Дивно, але, озираючись назад на цей різдвяний тиждень, я зовсім не можу згадати самого традиційного свята. Не пам’ятаю, що ми їли й пили, чи заходили до церкви, що, безумовно, мусили робити, адже Віктор був місцевим сквайром. Пам’ятаю лише цілком неймовірний спокій вечорами, коли віконниці зачиняли і ми сиділи перед каміном у великій залі. Моя нещодавня подорож стомила мене більше, ніж я це усвідомлював досі, отож, сидячи у домі Віктора й Анни, я не мав жодного іншого бажання, окрім як розслабитися і віддатися цій благословенній цілющій тиші.
Інша зміна в домі, яку я не цілком усвідомлював у перші дні, полягала в тому, що він став куди порожнішим, ніж досі. Численні дрібнички та колекції меблів, успадковані від предків Віктора, схоже, зникли. Великі кімнати спустіли, а у великій залі, де ми сиділи, не було нічого, крім довгого обіднього стола і крісел перед коминком. Це видавалося дуже доречним, але дивно, що такі зміни зробила жінка. Зазвичай наречена купує нові завіси та килими, щоб внести жіночність у кавалерський дім. Я ризикнув натякнути про це Віктору.
— О, так, — сказав він, непевно оглядаючись, — ми позбулися безлічі речей. То була Аннина ідея. Знаєш, вона з природи не власниця, це їй байдуже. Ні, ми не влаштовували розпродажу чи чогось схожого. Просто все роздали.
Відведена мені гостьова кімната була тією ж, де я жив раніше, і там мало що змінилося. Я мав усі давні вигоди — пляшки з гарячою водою, ранковий чай і печиво, що подавалися у ліжко, скринька, повна сигарет, — усе точнісінько так, як належить у дбайливої господині.
Але якось, проходячи довгим коридором до сходового майданчика, я помітив, що зазвичай зачинені двері Анниної кімнати були відкритими. Я знав, що колись то була кімната матері Віктора, обставлена масивними меблями та чудовим старовинним ліжком із балдахіном на чотирьох колонах, — відповідно до стилю будинку. Звичайна цікавість змусила мене зазирнути туди, оглянувшись через плече, коли я проходив повз відкриті двері. Кімната була порожньою, без меблів. На вікнах не було фіранок, на підлозі — килима. Прості дерев’яні дошки, на них — стіл, стілець і довгий тапчан, застелений не покривалом, а ковдрою. Вікна широко розчинені в наповзаючі сутінки. Я відвернувся і пішов униз сходами, зустрівшись із Віктором, який саме піднімався. Він мусив бачити, як я зазирав до кімнати, а мені не хотілося щось приховувати.
— Даруй, — сказав я, — але я випадково помітив, що кімната виглядає геть не так, як за твоєї матері.
— Так, — коротко відповів він, — Анна не терпить витребеньок. Ти готовий до обіду? Вона послала мене по тебе.
Ми пішли вниз, більше не розмовляючи. Хай там як, я не міг забути цієї голої порожньої спальні, порівнюючи її з вишуканою розкішшю моєї. Неприємно було відчувати: Анна мусить вважати мене кимсь таким, хто не може обійтися без вигод і прикрас, як це — з незрозумілих причин — легко чинила вона.
Того ж вечора я придивлявся до неї, коли ми сиділи біля коминка. Віктора викликали з зали у якійсь справі і ми з нею на кілька хвилин зосталися самі. Як завше, я відчував у її присутності спокій і мир, що зійшли на мене разом із тишею; я був оповитий ними повністю і це так відрізнялося від усього, що я знав у своєму звичайному буденному житті; ця притишеність, походячи від неї, була, проте, наче з іншого світу. Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті я сказав:
— Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.
— Не можете? — відповіла вона. — Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.
***
Не знати чому, я злякався. Притишеність усе ще була з нами, але сильніша, майже всевладна.
— Я й не знав, — мовив я, — що я чогось шукаю.
Мої банальні слова були кинуті на вітер і одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.
— Хіба? — сказала вона.
Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та займається нікому не потрібними справами разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.
Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі і цей будиночок, і все, що в ньому було, приносили мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.
— А що б ви запропонували? — я почув, як питаю Анну, — Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?
Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів — ніщо, сказане нею, не виправдовує мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.
— Ваша відповідь не може збігатися з моєю, — сказала вона. — Хай там як, у своїй власній я досі не певна. Колись я її знатиму.
Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь — з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причиною її відчуття нереалізованості є те, що зараз у неї немає дітей?
Віктор повернувся до кімнати й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне у його старому смокінгу з вечірніми штанами.
— Підморозило, — сказав він. — Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче 30[2]. Але ніч прекрасна. Місяць уповні.— Він присунув своє крісло до вогню і чуло посміхнувся Анні. — Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? — зі сміхом звернувся він до мене. — Я ж не сказав тобі, що Анна, врешті-решт, зволила піти зі мною в гори?
— Ні, — здивовано сказав я. — Я думав, що вона проти цього.
Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожніми, безвиразними. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.
— Вона темна конячка, — сказав він. — Знає про гори стільки ж, як ми з тобою. Насправді вона весь час мене випереджала і врешті я її загубив.
Він вів далі, напівжартома, напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.
Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була багатообіцяючою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, отож темрява застала їх при спусканні і вони змушені були ночувати під відкритим небом.
— Ніколи не розумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкими для мене, — цілковита темрява, майже шторм.
Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так, наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму крісла. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.
— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.
— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку, я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману, — в сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що, коли ми наступного разу піду в гори, вона може бути провідником.
— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.
— В жодному разі! — радісно відповів Віктор, — Знаєш, ми вже зібралися піти влітку наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, — ми мали б таку команду, як слід.
