— Бувши вами, я б забив.

— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

— Ні, але однаково дякую.

— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Фермер посміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, а тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин, промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоб знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, вперемішку. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Вони далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожен укол нападаючого дзьоба розривав його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей. Усе інше — дрібниця. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, з кожним нападом вони смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

— Впусти мене, — закричав він, — це Нат. Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали, одна за одною, проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша, в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина усією своєю вагою налягла на двері.

Вони почули глухий стукіт падаючої олуші.

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Ота олуша… могла б і череп пробити.

Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джоні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріггом. Я мерщій зачинила двері і їх заклинило. Тому я не могла відразу відкрити, коли ти прийшов.

— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки вона перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

— Летять всередину країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

— Але що вони можуть зробити, Нате?

— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть в новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джоні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали приглушені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, шукали дорогу всередину. Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знову і знову глухий стукіт, тріск, коли окремі птахи, кидаючись зверху, падали. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Далеко не всі».

— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна закриті дошками, Джилл. Птахи не можуть потрапити всередину.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була забита. Але, напевно, можна ще укріпити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу, і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка заглушив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.

— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.

Це також допоможе заглушити ті звуки. Піднявся нагору і укріпив вікна й там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт ковзаючих кігтів, їхню штовханину.

Вирішив, що вони спатимуть на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь димарі спалень, то пройдуть години, а, можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, задихнуться і погинуть.

Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже вломилися нагору.

— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.

Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це було додатковим захистом. Тепер можна постелити матраци поряд, аж до стіни, де раніше стояв креденс.

— Тепер ми в безпеці, — подумав він, — затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…

Нічого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, усе ще поглинутий вирішенням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу голину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори, абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон. А, так, звичайно. Під час війни BBC[6] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, — подумав він. — краще тут на кухні із забитими дверми і вікнами, аніж тим, що в містах. Дяка Богу, ми не в місті».

О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не такий, як в обід.

— Це Лондон, — сказав він. — Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник повинен вдатися до заходів обережності щодо свого будинку, а мешканці кількохквартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити усе необхідне, щоб зробити неможливим доступ ззовні. Цілковито необхідно, щоб усі без винятку починаючи з сьогоднішнього вечора зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи взагалі на відкритий простір. Птахи у великій кількості атакують усіх, кого побачать, і вже розпочали нападати на будинки; але при належному догляді будинки можуть бути для них недосяжними. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».