Нам знадобилося майже три години, щоб дістатися до села, бо лежало воно не менше як за дев’ять миль від берега, а стежка проходила по гористій місцевості. В міру того як ми просувалися в глиб острова, до загону Ту-Віта (тобто до ста десяти тубільців, які були в човнах) за кожним поворотом стежки мовби випадково приєднувалися невеличкі групи дикунів від двох до шести-семи чоловік. Це скидалося на заздалегідь обмірковану тактику, що стривожило мене й примусило поділитися своїми побоюваннями з капітаном Гаєм. Відступати, проте, було пізно, і ми дійшли згоди, що найбезпечніше буде вдавати, ніби ми цілком довіряємо Ту-Вітові. Тому ми спокійно йшли далі, тримаючися щільною групою, щоб дикуни не втиснулися між нами й не розділили нас, і пильно стежачи за їхніми пересуваннями.

Ми пройшли по дну ущелини з обривистими схилами і нарешті досягли місцевості, де, як нам повідомили, стояло село – одне на всьому острові. Коли воно з’явилося попереду, вождь закричав, часто повторюючи слово “клок-лок”; мабуть, воно й означало назву села, а може, родове поняття для всякого місця, де живуть люди.

Оселі були вкрай жалюгідні і не мали між собою ніякої схожості – на відміну від відомих людству будівель, властивих не лише розвиненим народам, а й найпримітивнішим племенам. Деякі з них, що належали, як ми довідалися, вампу або ямпу, тобто старійшинам острова, являли собою зрубане футів на чотири від землі дерево з накинутою на гілля великою чорною шкурою, що звисала складками до землі. Під такими шкурами і влаштовувалися дикуни. Інші житла були стулені з гілля із засохлим листям, прихиленого під кутом у сорок п’ять градусів до купи глини заввишки футів у п’ять-шість, що була накидана абияк і не мала певної форми. Були тут і звичайні ями, прямовисно видовбані в землі й теж накриті гіллям, яке тубільці відсовували вбік, коли забиралися до оселі, а потім ізсередини накладали на яму знову. Кілька жител були влаштовані просто в кронах дерев, причому верхні віти почасти підрубували, щоб пригнути їх донизу і в такий спосіб спорудити надійніше прикриття від негоди. Проте більшість осель були видовбані у вигляді неглибоких печер у крутому обриві темного й витягнутого кам’яного пагорба, що з трьох боків оточував поселення. Біля входу до кожної з печер лежав невеликий камінь, який пожилець акуратно ставив на вході, коли йшов з дому – я так і не зміг довідатися, навіщо так роблять, бо кожен камінь затуляв не більш як третину отвору.

Село, якщо можна було назвати селом це жалюгідне людське поселення, лежало в досить глибокій долині, проникнути в яку можна було лише з півдня, бо всі інші підходи загороджував крутий обривистий пагорб у вигляді півкола, про який я згадував. На дні долини дзюркотів струмок із уже описаною чарівною водою. Біля осель ми побачили кількох незвичайних тварин – мабуть, давно одомашнених і приручених. Найбільші з них за будовою тіла й морди скидалися на нашу свійську свиню, але мали пухнатий хвіст і тонкі, як у антилопи, ноги. Пересувалися вони вкрай повільно й незграбно, і ми жодного разу не бачили, щоб вони спробували побігти. Були там і інші тварини, схожі на цих, але з довшим тулубом і вкриті чорною вовною. Навкруги сновигало безліч свійської птиці – вона, либонь, і правила за головний харч тубільцям. Ми вельми здивувалися, побачивши серед того птаства і чорних альбатросів – мабуть, цілком одомашнених; по здобич вони літали в море, але завжди поверталися в село, як додому, – для гніздування й виведення потомства вони використовували південний берег острова, який лежав найближче. Там до них часто приєднувалися їхні друзі пелікани, але ці ніколи не летіли за альбатросами до тубільних осель. Серед іншого домашнього птаства можна згадати качок, які мало відрізнялися від тих, що водяться в нас, чорного баклана і великого птаха, трохи схожого на канюка, але не хижого. Чого тут не бракувало, то це риби. Під час наших відвідин ми бачили багато висушеної сьомги, тріски, голубих дельфінів, макрелі, скатів, морських вугрів, химерових, скарових і млинцеподібних риб, кефалі, морських язиків, морських півнів, хеків, камбал та інші різновиди риби. Ми також звернули увагу, що більшість тутешньої морської живності скидається на ту, яка водиться біля островів Лорда Окленда, розташованих на п’ятдесят першій паралелі південної широти. Рясно тут було й галапагоських черепах. Дикі тварини нам траплялися рідко – причому всі великі й невідомих порід. Раз або двічі через стежку перелізли змії, на вигляд страшнючі, але тубільці не звернули на них жодної уваги, з чого ми зрозуміли, що вони не отруйні.

Коли ми з Ту-Вітом та його загоном наблизилися до села, назустріч нам з гучними криками, серед яких ми могли розібрати “Анаму-му!” і “Лама-лама!” висипав величезний натовп. Ми були неабияк здивовані, що, за одним або двома винятками, мешканці села були зовсім голі, а шкури мали на собі лише ті, хто супроводжував вождя в човнах. Вони, мабуть, володіли також усією зброєю, бо ті, які повибігали нам назустріч, були неозброєні. В натовпі ми побачили багато жінок та дітей, причому жінкам аж ніяк не можна було відмовити в своєрідній красі. Вони були стрункі, високі, добре сформовані, мали зграбну й дуже невимушену поставу, що не властиво жінкам у цивілізованому суспільстві. Проте їхні губи, як і в чоловіків, були товсті й малорухливі, так що зуби не оголялися, навіть коли вони сміялися. Але волосся в них було м’якше, ніж у чоловіків. У юрбі голих тубільців вирізнялося з десяток таких, котрі, як і Ту-Вітові супутники, були вбрані в чорні шкури й озброєні списами та важкими киями. Судячи з усього, то були люди впливові і зверталися до них із шанобливим титулом вампу. Саме вони мешкали в “палацах”, накритих чорними шкурами. Ту-Вітова халабуда, розташована в самому центрі села, була більша й краще влаштована, аніж інші подібні житла. Дерево, яке правило їй за підпору, було зрубане на відстані футів дванадцяти від землі, а трохи нижче було залишено кілька гілляк, завдяки яким шкіряний дах розтягувався досить широко, а не спадав донизу майже впритул до стовбура. Складався він аж із чотирьох великих шкур, скріплених дерев’яними шпичками, – внизу шкури були прибиті до землі гострими кілками. Підлогу застеляло сухе листя, утворюючи своєрідний килим.

З великою урочистістю нас провели в цю хижу, і за нами втиснувся ще й чималий гурт дикунів. Ту-Віт усівся на листі й подав знак, щоб ми наслідували його приклад. Ми вчинили, як він просив, і відразу опинилися у вкрай незручному, якщо не в критичному становищі. Нас дванадцятеро сиділи на долівці, а навколо розташувалися не менш як сорок тубільців, збившися так тісно, що якби раптом вони напали на нас, ми не змогли б не те що застосувати зброю, а й підхопитися на ноги. Неймовірна тиснява була не тільки в хижі, а й надворі, де, либонь, зібралося все населення острова, і юрба не затоптала нас лише тому, що Ту-Віт стримував своїх підлеглих сердитими окриками. Те, що вождь сидів посеред нас, зрештою, було головною запорукою нашої безпеки, і ми вирішили триматися до нього якомога ближче, щоб у фатальну хвилину, при першому ж вияві ворожих намірів порішити його і в такий спосіб дістати психологічну перевагу над дикунами.

Після метушні та штовханини встановилася відносна тиша, і вождь звернувся до нас із великою промовою, вельми схожою на ту, яку він виголосив з каное, – правда “Анаму-му!” тепер повторювалося частіше і звучало гучніше, ніж “Лама-лама!”. Ми вислухали всю балаканину нашого господаря в глибокій тиші, а потім капітан Гай виголосив промову у відповідь, запевнивши вождя в наших дружніх почуттях та в доброзичливому ставленні, а завершив її тим, що підніс йому в дар кілька ниток голубого намиста та ніж. Від намиста, на превелике наше здивування, володар острова зневажливо відвернув носа, але ніж зробив йому неабияку втіху, й він негайно звелів принести обід. Страву подали через голови всіх присутніх – то були ще димучі нутрощі якоїсь невідомої тварини, можливо, однієї з тонконогих свиней, які впали нам у вічі, коли ми підходили до села. Бачачи, що ми не знаємо, з чого почати, Ту-Віт вирішив подати нам приклад і заходився ярд за ярдом пожирати спокусливо розкладені кишки, аж поки ми не могли далі витримувати це видовище, і нас мало не вирвало. Помітивши, як ми мучимося, його величність здивувався не менше, аніж тоді, коли вперше заглянув у дзеркало. Хай там як, а від запропонованих делікатесів ми рішуче відмовилися, давши зрозуміти гостинному господареві, що їсти нам зовсім не хочеться, бо недавно ми добре поснідали.