Перші мої спогади: я дивлюсь на гори з порогу хати в Урожі й хочу там побувати. Дві гори, Ласки і Мабура — наче незачинена брама, через яку дмуть вітри з заходу. А між ними — річка Бистриця, до якої я почала ходити сама, коли була десь в класі третьому. Кожного дня. Якби не старша сестра Марійка, яка з нашим псом Тарзаном уже давно вешталась лісами і горами, можливо, я б виросла з домашнього курчати на курку. Але сестра виходила на поріг і принюхувалась до вітру. Чи не піти зараз в Горішню Дубину, а може, в Долішню? А може, податися в Багна, де ще збереглись рештки садів, відколи виселили хутір? Або в Площину, де ще можна тоді було стрінути ведмедя? Від сестри я довідалась, що до лісу можна мандрувати без потреби, просто так. Заблукати в нас важко, рано чи пізно вийдеш на поле, а там зорієнтуєшся.
То були спокійні часи. Правда, іноді засуджені втікали з в’язниці, але ми знали про це. Однак у нашому селі є небагато людей, які ходять до лісу самі, а тим більше дівчатка. Батьки-вчителі пропадали цілими днями в школі й не знали, де ми вештаємося. Бабця теж не знала. Вона й уявити собі не могла, що онуки можуть дертися по хащах, довго блукати і ризикувати життям. А коли дізнались, то уже було пізно — дух свободи міцно облаштувався в наших душах, і жодні заборони не діяли. Крім того, нас гнало з рідної хати почуття образи на дорослих, які не хотіли нас чути, і бажання тиші. Це була інтуїтивна психотерапія, яка приносила тимчасову полегкість.
У дитинстві я поставила перед собою завдання: знайти, де на Мабурі починається Вербовий потік, побачити витік ріки Бистриці, дійти туди, де вона впадає у Тисьменницю, піднятись на гору в Заріччі, де майже завжди світить сонце і росте самотнє дерево. І ось через багато-багато років я це зробила. Думаю, настав час. На все є свій час, коли ми стаємо готові до подорожі. І то були найвеличніші й найшляхетніші мої мандрівки.
Дика груша на сонячній горі
В романі «Урізька ґотика» я описую, як понурого осіннього дня батько з сином копають картоплю на полі за рікою. Земля там кам’яниста, і камінь родиться краще, ніж бульба. Хлопець Орко піднімає голову і дивиться на осяяну сонцем гору, що нависає над Заріччям. Як добре було б перелетіти туди!
У нас теж там був город, і я так само дивилась на гору з самотньою дикою грушею. Жодне інше дерево не втримається на вітрі. Жодне інше дерево не потребує так самотності.
Мої очі завжди обертались до цієї гори. Це не так далеко. Ґрунтова дорога приведе до підніжжя гори, радше це невисоке плато, а звідти можна піднятися стежкою через кущі терну й вийти. Але я берегла цю подорож сама не знаю навіщо. Надто легко туди можна було потрапити. Часом видно було засіяне поле. І не хотілось топтати колосся, а восени, що восени… Той, хто виріс на селі, знає, скільки роботи восени. У снах я бачила на тій горі замок. А потім, прочитавши про те, що митрополит київський і єпископ перемишльський Антоній Винницький мав там садибу у XVII ст., зрозуміла, що сни не лише видають бажане за дійсне, а й зберігають пам’ять про минуле, коли вже й сліду його не залишилось.
Коли моя дочка вже ходила до школи, було їй років десять, пригадую лише день — 24 серпня, День Незалежності, я вирішила відзначити його мандрівкою. Груші вже давно не було. Одного разу я подивилась на гору й побачила світлу велетенську пляму від сонця. Посеред дня сонце зупиняється акурат між Ласками і Мабурою і світить просто на гору. І тоді видно тінь від груші. Було видно.
Ми не переходили міст, а йшли з нашого боку. Колись ріка була чиста. Літні повені злизували весь верболіз, залишаючи його тільки біля Винник, де течія слабшає і русло ширше. Місце, де збираються опирі по ночах. Вдень там можна тільки заблукати. По дорозі я розповідала Ладусі, де стояв млин, у якому мені навіть пощастило побувати, і де саме «оті» Лози, бо тепер у верболіз вбралася ціла ріка, і повеней більше не буває. Русло ріки покремсане й сплюндроване бульдозерами, що беруть гравій, по берегах розсипи сміття, особливо багато пластику. Ті, що самі викидають, ті й нарікають. Ближче до хати ми ходили спостерігати, як заростає кар’єр. То був такий собі загублений світ Конан-Дойля з чистою водою і нетутешніми рослинами. Якось ми випустили туди п’явку, що прозимувала у нас в хаті, виживши після кровопускання. Може, вона й досі там живе.
Вода в гірській річці холодна, а в Бистриці повсюди джерела, які забарвлюють пронизливим холодом теплішу течію. Ніколи не вгадаєш, в яку воду вступиш. Втім, здебільшого вода холодна скраю.
Ми почали шукати місток, бо навіть якщо перейдеш на той бік, продиратися доведеться через джунглі — павутина, комахи, сухе гілля. У лозах живуть куріпки, лиси, зайці, це, власне, ціла екосистема, де часом залягають і вовки перед розбійницькими нападами на сільську худобу. Здається, ми знайшли кладку, яка гарно гойдалася і зяяла отворами відірваних дощок. Ніхто такими кладками особливо не переймається, бо вода, якщо хоче, забере й бетон.
Сонечко світило всюди, і, оминувши кілька хат під горою, по м’якій стежці з коров’ячими слідами ми піднялись на гору. Я знайшла струхлявілий пеньок від груші серед зів’ялого картоплиння. Шкода, надто пізно. І сонце не світило на гору, воно повільно огорталось у хмари, шар за шаром небесної вати. Дочка була ще надто мала, щоб зрозуміти, як важливо для мене піднятись саме на цю гору. Зрештою, мене зрозумів би лише той, хто так само дивився на острів світла посеред сутінків важкої безнадійної праці, яка вбиває усі мрії й висушує серце. У кому живе надія на те, що з цього кругообігу природи й підлаштованого під неї життя можна вирватись. У цьому світі у нас немає крил, щоб літати зі швидкістю думки. У цьому світі наші очі недосконалі — вони нас зачаровують ілюзіями. Треба мати несамовите бажання рухатися кудись, куди завгодно, долаючи опір тіла й здорового глузду. Я це робила не раз, щоб розширити межі свідомості.
Вербовий потік
Вперше мені показала Вербовий потік, який тече у каньйоні Мабури, сестра Марійка. Було це весною, десь після Великодня, коли на деревах тільки розвивається листя, а земля всипана квітами. Скільки тисяч років вода пробивалася через каміння, не суцільне, а велике й мале, щоб вирити такі глибокі провалля, не уявляю. Я ніколи не бачила, як потік переповнює дощова вода — там вона завжди тихо жебоніла, стікаючи у кам’яні ванни чи розтікаючись тонкою плівкою на пласких брилах. Часом дерева падали, утворюючи міст, а інші лише збиралися впасти. Усе було всипане торішнім буковим листям. Той потік нікому не заважає, його неможливо використати, він тече далеко-далеко аж до Винник, а потім зникає.
Саме сестра подала мені ідею знайти джерело, з якого починається потік. Ми відразу почали його шукати. Йшли вгору по руслу, дуже довго, але не знайшли. Упродовж багатьох років я робила спроби дійти до джерела. Одного разу мені навіть здалось, що я знайшла, але то було звичайне джерельце, дуже кволе, і не на вершині гори. Я дозволила себе переконати, що це початок, і була трохи розчарована. І на довгі роки відкинула думку про існування справжнього витоку. Я піднімалась на лисий бік гори, лежала в траві й бачила над собою невелику цятку — там літав орел. Десь в отих хащах, куди ніхто не потикається, бо нема чого, рослинність там квола від холоду, а туристи воліють Сколе чи навіть Говерлу, орел мав гніздо, і то була його територія. Трохи нижче я бачила лігва, де, мабуть, відлежувалися вовки, купи хмизу, що порскали зміями — вкусить, не врятуєшся, бо спускатися дуже довго. Один рік там росли суниці і я ходила по них сама, а потім все заросло.
Знайти витік мені допомогла… історія. Дізнавшись від Фернана Броделя, що «історію можна прочитати з краєвиду», а також кельтське походження деяких топонімів, я дійшла висновку, що пару тисяч років тому Мабура (часом кажуть Магура) була матір’ю-горою, священною горою, де напевно було язичницьке святилище. Гір з такою назвою в Карпатах є кілька. До того ж, внизу є село Підмонастирок, а монастирі намагалися ставити в місцях давніх культів. Тільки монастир не був на вершині гори, а значно нижче.
