З опущеними очима, вони пройшли перед нею. Анн-Марі Штреттер почала спускатися сходами, а потім він, Майкл Річардсон. Лол проводжала їх поглядом через увесь сад. Коли вони зникли з-перед її очей, вона впала на підлогу непритомна.

* * *

Лол привезли до С. Тахла, розповідає пані Штайн, і вона залишалась у своїй кімнаті, зовсім не виходячи з неї протягом кількох тижнів.

Її історія стала відомою серед громади. Так само, як і історія Майкла Річардсона. Тодішня прострація Лол, кажуть, мала ознаки страждання. Але що означає це страждання без підстави?

Вона весь час повторювала одне й те саме: час влітку оманливий, ще не пізно.

Вона також вимовляла своє ім’я, зі злістю: Лол В. Штайн — тільки так вона називала себе.

Потім вона вже більш явно жалілася, що відчуває нестерпну втому від такого стану очікування. Їй було страшенно нудно. До крику. Насправді вона волала про те, що не мала про що думати, чекаючи, і вона вимагала з нетерплячістю дитини негайного зцілення від цієї нестачі. Тим часом жодна з розваг, що їй пропонували, не могла подолати цей стан.

Ще пізніше Лол припинила жалітися на будь-що. Вона навіть помалу припинила говорити. Її гнів старішав, ставав менш пекучим. Вона говорила лише для того, щоб сказати, що їй ніяк не вдавалося висловити, наскільки це нудно й довго, так довго бути Лол В. Штайн. Її просили зробити зусилля. Вона не розуміла навіщо. Так говорила вона. Ця неможливість віднайти єдине необхідне слово здавалась їй непереборною. Здавалося, вона більше нічого не чекала.

Чи думала вона про щось, про себе? — запитували її. Вона не розуміла запитання. Можна було сказати, що все її життя йшло повз неї само по собі і що нескінченна втома від неможливості звільнитися від цього не могла бути навіть усвідомленою. Здавалося, що вона перетворилася на пустелю, і кочовий дух втягав її в безконечну гонитву за чимось серед цієї пустелі. За чим вона гналася? Ніхто не знав. Вона не відповідала.

Ця прострація Лол, її пригнічений стан, її виснаженість від нескінченного смутку, її велике страждання… Говорили, що лише час може це подолати. І за такий стан Лол засуджували не так строго, як за її першу кризу з маренням. Прострація не повинна була довго тривати, ані спричинити серйозні зміни у її психічному житті. Вважали, що Лол була ще дуже молодою й могла швидко з нею впоратися. І все можна було пояснити: Лол страждала від скороминучого відчуття меншовартості в своїх власних очах через те, що її покинув чоловік із Т. Біч. Тепер вона розплачувалась, а рано чи пізно це мало статися, за свою дивну нечутливість до болю під час балу.

Потім, усе ще залишаючись дуже мовчазною, вона знову почала просити, щоб принесли їсти, щоб відчинили вікно, вона відчула потребу в сні. А невдовзі їй почало дуже подобатися, щоб хтось говорив поряд із нею. Вона погоджувалася з усім, що промовлялося, розповідалося, стверджувалося перед нею. Всі висловлювання мали однакову вагу в її очах. Вона слухала з пристрастю.

Вона ніколи не вимагала новин. Вона не ставила жодного запитання. Коли вирішили, що необхідно її повідомити про розрив із Майклом Річардсоном — про його від’їзд вона дізналася пізніше — її спокій розцінили як добрий знак. Кохання, яке вона відчувала до Майкла Річардсона, помирало. Це вже неможливо було заперечувати, і часткою своєї віднайденої здорової свідомості вона прийняла це — таке встановлення справедливості, реванш, на який вона мала право.

Вперше вона вийшла з дому, коли була ніч. Вона вийшла одна, нікого не попередивши.

Жан Бедфорд ішов тротуаром. Він опинився за сотню метрів від неї — вона щойно вийшла — вона була ще перед своїм будинком. Помітивши його, вона сховалася за однією з колон порталу.

Оповідь про ту ніч, розказана Жаном Бедфордом самій Лол, також може допомогти, видається мені, у розумінні недавніх подій її життя. Саме звідси ми маємо уявлення про останні видимі факти. Після чого такі зникають майже повністю з цієї історії на десять років.

Жан Бедфорд не бачив, як вона виходила, він подумав, що то була якась жінка, яка прогулювалася на самоті і злякалася його, одинокого чоловіка, так пізно, серед ночі. Бульвар був пустельним.

То був силует юного, зграбного тіла, і, коли він порівнявся з порталом, він придивився.

Щось примусило його зупинитися. То була усмішка дівчини, звісно боязка, але яка вибухала живою радістю від того, що цього вечора хтось прийшов, байдуже, хто він був, але вона була рада його бачити.

Він спинився, усміхнувся їй у свою чергу. Вона вийшла зі своєї схованки й підійшла до нього.

Ніщо в її вбранні ані в її поставі не говорило про її стан, хіба що волосся, мабуть, яке було в безладі. Але вона могла перед тим бігти, і тої ночі було трохи вітряно. Було дуже вірогідно, що вона бігла, подумав Жан Бедфорд, від іншого кінця безлюдного бульвару, саме тому, що їй було страшно.

— Я можу вас провести, якщо ви боїтеся.

Вона не відповіла. Він не наполягав. Він рушив з місця й вона зробила те саме, з явною приємністю, майже як на звичній прогулянці.

Жан Бедфорд зрозумів, що вона не йшла в якомусь конкретному напрямку, лише коли вони досягли кінця бульвару, де починалося передмістя.

Така поведінка заінтригувала Жана Бедфорда. Очевидно, у нього майнув здогад про божевілля, але він його відразу забув. Як і свою думку про можливу пригоду. Без сумніву, вона грала. Вона була дуже молода.

— З якого боку ви йдете?

Вона зробила зусилля, подивилася в інший кінець бульвару, звідки вони йшли, але не показала туди.

— Тобто… — промовила вона.

Він розсміявся, і вона сміялася з ним із сердечною щирістю.

— Ходімте, підемо тудою.

Слухняна, вона повернулася назад, як і він.

Все ж таки її мовчання інтригувало його все більше й більше. Тому що воно супроводжувалося виявом надзвичайної цікавості до місць, по яких вони йшли, хай і були вони зовсім банальними. Можна було подумати, що вона щойно приїхала до цього міста, навіть здавалося, ніби вона сюди приїхала, щоб тут щось віднайти чи щоб тут шукати щось, може, якийсь дім, чи сад, чи, може, річ, яка була для неї дуже важливою і яку вона могла знайти лише серед ночі.

— Я живу тут поблизу, сказав Жан Бедфорд. Якщо ви щось шукаєте, я можу вам підказати.

Вона дуже чітко відповіла:

— Ні, нічого.

Якщо він зупинявся, вона зупинялася також. Це його розважало. Але вона не помітила цієї гри. Він продовжував. Один раз він зупинився надовго: вона його чекала. Жан Бедфорд припинив гру й дозволив їй чинити на свій розсуд. Усе ще продовжуючи робити вигляд, що веде її, він ішов за нею.

Він помітив, що будучи дуже уважною, на кожному повороті натякаючи, що вона йде за ним, вона продовжувала рух, вона йшла вперед, але так, як вітер, який вривається туди, де знаходить вільний простір поля, ні більше ні менше.

Він спонукав її пройти ще трохи, потім йому спало на думку, щоб трохи розібратися, повернутися на бульвар, де він зустрів їі. Коли вони проходили повз один будинок, вона почала дуже явно опиратися. Він упізнав той портал, де вона ховалася перед тим. То був великий дім. Вхідні двері лишалися відчиненими.

Саме тоді йому спало на думку, що, можливо, то була Лол Штайн. Він не був знайомий із родиною Штайнів, але йому було відомо, що вони жили саме в тому кварталі. Історія молодої дівчини йому також була відома, як і всій буржуазії міста, яка в більшості своїй приїздила до Т. Біч на вакації.

Він спинився, взяв її за руку. Вона дозволила. Він поцілував цю руку, що мала пріснявий запах пилюки, на її безіменному пальці була надзвичайно красива обручка. А газети вже розголосили про продаж усього майна багатія Майкла Річардсона та про його від’їзд до Калькутти. Обручка виблискувала всіма своїми кольорами. Лол дивилася на неї, на неї також, з тією самою цікавістю, як і на все інше.

— Ви — панна Штайн, чи не так?

Вона кивнула багато разів, спочатку не дуже впевнено й більш чітко в кінці.