«Пусте, пусте! ми влаштуємо цю ж хвилину банчок». «Ні, влаштовуй, брат, сам, а я не можу, жінка буде у великій претензії, справді, я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді, треба їй зробити приємність. Ні, ти не держи мене!»

«Ну її, жінку, к…! велике справді діло робитимете вкупі!» «Ні, брат! вона така поштива й вірна! Послуги робить такі… віриш, у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті».

«Хай собі ще, яка з нього користь!» сказав тихо Чичиков Ноздрьову.

«А й справді!» сказав Ноздрьов: «смерть не люблю таких тюхтіїв!» і додав уголос: «ну, чорт з тобою, їдь собі бабитися з жінкою, фетюк[54]».

«Ні, брат, ти не лай мене фетюком», відповів зять: «я їй життям зобов'язаний. Така, справді, добра, мила, таку ласку виявляє… аж сльоза навертається, спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати, така, справді, мила».

«Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій».

«Ні, брат, тобі зовсім не слід так про неї казати; цим ти, можна сказати, самого мене ображаєш, вона така мила».

«Ну, то й забирайся до неї швидше!»

«Так, брат, поїду, вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу». Зять ще довго повторяв свої вибачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів у бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що жінка небагато чула подробиць про ярмарок.

«Така погань!» казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як виїжджав екіпаж. «Он як поплентався коник припряжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та вже такий… з ним не можна ніяк зійтися. Фетюк, просто фетюк!»

Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках господаря колоду карт, що невідомо звідки взялася.

«А що, брат», казав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й трохи погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець. «Ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку!»

Але Чичиков прикинувся наче й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши: «А! щоб не забути: у мене до тебе прохання».

«Яке?»

«Дай раніше слово, що виконаєш».

«Та яке прохання?»

«Ну, та вже дай слово!»

«Будь ласка».

«Слово честі?»

«Слово честі».

«Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?»

«Ну, є; а що?»

«Переведи їх на мене, на моє ім'я».

«А нащо тобі?»

«Ну, та мені треба».

«Та нащо?»

«Ну, та вже треба… це вже моє діло, словом, треба».

«Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?»

«Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна».

«Та навіщо ж вони тобі?»

«Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!»

«Та чому ж ти не хочеш сказати?»

«А що ж тобі за користь знати? ну, просто так спала фантазія».

«Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!»

«Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш».

«Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо».

«Що б таке сказати йому?» подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі».

«Брешеш, брешеш!» сказав Ноздрьов, не давши докінчити: «брешеш, брат!»

Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. «Ну, то я ж тобі скажу пряміше», сказав він, поправившись: «тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає…»

«Ну, брешеш! брешеш!» закричав знову Ноздрьов.

«Ну, от уже тут», сказав Чичиков: «і ось настільки не збрехав», і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

«Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!»

«Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?»

«Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві».

Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.

«Їй-Богу, повісив би», повторив Ноздрьов: «я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу».

«Усьому є межі», сказав Чичиков з почуттям гідності. «Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми», і потім додав: «не хочеш подарувати, то продай».

«Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?»

«Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?»

«Ну, так і є. Я ж тебе знав».

«Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх».

«Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу».

«Вибач, нащо ж мені жеребець?» сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

«Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири».

«Та нащо мені жеребець? заводу я не держу».

«Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом».

«Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!»

«Ну, купи булану кобилу».

«І кобили не треба».

«За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі».

«Та непотрібні мені коні».

«Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше».

«То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє».

«Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду».

Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.

«Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!»

«Та навіщо мені собаки? я не мисливець».

«Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців».

«Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші». v «Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!» Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. «Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі».

«Ну, от іще, а я ж чим поїду?»

«Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка».

«От його невгамовний біс опанував!» подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.

«Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!»

«Не хочу», сказав ще раз Чичиков.

«Чому ж ти не хочеш?»

«Тому, що, просто, не хочу, та й годі».

«От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!»