Я спробую розповісти, що трапилося. Але зрозумійте — воно доволі довго тривало, а я інколи був деінде чи зайнятий — не сидів біля озера. Здавалося, ніхто, крім мене, не цікавився життям цієї пари, тому все, що я розповім, я бачив власними очима, це не почуті від когось байки чи плітки, про які шепочуться за їхніми спинами.

Ну так, не завше вони жили самотньо, як оце зараз. Мали четверо діток. Трьох дівчаток і хлопчика. Виплекали їх чотирьох у тій старій халабуді над озером і просто диво, як їм це вдалося. Господи, та я пам’ятаю дні, коли дощ періщив по озері, здіймаючи хвильки, що розбивалися якраз біля їхньої садиби, перетворюючи твань на справжнє багно, а вітер дув просто на них. Можна б подумати, що хтось з олією в голові забрав би звідти свою місіс і дітей та й пішов туди, де є бодай якась вигода. Але не старий. Я так вважаю, він вирішив — раз він це витримує, то й вона мусить, а діти тим паче. Може, він хотів, щоб вони пройшли сувору школу.

А завважте, вони були дуже милими дітьми. Особливо молодша дівчинка. Я ніколи не знав її імені, але назвав її Цяткою, щось таке в ній було[11]. Осколок старого стовбура, хоча й маленька. Наче зараз бачу, як вона, дрібка, одного прекрасного ранку першою вигрібає в озеро, залишивши далеко позаду сестер і брата.

Її брата я назвав Хло’. Він був найстаршим і, між нами, трохи дурнем. Не був таким доладним, як сестри, — от неоковирний паруб’яга. Дівчатка собі гралися, ловили рибу, а він товкся позаду, не знаючи, що з собою робити. Найрадше залишався б удома біля мамусі. Мамин хлопчик. Тому я його так і назвав. І не те, щоб вона переймалася ним більше, ніж іншими. Наскільки я розумію, трактувала всіх чотирьох однаково. Її думки були звернуті на старого — не на них. Але ж Хло’ був просто великою дитиною і, як на мене, простаком.

Як і їхні батьки, молодь завжди трималася окремо. Гадаю, це їм старий утовкмачив. Ніколи не приходили до берега гратися, хоча, думаю, спокуса була чимала — у розпал літа, коли люди спускалися зі скель на пляж, на купання і пікніки. Мабуть, старий з якихсь дивних і лише йому відомих причин попередив їх, щоб вони не мали жодних стосунків із незнайомцями.

Вони вже звикли, що я — день за днем — товчуся, витягаю плавник та інше. Часто робив перерву і спостерігав за дітьми, що гралися на озері. Але ніколи не озивався до них. Могли повернутися і розповісти старому. Звикли дивитися на мене, коли я проходив повз них; проте відразу ж відводили погляд, наче засоромившись. Всі, крім Цятки. Цятка задирала голову і робила кузьовку, от просто щоб показати себе.

Інколи я спостерігав, як вони йдуть усі шестеро — старий, місіс, Хло’ і три дівчинки, — на денну риболовлю до моря. Старий, звичайно, на чолі; Цятка, завше готова допомогти, біля татуся; місіс оглядається довкола, чи все гаразд із погодою, поруч — інші двоє дівчаток, а Хло’, бідний дурненький Хло’, завжди останнім виходив із дому. Я ніколи не знав, як їм пішло полювання. Зазвичай вони довго затримувалися і мене вже не було на березі, коли вони поверталися. Але, гадаю, вдавалося добре. Мусило вдатися — адже вони жили майже винятково тим, що вполювали. Ну, в рибі повно вітамінів, правда? Можливо, старий мав свій пунктик стосовно їжі?

Минув час і молодь почала доростати. Цятка, як на мене, дещо втратила свою індивідуальність. Стала більше схожою на сестер. Все-таки з них було гарне тріо. Спокійні, знаєте, ґречні.

А от Хло’ — той був величезним. Майже зі старого завбільшки, але ж яка різниця! Не мав ні батькової постави, ні сили, ні вдачі, — от великий незграба та й годі. Я думаю, найгірше те, що старий його соромився. Та й дома він не працював як належить, я в цьому певен. І на риболовлі не було з нього жодного толку. Дівчата працювали як мурашки, а Хло’ товкся десь ззаду, роблячи хіба безлад. Якщо там була мама, то просто залишався біля неї.

Я бачив, як старого трусило, що має такого дурня-сина. А ще й тому дратувався, що Хло’ був таким великим. У його нетерпимому розумі таке не поміщалося. Сила й тупість не могли співіснувати. Звичайно, у будь-якій нормальній сім’ї Хло’ пішов би тепер з дому і знайшов собі роботу. Раніше мені було цікаво, чи місіс і старий розмовляли про це ввечері, чи ця тема не обговорювалася, відколи виникло мовчазне порозуміння — Хло’ не вдався.

Що ж, урешті вони пішли з дому. Принаймні дівчата.

Я розповім вам, як це сталося.

Була пізня осінь, а я вибрався на закупи до містечка над гаванню, за три милі звідси, і раптом побачив старого, його місіс, трьох дівчат і Хло’ по дорозі в Понт, — це біля витоку струмка. У Понті є кілька котеджів, а ще ферма і церква позаду. Діти виглядали вимитими та причепуреними, старий і його місіс теж, а я питав себе, чи вони йдуть у гості. Якщо справді так, то для них це геть незвичайна річ. Але, можливо, там у них були друзі чи знайомі, про яких я нічого не знав. Хай там як, востаннє я їх бачив у той гарний суботній полудень по дорозі в Понт.

Решту вихідних дув гострий східний штормовий вітер. Я сидів удома і носа на вулицю не висовував. Знав, що море тяжко битиметься об пляж. Я турбувався, чи старий з родиною зуміли повернутися. Добре б зробили, зоставшись у Понті в друзів, якщо тільки вони мали там друзів.

Вітер вщух щойно у вівторок, і я тоді знову пішов на пляж. Всюди морські водорості, плавник, смола, мастило. Завше так буває після східного шторму. Я глянув на озеро, в бік халабуди старого і побачив його з місіс на краю озера. І жодного знаку молоді.

Я подумав, що це якось дивно і чекав поблизу їхньої появи. Але їх не було. Я обійшов озеро, — там з протилежного боку добре видно їхні володіння, — і навіть витяг свою стару підзорку, щоб краще роздивитися. Дітей ніде не було. Старий коло чогось там порався, не надто прикладаючи сили, як це він зазвичай, коли не рибалив, а місіс прилаштувалася погрітися на сонечку. Цьому могло бути лише одне пояснення. Вони залишили дітей у Понті в друзів. На канікули абощо.

Зізнаюся, що мені одлягло від серця. Одну страшну мить я думав, що, можливо, вони подалися додому того суботнього вечора, їх застала буря; ну і — старий з місіс благополучно повернулися, а діти ні. Хоча такого не могло бути. Я б почув. Хтось щось би розповів. Не міг би старий звичайно собі безтурботно байдикувати, а місіс вигріватися на сонці. Ні, неможливо. Вони залишили дітей у друзів. Чи, можливо, дівчата з Хло’ вирушили вглиб країни, щоб урешті знайти собі роботу.

Хай там як, без них усе спорожніло. Я засумував. Досі вже звик бачити їх поблизу, Цятку та інших. Я мав дивне відчуття, що вони пішли звідси назавше. Дурниця, правда? Себто, як на здоровий глузд. Був старий, його місіс, четверо молодих, а я зблизька спостерігав, як вони росли, і от тепер вони пішли без жодної видимої причини.

Якби ж я знав бодай два слова його мовою, щоб озватися по-сусідськи: «Бачу, ви з місіс зосталися самі. Сподіваюся, нічого не трапилося?»

Але з цього не було б жодного толку. Він глянув би на мене тими своїми дивними очима і послав під три чорти.

Дівчат я вже ніколи не бачив. Ні, жодного разу. Вони не повернулися. Якось я вирішив було, що побачив Цятку — в гирлі з друзями, — але не був цього певен. Якщо це й була вона, то виросла і геть змінилася. Скажу вам, що я з цього приводу думаю. Старий з місіс навмисне взяли їх із собою в ті вихідні, — щоб залишити зі знайомими, або ж звеліли їм відтепер покладатися лише на себе.

Знаю, що це звучить жорстоко, ви б такого не зробили з власним сином чи донькою, але ж не забудьте, що старий був твердий як кремінь і жодним законам не корився. Не сумніваюся, — він думав, що так буде краще, і, якби ж я напевне знав, що трапилося з дівчатами, особливо з Цяткою, я б не переймався.

А от за кого я переймався, то це за Хло’. Річ у тім, що Хло’ був достатньо дурним, аби повернутися. Десь через три тижні після тої останньої суботи. Я саме йшов не своїм звичним шляхом, а лісом аж до озера, вздовж струмка, що впадає в нього згори. Обійшов озеро болотом із північного боку, тримаючись на відстані від володінь старого, і перше, що побачив — це Хло’.