Дрогобич
Мені було тринадцять. Ми їхали на змагання санітарних дружин. Везли нас у колгоспній вантажівці з будкою — самі дівчатка. І ось ми в’їхали на панську вулицю Дрогобича з розкішними особняками й бузком, що несамовито пахнув після дощу. Цвіли каштани, для нас екзотичні. А по тротуару йшов хлопчик років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, високий, зі смаглявою шкірою і мрійливим поглядом. Він сковзнув поглядом по нашому товаристві, наче погладив. Я ніколи його не забуду. То був ангел юності, яка наближалась до мене. Наші хлопці були зовсім інші: низькорослі, грубі, у них ніколи так і не з’явиться чар тієї юності, яка милується квітами, ночами не спить від кохання, пише вірші і грає на скрипці, йде отак вільно вулицею, марячи про щось прекрасне.
Потім я зустріла того хлопця в новелі Томаса Манна «Смерть у Венеції», а вже потім у «Цинамонових крамницях» Бруно Шульца. Це густе запашне повітря, млосна медитація, життєдайна вологість в затінених садах, жорсткі лінії огорож і гулкі металеві хвіртки, помальовані в зелений колір. Це — мій Дрогобич, яким я не наситилася, і тому досі згадую того хлопчика, який просто гуляв без якоїсь мети, зваблений весняними чарами.
Реальний Дрогобич завжди мене відштовхував. Туди їздили, щоб продати чи купити щось на базарі, там завжди поспішали, там на кожній лавці у парку сиділи алкоголіки чи шахраї, там на тротуарах припрошували купувати сир і спущене молоко, з якого не збереш сметани, а на вулицях легко можуть образити, якщо ти не вписуєшся в дрескод люрексових кофт, високих каблуків і сумок з позолоченими брязкальцями. Там не так просто випити доброї кави на самоті, без галасливих компаній, там у книгарнях здебільшого працюють люди, яким краще продавати мило чи ковбасу, і які навіть на роботі пильнують своє домашнє вогнище і марять зануритися в цей замкнутий егоїстичний світ. Там — старші жінки, які продають старі речі, розклавши їх на цераті, по дорозі на автостанцію. Колись я їздила з Урожа на роботу до Дрогобича більше року в автобусах, які сільські люди брали завжди штурмом.
Мені досі не комільфо їхати з тієї автостанції, хоча автобусів повно, але публіка хамувата, як і колись.
Для мене Дрогобич зовсім не є пишною гробницею Бруно Шульца, хоч прочитала я його ще тоді, коли ніхто з його інтерпретаторів і фанатів навіть не чув про дивакуватого єврея і не знав, що таке цинамон. Прочитала в ориґіналі. Але для мене Дрогобич ніколи не буде пахнути фантомним запахом цинамону, а бузком, жасмином, півоніями і дощем. І там розмовлятимуть українською галицькою мовою. Бруно Шульц не хотів би стати брендом і об’єктом піару галицьких та польських інтелектуалів. Життя йому давалося надто важко, щоб ним втішатись, а тим більше, щоб хтось стояв поруч, коли він дивиться на себе в дзеркало. А ця жіноча домінанта Дрогобича, яка пригнічує, душить, обмежує! Вона здатна приспати, як нездарна мати немовля, бо спить глибоко і непритомно. У неї комплекс Титанії — все нести на собі і все нести в собі.
Феномен Дрогобича полягає в тому, що він кілька післявоєнних десятиліть перебував у сірій зоні культури, яка просто не розвивалась. І ось чому. Ті, хто могли підтримати її, міркували, що досить з них Івана Франка. Є куток в музеї, є меморіальні дошки, є пам’ятник, є дефіляди на ювілеї — доста з вас, все одно вам не перевершити Каменяра. Не подобається — їдьте до Львова. Зрештою, всі так робили, а книгарні наповнювались літературою для домогосподарок, хоч читати було кому — повно студентів і викладачів. Дрогобич на десятиліття відстав від цивілізації, я це відчувала завжди, коли там бувала. В одній книгарні брали книжки у видавництв і не повертали ні грошей, ні книжок. І це з тупим виразом обличчя істоти, яка всюди перебуває ментально у своїй хаті, і ніде більше. Ні концертів, ні виставок, ще якось функціонував театр, але і театр не виховав для себе публіки. Молоді не імпонували їхні вистави за творами Галана, старші воліли ходити до церкви чи бавитися у гостинах. Місцева мафія завжди цим користувалась. Вона ж і вивезла фрески Бруно Шульца до Ізраїлю, де я бачила їх у Яд-Вашем. Лише останніми роками завдяки Бруно Шульцу і місцевим краєзнавцям з’явились культурні сайти, почався рух, нехай локальний, але він захоплює, тішить. І почали частіше приїжджати туристи, правда, лише з Польщі. Тільки наш Іван Франко їх не цікавить.
Навіть змінився музей, де роками показували одні й ті самі експонати. Є видавництво «Коло», яке часом приємно дивує. Сподіваюсь, Дрогобич колись виплине з сірої зони, увесь, а не острівками, надолужить втрачене.
Восени минулого року я вирішила приїхати в Дрогобич туристом. Інкогніто. Мені хотілося влаштувати собі не ностальгійну подорож, навіть не сентиментальну, а оглянути конкретно сільзавод. У Дрогобичі видобувають сіль уже 800 років, то було колись його джерело процвітання, доки сіль залишалась стратегічним продуктом. А потім тут селились нафтові барони, і місцевий люд витріщався на вілли скоробагатьків, поступово звикаючи до думки, що гроші — це все в житті, а шахрайство — найкоротший шлях до багатства. Тому Дрогобич — це місто мрійників, а Борислав — місто трудяг на благо своєї родини.
Трикутник смерті
Колись то був просто «Меблевий», тільки тепер уже ніхто так не каже. Кажуть: «Синагога». Вона зачинена, найбільша синагога у Східній Європі, знищена, але її починають відновлювати дружні євреї з цілого світу. Ні поляки, ні євреї не виставляють рахунки за сплюндровані пам’ятки місцевій владі чи українській державі, головне, щоб не брали багато відкату. Коли відновлять синагогу, я звикну до думки, що саме її зобразив «єврейський Рембрандт» Маврицій Ґотліб у своїй містичній картині «Свято Йом Кіпур». У ній він зібрав мертвих і живих своєї родини, а себе зобразив двічі — хлопчиком і юнаком. Таке коротке життя — всього двадцять три роки, однак син заможного дрогобицького підприємця встиг зробити надзвичайно багато. Він навчався в ґімназії разом з Іваном Франком, і, пишучи про Олександра Козловського, якого надзвичайно рано забрала смерть, той, напевно, згадував і Мойше Ґотліба.
Моторошне місце. Для мене це наче трикутник смерті. Тут — синагога, через дорогу будинки, побудовані на єврейському цвинтарі. Там мешкає родина маминої сестри Стасі. На отих кістках серед величезних похмурих дерев. Я завжди намагалась оминути це місце, не любила приходити до тітки. Вона працювала секретаркою в деканаті фізмату педінституту. Це — третя точка трикутника. Моя сестра, яка навчалась у цьому корпусі, ходила до студентської їдальні у підвалі, не знаючи, що то була катівня НКВД. У Дрогобичі згинула тьма люду, стіну біля Ринку, де їх розстрілювали, підпирає зараз бар.
Потрійна святиня
Дрогобицький костел з оборонною вежею був першим костелом, який я бачила в житті. Тепер я також зупиняюсь і на мить завмираю, щоб помилуватись ним. Зруйнувати чи розібрати його ніхто не наважився, уникнути — також. Я дуже хотіла потрапити всередину, і вдалось це мені лише чотири роки тому, коли я опинилася в Дрогобичі недільного ранку, і в костелі саме закінчувалась меса. Він був темний, я відразу звернула увагу на великі таблиці, писані латиною, на старезні поламані церковні меблі й захаращеність. Щоб довести все до пуття, треба не один рік. І до туристів тут не звикли — на мене скоса позирали дрогобичани, які не наважувались вийти надвір, бо там падав дощ. Мусили потерпіти. Я почувала себе трохи дивно, бо уявляла костел не таким — набагато просторішим і оздобленим з більшим смаком, а не на смак дрогобицьких бюргерів. Кутки взагалі ховались у темряві, казальниці, здавалося, розпадуться на порохно від найменшого дотику… І водночас я знала те, про що не знають парафіяни і що не розповідають туристам. Дві таємниці костелу. Коли я працювала в краєзнавчому музеї, директор розповів, що костел побудований на руїнах давньоруської церкви, і що збереглись фрагменти кладки IX ст. з орнаментом. Отже, тут була церква, зруйнована ще до польської колонізації. Але це ще не все. Восени 2004 року я поверталася з Одеси і в купе зі мною їхав декан архітектурного факультету Львівської політехніки, пан Віктор, що був родом з Дрогобича. Він розповів про язичницькі театри, що були в наших краях у дописьменні часи, і сказав, що коли будували костел (чи перебудовували?), викопали пласкі кам’яні скульптури — схожі на маски — обличчя у гостроверхих шапках. Вони розмістили їх на фасаді угорі — правдивий римо-католик думає, що то зображення папи або єпископів, а насправді тим зображенням може бути більш ніж тисяча років. Є там і долоні з розчепіреними пальцями. Ось так. Це я лише переповідаю те, що почула. У нас не навчились читати мову храмів, особливо ґотичних. Для цього потрібно знайти лише першу літеру першого слова в першому рядку.
