— Годі тобі, Абелю! — вигукнула маркіза, скориставшися з того, що Моїна з братом втомились і вгамувалися. — Іди-но сюди, мій хлопчику, пора спати…

І суворо глянувши на сина, вона посадовила його собі на коліна.

— Отакої! — сказав генерал. — Уже пів на одинадцяту, а жоден слуга досі не повернувся! Ох і гультяї ж! Гюставе, — провадив він, обернувшись до сина, — я дав тобі книжку з тією умовою, що ти читатимеш лише до десятої. Ти сам повинен був закрити її о домовленій годині й піти спати, як ти мені обіцяв. Якщо хочеш стати людиною видатною, ти повинен ставитися до даного тобою слова, як до святої заповіді, й берегти його, як свою честь. Один з найвідоміших ораторів Англії Фокс уславився саме твердістю свого характеру. Головною його перевагою була вірність узятим на себе зобов'язанням. Коли Фокс був малим, його батько, англієць старого гарту, дав синові суворий урок, що назавжди закарбувався йому в пам'яті. У твоєму віці Фокс приїздив до батька на канікули. Навколо їхнього замку, як то заведено в багатих англійців, був великий парк. У парку стояла стара альтанка; її мали розібрати й перенести в інше місце, звідки відкривався чудовий краєвид. Діти люблять дивитись, коли щось руйнують. Малому Фоксові хотілося продовжити свої канікули на кілька днів, щоб побачити, як зноситимуть альтанку, але батько звелів синові повернутися до коледжу в призначений день перед початком навчання; батько й син через це посварилися. Мати, як і всі матері, підтримала хлопця. Тоді батько врочисто пообіцяв синові відкласти знесення альтанки до наступних канікул. Малий Фокс повернувся до коледжу. Батько подумав, що хлопець, заклопотаний навчанням, забуде про їхню домовленість, і звелів розібрати альтанку й перенести її на інше місце. Але впертий хлопець тільки й думав що про ту альтанку. Приїхавши додому, він насамперед пішов подивитись на неї. На сніданок він прийшов украй засмучений і сказав батькові: «Ви мене одурили». Старий джентльмен збентежився, але його відповідь була сповнена гідності: «Це правда, сину, але я залагоджу свою помилку. Треба оберігати своє слово пильніше, ніж багатство. Бо той, хто дотримує слова, здобуде багатство, а ніякі багатства не змиють пляму на твоїй совісті, коли ти порушиш слово». Батько звелів перенести альтанку на те місце, де вона була раніше, а коли її відбудували в колишньому вигляді, наказав зруйнувати її на очах у сина. Хай це послужить наукою для тебе, Гюставе.

Гюстав уважно вислухав батька і відразу закрив книжку. На мить запала мовчанка; генерал підняв Моїну, що змагалася зі сном, і посадив її собі на коліна. Голівка малої похилилася, припала до батьківських грудей, і Моїна заснула, вкутана своїм прегарним золотавим волоссям. У цю мить з вулиці долинуло тупотіння чиїхось поквапних кроків, і три удари в двері луною відбилися в усьому домі. Ці лункі удари були не менш красномовні, ніж зойк людини, якій загрожує смертельна небезпека. Сторожовий собака люто загавкав. Елена, Гюстав, генерал і його дружина здригнулися, але Абель, якому мати щойно вдягла чепчик на голівку, і Моїна не прокинулися.

— Ото хтось поспішає! — вигукнув генерал, уклавши доньку на крісло.

І швидко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина благально вигукнула йому навздогін:

— Не ходи туди, мій друже…

Маркіз зайшов до спальні, взяв там два пістолети, засвітив потайного ліхтаря, кинувся до сходів, спустився ними із швидкістю блискавки й через мить уже стояв перед парадними дверима. Син безстрашно подався за ним.

— Хто там? — спитав генерал.

— Відчиніть! — відповів хтось за дверима, важко відсапуючись.

— Ви друг?

— Друг!

— Ви сам?

— Сам. Та відчиняйте ж, вони підходять!

Тільки-но генерал прочинив двері, як хтось миттю прослизнув у передпокій, швидкий, мов тінь. Господар дому отямитися не встиг, як незнайомець сильним поштовхом ноги уже захряснув за собою двері й наліг на них спиною, мабуть, сповнений рішучості нікого не впускати. Щоб пристрашити непроханого гостя, генерал навів на нього пістолет і освітив його ліхтарем; він побачив перед собою чоловіка середнього зросту в хутряній шубі, — таку носять старі діди, — яка тяглася по землі й була йому завелика, наче він зняв її з чужого плеча. З обачності чи випадково, але обличчя втікача затінював капелюх, насунутий на самі очі.

— Сховайте пістолета, пане, — сказав він генералові. — Я не залишуся тут без вашої згоди; але якщо я звідси вийду, біля застави мене чекає смерть. І яка смерть! За неї ви відповісте перед Богом. Я прошу у вас притулку на дві години. Та хоч я і прохач, необхідність змушує мене поставити умови. Мені потрібна аравійська гостинність. Хай вона буде для вас священною; а ні, то відчиняйте двері, і я піду на смерть. Мені потрібні таємниця, пристановище і вода. Ох, води! — прохрипів він пересохлим горлом.

— Хто ви такий? — запитав генерал, вражений гарячковою балакучістю незнайомця.

— Он як! Хто я такий? Що ж, відчиняйте двері, і я піду, — мовив незнайомець з якоюсь диявольською іронією.

Маркіз водив ліхтарем, намагаючись освітити незнайомця, але йому вдалося роздивитись лише нижню частину його обличчя, і ніщо не говорило на користь тієї незвичайної гостинності, якої вимагав утікач: його мертвотно бліді щоки посмикувались, риси були жахливо спотворені. В тіні, відкинутій крисами капелюха, палахкотіли очі, й супроти їхнього блиску, здавалося, блідло тьмяне світло ліхтаря. Одначе генерал повинен був дати відповідь.

— Добродію, — сказав генерал, — ваші слова такі дивні, що й ви на моєму місці…

— Моє життя у ваших руках! — вигукнув незнайомець, уриваючи хазяїна, і голос його був страшний.

— На дві години? — нерішуче промовив генерал.

— На дві години! — підтвердив утікач.

Мабуть, у пориві розпачу він раптом зсунув капелюха на потилицю, відкрив чоло і, наче роблячи останню спробу, втупив у генерала вогнистий погляд, що проникав у саму глибінь душі: цей погляд випромінював розум і волю, засліплював, наче блискавка, і вражав, мов грім. Адже бувають хвилини, коли люди володіють незбагненною могутністю.

— Проходьте, хоч би хто ви були, тут ви в безпеці, — врочисто промовив господар дому, і йому здалося, що він скоряється одній з тих підсвідомих спонук, які людина не завжди може собі пояснити.

— Бог вас винагородить! — сказав незнайомець, зітхнувши з полегкістю.

— Ви маєте зброю? — спитав генерал.

Замість відповіді невідомий швидко розгорнув поли шуби, та не встиг генерал його роздивитись, як він знову закутався в неї. Зброї в нього не було видно, а вдягнений він був так, ніби з'явився сюди прямо з балу. Хоч і мигцем оглянув його недовірливий генерал, він дещо таки встиг помітити й вигукнув:

— Де в біса ви так змокли, адже на дворі сухо!

— Знову запитання! — згорда відповів незнайомець.

В цю мить маркіз помітив сина і згадав, як щойно повчав його про необхідність дотримувати даного слова. Це розсердило його, і він сказав з явним гнівом у голосі.

— Ти чому тут, шалапуте! Тобі давно пора бути в ліжку.

— Я думав, що знадоблюся вам у разі небезпеки, — відповів Гюстав.

— Ну, а зараз іди до своєї кімнати, — сказав батько, полагіднівши від такої відповіді сина. — А ви, — звернувся він до незнайомця, — ідіть за мною.

Вони замовкли, як два гравці, що не довіряють один одному. Генерала почали тривожити похмурі передчуття. Присутність незнайомця гнітила його, як жаский сон. Але він дав слово, і треба було виконувати його, отож він провів непроханого гостя коридорами та сходами у велику кімнату на третьому поверсі, що була якраз над вітальнею. Ця нежила кімната взимку правила за сушильню. Вона не сполучалася з іншими покоями; її пожовклі стіни прикрашало лише поганеньке дзеркало, забуте на каміні колишнім власником дому та велике трюмо, для якого не знайшлося місця, коли розміщали маркізові меблі, і його тимчасово поставили тут, навпроти каміна. Підлогу в цій величезній мансарді ніколи не підмітали, тут стояв крижаний холод і обставу довершували тільки два старі стільці з розпотрошеними солом'яними сидіннями. Генерал поставив ліхтар на камін і сказав незнайомцеві: