«А де ж пан? у себе, чи що?»

«Тут господар», сказав ключник.

«Де ж?» повторив Чичиков.

«Чи ви сліпі, батечку, чи що?» сказав ключник. «Ото! Адже ж господар я!»

Тут герой наш мимоволі відступив назад і глянув на нього пильно, йому траплялося бачити чимало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читачем, може, ніколи не доведеться побачити; але такого він ще не бачив. Обличчя його не являло нічого особливого; воно було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків, тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці ще не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли, висунувши з темних нір гостренькі морди, нашорошивши вуха і моргаючи вусом, вони дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчик, і нюхають підозріло саме повітря. Далеко прикметніше було вбрання його: ніякими засобами і намаганнями не можна б докопатись, з чого змайстрований був його халат: рукава й верхні поли так засмальцювались і заялозились, що були схожі на юхту, яка йде на чоботи; позаду замість двох теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов'язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв'язка, чи начеревник, тільки ніяк не галстук.

Словом, коли б Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому мідний гріш. Бо на честь героя нашого треба сказати, що серце він мав жалісливе і він ніяк не міг утриматись, щоб не подати бідній людині мідного гроша. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика була тисяча з гаком душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба, зерном, борошном і просто в скиртах, у якого б кладовки, комори й сушарні завалені були такою безліччю полотен, сукон, овчин, вичинених і сиром'ятних, висушеною рибою і всяким овочем або грибами. Заглянув би хто до нього на робочий двір, де наготовлено було про запас усякого дерева й посуду, ніколи не вживаного — йому б здалося, чи не потрапив він часом у Москву на дров'яний двір, куди щодня ходять спритні тещі й свекрухи, з куховарками позаду, поповняти свої господарські запаси, і де горами біліє всяке дерево — шите, точене, стругане й плетене; бочки, пересіки, цебри, лагуни, дзбани з носиками і без носиків, побратими, козубки, микальниці[67], куди баби кладуть свої мички, й інший мотлох, коробки з тонкої гнутої осики, кадібці з плетеного луб'я і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Русі. Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкіну така тьма подібних виробів? за все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, які були в нього, — але йому «й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини, і все, що тільки траплялося йому: стара підошва, баб'яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, — усе тягнув до себе й складав у ту купу, яку Чичиков помітив у кутку кімнати. «Он, уже рибалка вийшов на влови!» казали мужики, коли бачили, як він ішов по здобич. І справді, після нього не було потреби замітати вулицю: трапилось проїжджому офіцерові загубити шпору, шпора ця вмить спроваджувалась у відому купу; коли баба, якось заґавившись біля колодязя, забувала відро, він підбирав і відро. А втім, коли мужик помічав і викривав його на місці, він не сперечався і віддавав украдену річ; та якщо тільки вона потрапляла в купу, тоді вже кінець: він божився, що річ його, що купив він її отоді і в того, або дісталась від діда. У кімнаті своїй він піднімав з підлоги все, що тільки бачив: сургучик, клаптик папірця, пір'їнку і все це клав на бюро чи на віконце.

А був же час, коли він тільки був ощадним господарем! був жонатий і сім'янин, і сусід заїжджав до нього добре пообідати, послухати і повчитись у нього господарювання й мудрої скупості. Усе текло жваво і робилось розміреним ходом: крутилися млини, валяльні[68], працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні; скрізь за всім наглядало пильне око хазяїна і, як працьовитий павук, бігав заклопотано, але спритно по всіх кінцях свого господарського павутиння. Занадто сильні почуття не відбивались у рисах обличчя його, але в очах світився розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його, і гостеві було приємно його слухати; привітна й говірка господиня славилась хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві й свіжі, як троянди, вибігав син, моторний хлопчик, і цілувався з усіма, мало звертаючи уваги на те, радий чи не радий був цьому гість. У домі були повідчиняні всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза, що прегарно голився і був великий стрілець: приносив завжди на обід тетеруків або качок, а іноді й самі тільки горобині яйця, з яких замовляв собі яєчню, бо більше в цілому домі ніхто її не їв. На антресолях жила також його компатріотка[69], вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку: ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс-ротмістром Бог знає якого кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала помітніше виявлятися скупість; вірна подруга її, сивина, що блиснула в шорсткому його волоссі, допомогла їй ще більше розвинутись; учитель-француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраденні Олександри Степанівни; син, бувши посланий у губернське місто з тим, щоб пізнати в палаті, на батькову думку, путню службу, вступив натомість у полк і написав батькові вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування; дуже природна річ, що він одержав на це те, що зветься в простолюдді дуля. Нарешті, остання дочка, що залишилась з ним у домі, померла, і старик опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств. Самотнє життя дало ситу поживу скупості, що, як відомо, має вовчий голод і чим більше пожирає, тим стає невситиміша; людські почуття, які й так не були глибокі, міліли щохвилини, і кожного дня щось втрачалося в цій зношеній руїні. І треба ж, під таку хвилину, неначе вмисне, на потвердження його думки про військових, щоб син його програвся в карти; він послав йому від щирого серця своє батьківське прокляття і ніколи вже не цікавився знати, існує він на світі чи ні. З кожним роком зачинялися вікна в його будинку, нарешті залишилось тільки двоє, з яких одне, як уже бачив читач, було заліплене папером; з кожним роком спускав він з очей, більше й більше, головні частини господарства, і дрібний погляд його звертався до папірців та пір'їнок, які він підбирав у своїй кімнаті; непоступливішим ставав він до покупців, що приїжджали забирати в нього господарські вироби; покупці торгувались, торгувались і нарешті кинули його зовсім, сказавши, що це біс, а не людина; сіно й хліб гнили, скирти й стоги перетворювались на гній, хоч розводь на них капусту, борошно в підвалах перетворилося в камінь, і треба було його рубати, до сукон, до полотен і домашніх тканин страшно було й торкнутись: вони оберталися в порох. Він уже позабував сам, скільки в нього було чого, і пам'ятав тільки, в якому місці стояв у нього в шафі графинчик із залишком якоїсь настойки, на якому він сам зробив позначку, щоб ніхто по-злодійськи її не випив, та де лежала пір'їнка або сургучик. А тимчасом у господарстві дохід збирався по-давньому: стільки ж чиншу мусив принести мужик, таким же приносом горіхів обкладена була кожна жінка, стільки ж сувоїв полотна повинна була наткати ткаля — все це звалювалось у комори, і все ставало гнилизною й дірками, і сам він обернувся нарешті в якусь дірку на людстві. Олександра Степанівна якось приїжджала двічі з маленьким синком, пробуючи, чи не можна що-небудь одержати; видно, похідне життя з штабс-ротмістром не було таке принадне, яким здавалось до весілля. Плюшкін, проте, її простив і навіть дав маленькому внучкові погратись якогось ґудзика, що лежав на столі, але грошей нічого не дав. Вдруге Олександра Степанівна приїхала з двома малятками й привезла йому паску до чаю та новий халат, бо в батенька був такий халат, на який дивитись не тільки було совісно, але навіть і соромно. Плюшкін приголубив обох внуків і,j посадивши їх собі одного на праве коліно, а другого на ліве, погойдав їх зовсім так, немов вони їхали на конях, паску й халат узяв, але дочці нічогісінько не дав. З тим і поїхала Олександра Степанівна.