Вона одразу почала розповідати Татіані Карл про фотографію, випадково віднайдену під час недавнього прибирання в кімнатці на горищі — на тому фото вони були разом, узявшись за руки, у дворі коледжу, одягнені у форму, їм було п’ятнадцять років. Татіана не пригадувала цієї фотографії. Я сам повірив у існування такої. Татіана попросила показати їй цю фотокартку. Лол пообіцяла.
— Татіана розповідала нам про вас, сказав П’єр Беньєр.
Татіана взагалі не була говіркою, а цього дня вона говорила ще менше, ніж звичайно. Вона прислухалася до найменшого слова Лол В. Штайн, вона викликала її на розповідь про своє недавнє життя. Вона бажала водночас якнайкраще познайомити нас і дізнатися про неї якомога більше — про її спосіб життя, про її чоловіка, її дітей, її дім, її розклад часу, її минуле. Лол говорила мало, але з достатньою ясністю, чіткістю, щоб заспокоїти будь-кого щодо її теперішнього стану. Але тільки не її, не Татіану. Татіана турбувалася інакше, ніж інші через Лол — те, що їй вдалося дуже добре приховати причину, Татіану засмучувало. Адже насправді ніхто не може остаточно вилікуватися від пристрасті. І, тим більше, пристрасть Лол була невисловленою — Татіана із цим погоджується завжди, попри стриманість, яку вона все ще виявляє щодо тієї ролі, яку вона зіграла в кризі Лол.
— Ти розповідаєш про своє життя, як по писаному, зауважує Татіана.
— З року в рік, — каже Лол, вона зніяковіло усміхнулася, — навколо мене нічого не змінюється.
— Скажи мені дещо. Ти добре знаєш про що я. Коли ми були юними… — благала Татіана.
Лол з усієї сили намагалася зрозуміти, що саме в її юності, яка деталь дозволила Татіані віднайти дещицю цієї приязні, такої живої, яку вона їй дарувала в коледжі. Вона не знаходила. Вона каже:
— Якщо хочеш знати, я думаю, що ми помилилися.
Татіана не відповіла.
Бесіда стала спільною, уповільнилася і, зрештою, заціпеніла, тому що Татіана стежила за Лол, за її найменшою усмішкою, найменшим жестом, і займалася лише цим. П’єр Беньєр заговорив із Лол про С. Тахла, про зміни, які тут відбулися з часів юності двох жінок. Лол знала все про розбудову С. Тахла, про виникнення нових вулиць, про плани забудови передмість, вона говорила про це поставленим голосом, як і про своє життя. Потім знову встановилася тиша. Говорили про Ю. Бридж. Говорили…
Ніщо не могло дозволити розгледіти в цій жінці, навіть побіжно, дивну жалобу, яку носила Лол В. Штайн за Майклом Річардсоном.
Від її божевілля, знищеного, зачищеного, здавалося, ніщо не збереглося, жодного залишку, за винятком її присутності в Татіани Карл цього дня. Причина присутності забарвлювала лінійний та монотонний обрій, але ледь-ледь, адже вона могла, цілком вірогідно, просто занудитися в себе й прийти відвідати Татіану Карл. Татіана запитувала себе, чому все ж таки, чому вона була тут. Це питання було неминуче: Лол не мала нічого такого, щоб сказати, нічого, щоб розповісти їй. Їхні спогади про коледж? — здавалося, її пам’ять про них була дуже вражена, втрачена; про десять років, проведених в Ю. Бриджі, вона розповіла за декілька хвилин.
Я був єдиний, хто знав, через цей погляд, нескінчений, зголоднілий, яким вона подивилася на мене, обіймаючи Татіану, що була конкретна причина її присутності тут. Як то було можливо? Я сумнівався. А оскільки мені ще більше сподобалося віднаходити уточнення цього погляду, я сумнівався сильніше. Він повністю відрізнявся від тих поглядів, якими вона дивилася тепер. Від нього нічого не лишилося. Але підкреслена незацікавленість, яку вона виражала до мене тепер, була надто великою, щоб бути природною. Вона уникала дивитися на мене. Сам я не звертався до неї.
— Як це ми помилилися? — запитала нарешті Татіана.
Напружена, бо не любила, щоб їі так запитували, вона все ж таки відповіла, глибоко засмучена через необхідність розчарувати Татіану:
— Щодо причин. Ми помилилися щодо причин.
— Це я знала, — сказала Татіана. — Тобто… я це підозрювала… все завжди не так просто…
П’єр Беньєр знову перевів розмову, було очевидно, що він був єдиним із нас трьох, кому було важко зносити обличчя Лол, коли вона говорила про свою юність, він знову почав говорити, говорити з нею. Про що? Про красу її саду, адже він проходив повз нього, яка чудова ідея цей живопліт між будинком та вулицею, на якій так багато перехожих.
Здавалося, вона зачула щось, запідозрила, що між мною і Татіаною було щось інше, ніж дружні стосунки. Коли Татіана хоч трохи залишає Лол, коли вона припиняє розпитувати її — це видно ще певніше: Татіана в присутності своїх коханців завжди бунтує проти свого, завжди близького, спогаду про години, проведені в Готелі де Буа. Чи рухається вона, чи підводиться, чи поправляє зачіску, чи сідає її рух завжди плотський. Її тіло дівчинки, її рана, її щасливе горе — цей спогад — він волає, він кличе втрачений рай своєї цілісності, він кличе без кінця, від моменту, коли його втішили. Він є цілісним лише в ліжку готелю.
Татіана подає чай. Лол очима стежить за нею. Ми дивимось на неї, Лол В. Штайн і я. Будь-яка інша іпостась Татіани видається другорядною — в очах Лол і в моїх очах вона є лише коханкою Жака Гольда. Я неуважно слухаю те, що вони тепер згадують удвох легким тоном своєї юності, про волосся Татіани. Лол каже:
— Ой! Твої розпущені коси! Вечорами весь дортуар сходився подивитися на них, тобі допомагали.
І ніколи не йтиметься про білявість Лол, ні про її очі, ніколи.
Чому? Я дізнаюся чому, у який би спосіб мені не довелося це зробити, я дізнаюся.
Це сталося. Поки Татіана знову поправляє зачіску, я згадую про вчорашнє — Лол дивиться на неї — я згадую про те, як вчора поєдналися моя голова, її груди. Я не знаю, що Лол бачила, проте такий погляд, яким вона дивиться на Татіану, змушує мене згадати про це. Мені здається, що моє незнання того, якою може бути Татіана, коли вона зачісується, роздягнена, у кімнаті Готелю де Буа, стає меншим.
Що приховувало в собі це спокійне повернення такого великого кохання, такого сильного, що, як говорили, вона ніби втратила розум? Я остерігався. Вона ніжна, усміхнена, вона говорить про Татіану Карл.
Татіана ж не вірила у вирішальне значення балу в божевіллі Лол В. Штайн, вона відносила його до більш раннього часу в її житті, до більш раннього періоду її юності, вона вбачала її в іншому. У коледжі, казала вона, щось бракувало Лол, вже тоді вона була дивним чином незавершеною, вона ніби прожила свою юність під дією того, чим вона стане, але чим вона так і не могла стати. У коледжі вона була дивом ніжності та байдужості, вона міняла подруг, вона ніколи не боролася з нудьгою, і жодної дівочої сльози. Коли пішов розголос про її заручини з Майклом Річардсоном, Татіана повірила лише наполовину цій новині. Кого б могла знайти Лол, хто міг би затримати всю її увагу? Або принаймні частину її достатню для того, щоби зважитися на добровільний шлюб? Хто міг би завоювати її незавершене серце? Чи ще вважає Татіана, що вона помилилася?
Мені здається, що Татіана мені переказала також розмови, багато розмов, чуток, які ходили в С. Тахла під час одруження Лол В. Штайн. Можливо, вона вже була вагітна своєю першою донькою? Я погано пам’ятаю, у цей момент вони створюють ніби віддалений шум, я більше не розрізняю оповіді Татіани. У цей момент я є одним з усіх цих фальсифікаторів, я знаю — я нічого не знаю. Саме таким було моє перше відкриття з цього приводу — нічого не знати про Лол — це вже знати її. Мені здавалося, можна було знати про неї ще менше, все менше й менше знати про Лол В. Штайн.
Час минав. Лол залишалася. Весь час щаслива, вона не переконувала нікого, що це через зустріч із Татіаною.
— Ти проходиш іноді перед моїм домом? — запитує Татіана.
Лол каже, що таке трапляється, вона прогулюється після обіду, кожного дня, сьогодні вона прийшла навмисно, вона написала багато листів до коледжу і потім до її батьків після того, як вона знайшла ту фотографію.
Чому вона залишається, ще і ще?
Ось уже й вечір.
