «Отелло» уже взяв «Святого Фердінанда» на абордажні гаки. Корсар неголосно віддавав накази, помічник їх повторював, а пірати — кожен знав свої обов'язки заздалегідь — преспокійно посунули на палубу захопленого корабля, наче семінаристи на службу божу, пов'язали там матросів та пасажирів і захопили здобич. Вони швидко і вправно перетягли на палубу «Отелло» бочки з піастрами та їстівними припасами і всіх людей зі «Святого Фердінанда». Генералові здалося, що він бачить сон, коли його, із зв'язаними руками й ногами, пожбурили на якийсь лантух, ніби й сам він був річчю. Корсар, його помічник і один з матросів, що, мабуть, виконував обов'язки боцмана, почали радитись. Нарада тривала недовго, потім матрос свиснув: пірати підбігли до нього, а тоді, за його наказом, пострибали всі на борт «Святого Фердінанда», здерлися на щогли і заходилися стягувати вниз вітрила й снасті з такою поквапністю, з якою солдат на полі битви роздягає вбитого товариша, спокусившись на його шинель і черевики.

— Тепер нам кінець, — спокійно сказав маркізові капітан-іспанець, який уважно стежив поглядом за жестами трьох верховод, поки вони радилися, та за рухами матросів, які розбирали оснастку його брига.