Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Оґастес – він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні муки. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Ще кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.

Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п’ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Оґастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.

Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне – а саме, ідея руху. Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; зате нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати я, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.

Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з’їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв’язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Оґастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер заговорив і запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут – мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв’язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай ворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став поволі володіти і правою рукою. З великою обережністю поповз я тепер до Паркера, не спинаючись на ноги, і незабаром перетяв усі його пута. Після короткого перепочинку він теж зміг рухати руками й ногами. Далі, не гаючи часу, ми заходилися визволяти Петерса. Мотузка прорвала пояс вовняних штанів, дві сорочки і так глибоко врізалася йому в пах, що як тільки ми її зняли, звідти полилася кров. Одначе Петерсові відразу полегшало, він заговорив і став рухатися з меншими зусиллями, ніж я або Паркер – безперечно, йому допомогло вимушене кровопускання.

Ми майже не надіялися, що Оґастес оклигає, бо він не подавав жодних ознак життя; але, підійшовши до нього, ми з’ясували, що він просто знепритомнів від утрати крові, бо пов’язку, яку ми наклали йому на поранену руку, давно зірвало хвилями; а мотузки, якими він прив’язався до брашпиля, не були настільки натягнуті, щоб заподіяти йому смерть. Визволивши мого друга від пут та від дерев’яних уламків брашпиля, ми перенесли його на сухе місце з навітряного боку, і всі троє заходилися розтирати йому руки й ноги. Через чверть години він опритомнів, але тільки наступного ранку почав нас упізнавати і спромігся заговорити. Поки ми отак звільнялися від своїх пут, зовсім споночіло, почали збиратися хмари, і нас опанував моторошний страх, що знову налетить шторм, і тоді вже ніщо не врятує нас від загибелі – адже ми були вкрай виснажені і змучені. Проте нам пощастило, і всю ніч погода стояла помірна, хвиля спадала, і це вселило нам надію на порятунок. З північного заходу все ще віяв бриз, але було зовсім не холодно. Оґастеса ми обережно прив’язали біля навітряного борту, щоб під час гойданки він не скотився в море, бо ще був дуже кволий і не міг триматися сам. Нам прив’язуватися не було потреби, і ми тільки всілися впритул один до одного біля брашпиля і, тримаючись за уривки такелажу, стали міркувати, як нам вибратися з нашого жахливого становища. Ми відчули велику полегкість, поскидавши з себе свої лахи і викрутивши їх. Одіж швидко висохла, і коли ми знову вдяглися, вона здалася нам теплою, приємною і додала бадьорості. Допомогли ми роздягтися й Оґастесові, самі викрутили його вбрання, і він теж ожив і підбадьорився.

Тепер нас найдужче мучили голод і спрага; ми боялися навіть подумати, що з нами буде без їства й води, і навіть жалкували, що уникнули менш страшної смерті в морській безодні. Правда, ми втішали себе думкою, що нас підбере який-небудь корабель, і закликали один одного мужньо витерпіти випробування, які пошле нам доля.

Нарешті настав ранок чотирнадцятого липня. Погода була ясна й тепла, з північного заходу віяв сталий, але легкий бриз. Море зовсім заспокоїлося, бриг, невідомо з якої причини, трохи вирівнявся, палуба підсохла, і ми могли вільно по ній ходити. Минуло вже понад три доби, відколи ми не їли й не мали в роті жодної краплі води, і конче треба було роздобути що-небудь із припасів. А що бриг був затоплений, то за цю справу ми взялися з невірою в душі, мало сподіваючись на успіх. Насмикавши цвяхів з уламків люка, що вів до кают-компанії, ми позаганяли їх у дві дощечки, які збили хрестом, і в такий спосіб спорудили щось на зразок драги; цю штуку ми спустили на вірьовці через люк у кают-компанію і стали волочити дошки із цвяхами туди-сюди в слабкій надії зачепити що-небудь їстівне або предмет, за допомогою якого ми змогли б роздобути харчі. Цим ділом ми займалися майже весь ранок, проте вивудили лише кілька простирадл, які легко чіплялися за цвяхи. Зрештою, наш прилад був настільки примітивний, що сподіватися на більший успіх і не випадало.

18
{"b":"565494","o":1}