«А ось бричка, ось бричка!» скрикнув Чичиков, побачивши нарешті, як під'їжджала його бричка. «Чого ти, йолопе, так довго порався? Видно, вчорашній хміль у тебе не весь ще вивітрило».

Селіфан на це нічого не відповів. «Прощайте, матінко! А що ж, де ваше дівча?» «Гей, Пелагеє!» сказала поміщиця дівчинці років одинадцяти, що стояла біля танку, в платті з домашньої вибійки із босими ногами, які здалеку здавалися чобітьми, так вони були обліплені свіжим болотом. «Покажи-но панові дорогу».

Селіфан допоміг дівчинці вилізти на козли, яка, ставши однією ногою на панську приступку, спершу замазала її гряззю, а тоді вже вилізла наверх і примостилася біля нього. Слідом за нею і сам Чичиков поставив ногу на приступку і, нахиливши бричку на правий бік, бо був важкенький, нарешті, вмостився, сказавши: «а! тепер добре! прощайте, матінко!» — Коні рушили.

Селіфан був цілу дорогу суворий і разом з тим дуже уважний до свого діла, що бувало з ним завжди після того, коли будь у чому завинив, або був п'яний. Коні були напрочуд вичищені. Хомут на одному з них, який надівався доти майже завжди рваним, так що з-під ременю виглядало клоччя, був майстерно зашитий. Цілу дорогу був він мовчазний, тільки похльоскував батогом, і не звертав ніякої повчальної промови до коней, хоч чубарому коневі, звісно, хотілося б вислухати щось напутливе, бо в цей час віжки завжди якось мляво лежали в руках балакучого возниці, і батіг тільки для форми гуляв по спинах. Та з похмурих уст чути було на цей раз самі одноманітно-неприємні вигуки: «Ну ж, ну, роззяво! лови! лови гав!» та й годі. Навіть сам гнідий і засідатель були незадоволені, не почувши й разу ані «любі мої», ані «поштиві». Чубарий відчував дошкульні удари по своїх гладких і широких частинах. «Ач, як рознесло його!» думав він сам собі, трохи прищулюючи вуха. «Не бійсь знає, де вдарити! Не стьобне прямо по спині, а так і вибирає місце де болючіше, по вухах зачепить, або під черево хльосне».

«Направо, чи що?» з таким сухим запитанням звернувся Селіфан до дівчинки, що сиділа коло нього, показуючи батогом на почорнілу від дощу дорогу між ясно-зеленими, посвіжілими полями.

«Ні, ні, я тоді покажу», відповідала дівчинка. «Куди ж?» сказав Селіфан, коли під'їхали ближче. «Ось куди», відповідала дівчинка, показавши рукою. «Ех, ти!» сказав Селіфан. «Та це ж і є направо: не знає, де право, де ліво!»

Хоч день був дуже гарний, але земля до такої міри розкисла, що колеса брички, захоплюючи її, незабаром обмоталися нею як повстю, що значно обтяжило екіпаж; до того ж, ґрунт був глинистий і липучий над міру. І те й друге було причиною, що вони не могли вибратися з путівців раніш полудня. Без дівчинки було б важко зробити і це, бо дороги розлазились на всі боки, як спіймані раки, коли їх висиплють з торби, і Селіфанові довелося б попопетляти вже не зі своєї вини. Незабаром дівчинка показала рукою на будівлю, що чорніла вдалині, сказавши: «он стовповий шлях!»

«А будинок?» спитав Селіфан.

«Трактир», сказала дівчинка.

«Ну, тепер ми самі доїдемо», сказав Селіфан; «іди собі додому».

Він спинився і допоміг їй злізти, промовивши крізь зуби:

«Ех ти, чорнонога!»

Чичиков дав їй мідний гріш, і вона попленталась додому, вже з того задоволена, що посиділа на козлах.

Під'їхавши до трактиру, Чичиков звелів спинитися з двох причин. З одного боку, щоб дати спочити коням, а з другого, щоб самому трохи перекусити й підкріпитися. Автор повинен признатися, що дуже заздрить апетитові й шлункові такого роду людей. Для нього зовсім нічого не значать усі пани великої руки, що живуть у Петербурзі й Москві, проводять час в обдумуванні, чого б поїсти завтра та який би обід вигадати на післязавтра, і беруться за цей обід не інакше, як пославши спершу в рот пілюлю; ковтають устерс, морських павуків та інші дива, а потім їдуть у Карлсбад або на Кавказ. Ні, ці панове ніколи не збуджували в ньому заздрощів. Але пани середньої руки, що на одній станції візьмуть шинки, на другій свининки, на третій шмат осетра або якусь запечену ковбасу з цибулею, і потім, мов нічого й не сталося, сідають за стіл у будь-який час, і стерляжа юшка з миньками та молоками шипить і бурчить у них між зубами, яку заїдають розтягаєм або кулеб'якою з сомовим плескачем[33], так що й збоку глянувши проймає апетит — оці пани, справді, не обділені завидним даром неба! Не один пан великої руки пожертвував би в ту ж мить половину селянських душ і половину маєтків, заставлених і незаставлених, з усіма поліпшеннями на іноземний і російський лад, з тим тільки, щоб мати такий шлунок, який має пан середньої руки, та от лихо, що ні за які гроші, навіть за маєтки, з поліпшеннями і без поліпшень, не можна придбати такого шлунку, який буває в пана середньої руки.

Дерев'яний потемнілий трактир прийняв Чичиков під свій вузенький гостинний дашок на дерев'яних точених стовпчиках, схожих на старовинні церковні свічники. Трактир був схожий на російську хату трохи в більшому розмірі. Різьблені узористі карнизи зі свіжого дерева кругом вікон і під дахом різко й живо мережили темні його стіни; на віконницях були намальовані глечики з квітами.

Коли він зійшов вузенькими дерев'яними східцями нагору, в широкі сіни, то натрапив на відчинені зі скрипом двері і разом з ними потік світла і товсту бабу в строкатому ситцю, що промовила: «сюди, будь ласка!» В кімнаті побачив він усіх давніх приятелів, що зустрічаються у кожному з невеликих дерев'яних трактирів, яких немало набудовано по шляхах, а саме: позеленілий самовар, вискоблені гладенько соснові стіни, трикутна шафа з чайником та чашками в кутку, фарфорові позолочені яєчка, почеплені перед образами на блакитних і червоних стрічках, кицька з маленькими кошенятами, дзеркало, що показувало замість двох очей четверо, а замість обличчя якийсь корж; нарешті, натикані пучками пахучі трави й гвоздики за образами, висохлі до такої міри, що бажаючий понюхати їх чхав та й тільки.

«Порося є?» з таким запитанням звернувся Чичиков до баби, що стояла перед ним.

«Є».

«З хроном і зі сметаною?»

«З хроном і зі сметаною».

«Давай його сюди!»

Стара пішла поратись і принесла тарілку, салфетку, таку накрохмалену, що жолобилась, як суха кора, потім ніж з пожовклою костяною колодочкою, тоненький, як кишеньковий, двозубу виделку й сільницю, яку ніяк де можна було поставити прямо на стіл.

Герой наш за своїм звичаєм зараз зайшов з нею в розмову й розпитав, чи сама вона утримує трактир, а чи є хазяїн, і скільки дає прибутку трактир, і чи з ними живуть сини, і що старший син нежонатий, чи жонатий, і яку взяв дружину, з великим приданим чи ні, і чи задоволений був тесть, і чи не сердився, що мало подарунків одержав на весіллі, словом, не проминув нічого. Само собою розуміється, що поцікавився дізнатись, які в окрузі є в них поміщики, і дізнався, що всякі є поміщики: Блохін, Почитаєв, Мильной, Чепраков полковник, Собакевич. «А! Собакевича знаєш?» спитав він і тут-таки почув, що стара знає не тільки Собакевича, але й Манілова, і що Манілов делікатніший від Собакевича; звелить зразу зварити курку, замовить і телятинки; коли є печінка бараняча, то й баранячої печінки замовить, і всього тільки, що покуштує, а Собакевич одного чогось спитає, та зате вже все з'їсть, навіть і добавки зажадає за ту саму ціну.

Коли він отак розмовляв, заживаючи поросятко, від якого залишився вже останній шматок, то почув, як під'їхавши, застукотів колесами екіпаж. Виглянувши у вікно, побачив він, що коло трактира спинилася легенька бричка, запряжена тройкою добрих коней. З брички злазили два якихось чоловіки. Один білявий, високий на зріст; другий трохи нижчий, чорнявий. Білявий був у темно-синій венгерці[34], чорнявий просто в смугастому архалуку[35]. Здалека пленталася ще колясчина, порожня, яку тягла якась волохата четвірка в порваних хомутах і мотузяній упряжі. Білявий зараз же пішов сходами нагору; смуглявий тимчасом ще залишався і мацав щось у бричці, водночас розмовляючи з слугою, і махаючи на коляску, що їхала за ними. Голос його здався Чичикову нібито трохи знайомим. Поки він його роздивлявся, білявий встиг уже намацати двері й відчинити їх. Це був чоловік високий на зріст, з обличчя худорлявий, або, як то кажуть; поношений, з рудими вусиками. Із засмаглого обличчя його можна було зробити висновок, що він знав, що таке дим, якщо не Пороховий, то, принаймні, тютюновий. Він ввічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розговорились і добре познайомилися між собою, бо вже початок був зроблений, і обидва майже водночас висловили задоволення, що куряву на шляху цілком прибив учорашній дощ, і тепер їхати і прохолодно, і приємно, як увійшов чорнявий його товариш, скинувши з голови на стіл картуз свій, по-молодецькому розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум'яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров'я, здавалось, так і пашіло з обличчя його.