«У вас, матінко, гарне сільце. Скільки в ньому душ?» «Душ у ньому, батеньку мій, мало не 80-т», сказала господиня: «та от лихо, часи погані, ось і торік був такий неврожай, що боронь Боже».
«Одначе мужички з вигляду дебелі, хатки міцні. А дозвольте, як прізвище ваше? Я такий неуважний… приїхав у нічну пору…»
«Коробочка, колезька секретарша»[24].
«Щиро дякую. А на ім'я та по батькові?»
«Настасія Петрівна».
«Настасія Петрівна? гарне ім'я Настасія Петрівна. У мене тітка рідна, сестра моєї матері, Настасія Петрівна».
«А вас на ім'я як?» спитала поміщиця: «адже ви, мабуть, засідатель?»
«Ні, матінко», відповів Чичиков, посміхнувшись: «мабуть, не засідатель, а так їздимо у своїх справах».
«А, так ви покупець! Як шкода, справді, що я продала мед купцям, так дешево, а ось ти, батечку мій, у мене б, мабуть, його купив».
«А от меду і не купив би».
«А що ж саме? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль: з півпуда тільки».
«Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас умирали селяни?»
«Ох, батечку, вісімнадцять душ!» сказала стара зітхнувши. «І помер усе такий славний народ, усе робітники. Після, правда, народилось, та що з них; все така дрібнота, а засідатель наїхав, подать, каже, сплачувати з душі. Народ мертвий, а плати, як за живого. На тім тижні згорів у мене коваль, такий умілий коваль і слюсарне майстерство знав».
«Хіба у вас була пожежа, матінко?»
«Бог боронив від такої біди, пожежа б ще гірше; сам згорів, батечку мій. Всередині в нього якось зайнялось, забагато випив, тільки синій вогник пішов від нього, увесь зотлів, зотлів і почорнів, як вугіль, а такий був вправний коваль! і тепер мені виїхати нічим, нікому коней підкувати».
«На все воля Божа, матінко!» сказав Чичиков зітхнувши: «проти мудрості Божої нічого не можна сказати… То відступіть їх мені, Настасіє Петрівно?»
«Кого батечку?»
«Та отих усіх, що повмирали».
«Та як же відступити їх?»
«Та так просто. Або хоч і продайте. Я вам за них дам гроші».
«Та як же, я, далебі, в тямки не візьму? Невже хочеш ти їх викопувати з землі?»
Чичиков побачив, що стара сягнула далеко і що неодмінно треба їй розтлумачити в чому річ. Кількома словами пояснив він їй, що передача або купівля буде значитись тільки на папері і душі будуть прописані мовби живі.
«Та нащо ж вони тобі?» сказала стара, витріщивши на нього очі.
«Це вже моя справа». «Та вони ж мертві». «Та хто ж каже, що вони живі? Через те й збиток вам, що мертві: ви за них платите, а тепер я вас увільню від клопоту й платежу. Розумієте? Та не тільки увільню, а ще й поверх того дам вам п'ятнадцять карбованців. Ну, тепер ясно?»
«Далебі, не знаю», повільно промовила господиня. «Адже я мертвих ніколи ще не продавала».
«Ще б пак! Це б схоже було на диво, якби ви їх кому-небудь продали. Чи ви думаєте, що з них справді є якась користь?»
«Ні, цього я не думаю. Яка там з них користь, користі ніякої немає. Мене тільки те й турбує, що вони вже мертві».
«Ну, баба, здається, твердолоба!» подумав про себе Чичиков. «Слухайте, матінко. Та ви подумайте тільки гарненько: адже ви розоряєтесь. Платите за нього подать, як за живого…»
«Ох, батечку мій, і не говори про це!» підхопила поміщиця. «Ще два тижні тому сплатила більш ніж півтораста. Та засідателя підмастила».
«Ну, бачите, матінко. А тепер тільки візьміть до увага те, що засідателя вам підмащувати більше не треба, бо тепер я плачу за них; я, а не ви; я беру на себе всі повинності. Я укладу навіть купчу за свої гроші, чи розумієте ви це?»
Стара замислилась. Вона бачила, що справа, дійсно, нібито вигідна, та тільки вже занадто нова й небувала; а тому почала дуже побоюватись, щоб як-небудь не обдурив її цей покупець; адже приїхав Бог знає звідки, та ще й нічної пори.
«Так що ж, матінко, по руках чи що?» казав Чичиков.
«Далебі, батечку мій, ніколи ще не траплялось продавати мені покійників. От живих я уступила ще позаторік протопопу двох дівок, по сто карбованців за кожну, і дуже дякував, такі вийшли славні робітниці: самі салфетки тчуть».
«Ну, та не про живих мова; Бог з ними. Я питаю про мертвих».
«Далебі, я боюсь так одразу, щоб якось не зазнати збитку. Може, ти, батечку мій, мене дуриш, а вони теє… вони більш якось коштують».
«Слухайте, матінко… ех, які ви! що ж вони можуть коштувати? Зважте: це ж прах. Розумієте? це просто прах. Ви візьміть усяку негодящу, найостаннішу річ, наприклад, навіть просто ганчірку, і ганчірці є ціна: її хоч, принаймні, куплять на паперову фабрику, а це ж ні на що не потрібне. Ну скажіть самі, на що воно потрібне?»
«Це вже, далебі, правда. Все ж таки зовсім ні на що не потрібне; але ж мене тільки те й спиняє, що вони ж уже мертві».
«Ох, яка ж дубоголова!» сказав у думці Чичиков, якому вже починав уриватись терпець. «От і порозумійся ти з нею! у піт увігнала, клята баба!» Тут він, вийнявши з кишені хустку, почав витирати піт, що справді виступив на лобі. А втім, Чичиков даремно сердився: буває і поважний, і державний навіть чоловік, а на ділі виходить чистісінька Коробочка. Як забрав що собі в голову, то вже нічим його не переконаєш, скільки не подавай йому доводів, ясних, як день, все відскакує від нього, як гумовий м'яч відскакує від стіни. Витерши піт, Чичиков вирішив спробувати, чи не можна її навести на шлях якоюсь іншою стороною. «Ви, матінко», сказав він: «або не хочете розуміти слів моїх, або так умисне говорите, аби щось говорити… Я вам даю гроші: п'ятнадцять карбованців асигнаціями[25]. Розумієте ви? Та це ж гроші. Ви їх не знайдете на вулиці. Ну признайтесь, почім продали мед?»
«По 12-ть карб. пуд».
«Взяли трохи гріха на душу, матінко. По дванадцять не продали».
«Їй-Богу, продала».
«От бачите? Так то ж мед. Ви, збирали його, може, з рік з турботами, із старанням, клопотом; їздили, морили бджіл[26], годували їх у льоху цілу зиму, а мертві душі річ не від світу цього. Тут ви від себе ніякого не докладали клопоту, на те була воля Божа, щоб вони покинули світ цей, завдавши шкоди вашому господарству. Там ви одержали за працю, за клопіт дванадцять карбованців, а тут ви берете ні за що, дурно, та й не дванадцять, а п'ятнадцять, та й не сріблом, а все синіми асигнаціями»[27]. Після таких сильних запевнень Чичиков майже вже не сумнівався, що стара нарешті поступиться.
«Далебі», відповіла поміщиця: «таке вже моє вдовине недосвідчене діло! краще ж я трошки пережду, може, наїдуть купці, то й прицінюся».
«Сором, сором, матінко. Просто, сором! Ну, що ж це ви кажете, подумайте самі! хто ж їх купуватиме! Нащо вони їм? Ну, який ужиток він може з них зробити?»
«А може в господарстві як-небудь при нагоді знадобляться…» відказала стара, та й не кінчила мови, відкрила рота і дивилась на нього майже з острахом, бажаючи знати, що він на це скаже.
«Мертві в господарстві! Куди махнули! Горобців хіба лякати ночами на вашому городі, чи що?»
«Хрест святий з нами! Який страх ти говориш!» промовила стара, перехрестившись.
«Куди ж іще хотіли ви їх прилаштувати? Та, зрештою, кості й могили, все вам залишається, передача тільки на папері. Ну то що ж? Як же? Відповідайте, принаймні».
Стара знову замислилась.
«Про що ж ви думаєте, Настасіє Петрівно?»
«Далебі, ніяк не доберу, як мені бути, краще я вам прядиво продам».
«Та що ж прядиво? Даруйте, я вас прошу зовсім про інше, а ви мені прядиво тичете! Прядиво прядивом, другим разом приїду, заберу й прядиво. То як же, Настасіє Петрівно?»
«Їй-Богу, крам такий дивний, зовсім нечуваний!»
Тут уже Чичикову зовсім терпець урвався, він грюкнув спересердя стільцем об підлогу й погрозив їй чортом.
Чорта поміщиця злякалася страшенно. «Ох, не згадуй його, Бог з ним!» скрикнула вона, вся сполотнівши. «Ще позавчора всю ніч мені снився окаянний. Надумала була на ніч загадати на картах після молитви, та, видно, щоб покарати, Бог і наслав його. Такий гидкий привидівся; а роги довші, як у вола».
