Ну, звичайно, Господи Боже, звичайно! Біля Ваграма{7} під кулями, під Москвою між трупами, він скрізь однаково спокійний.
Таку відповідь дав на численні розпитування гренадер, що стояв біля дівчини. Жюлі на якусь мить уся поринула у споглядання імператора, чий спокій свідчив про цілковиту впевненість у власній могутності. Наполеон помітив мадмуазель де Шатійоне і, нахилившись, щось сказав коротко Дюрокові, викликавши на губах обергофмаршала усмішку. Маневри почалися. Якщо досі увага Жюлі роздвоювалася між незворушною постаттю Наполеона і синіми, зеленими та червоними рядами військ, то тепер вона майже не зводила очей з молодого офіцера, який то мчав на своєму коні між шеренгами старих солдатів, що рухалися швидко й точно, то у невтримному пориві наче летів до тієї групи, на чолі якої їхав незрівнянний у своїй простоті Наполеон. Під офіцером був чудовий вороний кінь, а красивий небесно-голубий мундир — мундир ординарців імператора — чітко вирізнявся на тлі строкатого натовпу. Його золоті позументи яскраво блищали на сонці, султан високого і вузького ківера сяяв та мерехтів, і глядачі, певно, порівнювали того вершника з чарівним вогником, з невидимим духом, що дістав від імператора наказ оживляти, приводити в рух батальйони, які яскріли зброєю, коли по одному знаку очей полководця вони то ламали стрій, то знову сходилися, то кружляли, мов хвилі у морській водоверті, то прокочувалися перед ним, наче високі стрімкі вали, що їх котить на берег розбурханий океан.
Коли маневри закінчились, офіцер чвалом поскакав до імператора й зупинився перед ним, чекаючи наказів. Тепер він був кроків за двадцять від Жюлі, навпроти Наполеона та імператорського почту, і його поза дуже нагадувала ту, яку Жерар{8} надав генералові Раппу на своїй картині «Битва під Аустерліцем». Протягом цих хвилин дівчина могла милуватися своїм обранцем у всьому його військовому блиску. Полковник Віктор д'Еглемон мав не більше тридцяти років, він був високий, стрункий, добре збудований, що особливо впадало у вічі, коли він дужою рукою правував конем, чия гарна гнучка спина, здавалося, прогиналась під ним. Його мужнє смагляве лице приваблювало тим непоясненним чаром, якого надає молодим обличчям досконала правильність рис. У нього був широкий і високий лоб. Вогнисті очі, затінені густими бровами й довгими віями скидалися на два світлі овали, окреслені чорними лініями. Його орлиний ніс вражав витонченою красою. Над яскраво-червоними губами чорніли неодмінні вуса. Смаглявий рум'янець, що пашів на повних щоках, свідчив про неабияку силу. Його обличчя було позначене печаттю відваги й належало до того типу, який нині шукають художники, коли хочуть намалювати одного з героїв імператорської Франції. Змилений кінь нетерпляче тряс гривою і махав довгим густим хвостом, але стояв на місці як укопаний, розставивши передні ноги; його відданість хазяїнові була живим утіленням тієї відданості, яку сам полковник д'Еглемон почував до імператора. Бачачи, що її коханий тільки й думає, як би перехопити Наполеонів погляд, Жюлі на мить відчула напад ревнощів, згадавши, що на неї він досі не подивився й разу. Ось повелитель щось сказав йому, і Віктор, приостроживши коня, уже мчить галопом; але коня полохає тінь, відкинута тумбою на пісок, він злякано задкує і так несподівано стає дибки, що вершник, здається, не зможе утриматися в сідлі. Жюлі скрикує, блідне; усі на неї озираються з цікавістю; але вона нікого не бачить, її погляд прикутий до розпаленого коня, якого верхівець приборкує на всьому скаку, поспішаючи передати наказ імператора. Це приголомшливе видовище так вразило Жюлі, що вона несвідомо вчепилась в руку батька і несамохіть відкривала йому свої почуття, то стискаючи, то розтискаючи пальці. В ту мить, коли кінь мало не скинув Віктора, Жюлі так розпачливо притиснулася до батька, ніби їй самій загрожувало падіння. З похмурою і сумною тривогою вдивлявся старий батько у щасливе обличчя доньки, і в кожній його зморшці зачаїлася жалість, батьківські ревнощі і навіть каяття. Коли ж незвичайний блиск у очах Жюлі, її мимовільний зойк і судомні порухи пальців остаточно розкрили таємницю її кохання, батько, мабуть, аж надто виразно уявив собі невеселе майбутнє своєї дитини, бо на його обличчі промайнув вираз розпачу. А душа Жюлі в ту мить начебто злилася з душею офіцера. Потім старий побачив, як, проминаючи їх, д'Еглемон обмінявся з Жюлі промовистим поглядом, побачив, що очі в неї вологі, а обличчя пашіє незвичайно яскравим рум'янцем, і, мабуть, йому спала думка ще тривожніша, ніж ті, які досі його непокоїли, бо на його страдницькому обличчі промайнув вираз справжнього горя. Він несподівано повів дочку в Тюїльрійський сад.
— Але ж на площі Каруселі, тату, ще стоять війська, — сказала йому Жюлі. — Маневри не закінчились.
— Ні, дитино, всі війська уже пройшли.
— Я думаю, ви помиляєтеся, тату. Пан д'Еглемон помчав туди з наказом, щоб вони рушали.
— Мені погано, дочко, і я не хочу тут залишатися.
Жюлі важко було не повірити батькові, коли вона глянула на його обличчя; старий був глибоко пригнічений своїми тривогами.
— У вас щось болить? — спитала Жюлі байдужим голосом — так вона була заклопотана своїми думками.
— Кожен зайвий прожитий день — для мене ласка господня, — відповів старий.
— Ну от, ви знову нагоните на мене смуток своїми розмовами про смерть. Мені було так весело. Та проженіть ви геть свої кляті чорні думки!
— О, розпещене дитя! — вигукнув батько, зітхаючи. — Навіть найдобріші серця бувають іноді жорстокими. Отже, дарма ми присвячуємо вам своє життя, думаємо тільки про вас, дбаємо про ваш добробут, жертвуємо своїми вподобаннями заради ваших примх, обожнюємо вас, ладні вам віддати навіть свою кров? Гай-гай! Усе це ви безтурботно приймаєте. Треба бути всемогутнім, як Господь Бог, щоб заслужити вашу усмішку і вашу поблажливу любов. А потім з'являється чужий! Коханий чоловік викрадає у нас ваше серце.
Жюлі здивовано поглянула на батька. Він ішов повільно, іноді дивлячись на неї згаслими очима.
— Ви навіть ховаєтеся від нас, — провадив він, — а може, й від самих себе.
— Що ви хочете сказати, тату?
— Мені здається, Жюлі, ти від мене криєшся. Ти закохалася, — жваво додав він, побачивши, як зашарілася дочка. — А я ж сподівався, що ти збережеш вірність старому батькові до самої його смерті, що ти житимеш зі мною, задоволена і щаслива, що я милуватимуся тобою, тією Жюлі, якою ти була зовсім недавно. Не знаючи, яка доля тебе чекає, я ще міг вірити у твоє щасливе майбутнє, але не судилося мені забрати з собою в могилу надію на твоє щастя, бо ти любиш у д'Еглемоні не кузена, а полковника. Сьогодні я переконався в цьому.
— А чому б мені його не любити, тату? — вигукнула Жюлі з виразом найжвавішої цікавості.
— О дочко, ти не зрозумієш мене! — відповів батько, зітхаючи.
— Все одно скажіть! — мовила вона тоном вередливої дівчинки.
— Ну, гаразд, моя дитино, вислухай мене. Молоді дівчата часто створюють у своїй уяві шляхетні, чудові образи, вони мріють про ідеальних людей і плекають химерні думки про чоловіків, про почуття, про світ. Потім вони наївно наділяють свого обранця тими високими чеснотами, про які мріяли, і довіряються йому; вони люблять у ньому витвір своєї уяви, а згодом, коли вже пізно відвести від себе лихо, оманливе створіння, яке вони піднесли на п'єдестал своїх мрій, їхній перший кумир перетворюється на бридкого привида. Жюлі, я волів би, щоб ти закохалася в якого-небудь старого діда, ніж у полковника д'Еглемона. О, якби ти могла передбачити, що з тобою станеться через десять років, ти віддала б належне моєму життєвому досвіду. Я знаю Віктора: він веселий, але не дотепний, веселий на казармений лад, він марнотрат і нездара. Це один із тих чоловіків, яких небо створило для того, щоб вони чотири рази на день приймали і перетравлювали їжу, спали, кохали першу-ліпшу дівку і воювали. Він не розуміє життя. За велінням серця — а серце в нього добре — він здатний віддати свого гаманця біднякові, приятелю. Але він безтурботний, і нема у нього тієї делікатності почуття, яка перетворює нас на рабів жіночого щастя. Але він неук, егоїст… Існує багато «але»…
