Взагалі, ніколи не знаєш, як повести себе з духовними особами. Олег постукав у вікно, і на порозі з’явився молодий гарний хлопець, вбраний у хатню одежу. То був отець Юзеф. Він привітно посміхнувся, і я зрозуміла, що мені відчинять костел.
Але я не сподівалась почути новину, від якої у мене затремтіло схвильовано серце. У Польщі є люди, які хочуть відновити зустрічі в Дунаєві, через 500 років. Архиєпископ львівський Григорій із Сянока відзначився тим, що приймав у себе переслідуваних гуманістів. Першим з них став поет Філіп Буонакорсі, прозваний Каллімахом, із Риму, змушений ховатись від гніву папи. Григорій врятував йому життя, не видав престолу, а Каллімах написав його біографію. Власне, майже вся творча спадщина архиєпископа зникла, і якби не вдячний флорентієць, ніхто б не знав, що за чоловік був Григорій: як виглядав, як поводився, що казав і як складались його стосунки з Дунаєвом. То була резиденція львівських архиєпископів, яку Григорій із Сянока перетворив на гарне місто, заселивши порядними людьми, яких сам вмовив переселитись з околиць. Укріпив це місто, оточив мурами і захищав від татарів.
А ким він був до того? Сином ремісника, без матері, з лихим батьком, від якого втік у дванадцять років і завдяки гарному голосу вибився в люди. Навчався у Краківському університеті, був приятелем королів, дипломатів, вихователем королівських дітей, але після трагічної загибелі короля Владислава Варненчика щось у ньому зламалось, і він віддалився від двору. Не міг навіть у Львові прижитися, хоча навів порядок в єпархії твердою рукою. Серед цих зелених пагорбів і синіх озер він знайшов себе. Збирав у себе товариство, серед якого були й жінки, зокрема кохана Буонакорсі — колишня львівська кельнерка Фіоля. Вони пили вино, читали вірші, розмовляли про все на світі. Тоді у Західній Європі це була не дивина — такі гуртки, але на наших теренах — вперше. Український Ренесанс почався в Дунаєві, ось так! Кому це цікаво?
Це вже інше питання. Ми вже добрих двадцять років намагаємось вибити стільчик з-під гуманізму, скасувавши етику, філософію і фундаментальну науку.
У XV ст. на всю Європу було всього 500 гуманістів, яким вдавалося контактувати між собою, поширювати ідеї без літаків, телефону та Інтернету. Вони були універсальними солдатами цивілізації, захистивши здоровий спадок Античності і право людини творити й жити вільно.
Добре, підемо далі. Ось тут, біля дверей костелу, щодня, рівно о 13.00 після меси архиєпископ Львівський ставав і чекав, чи хтось з міщан дунаївських не захоче з ним побалакати. Про погоду, про хворобу, про спасіння душі, про зірки і хмари. Не любив він розкоші, їв сам і пригощав гостей простими стравами, економив на власному господарстві. Гарний приклад — найліпша проповідь.
У костелі все ще занедбане, але реставрацію мали б робити делікатно, не знищуючи історію. Може, як будуть ті Дунаївські зустрічі, вдасться привернути увагу і до костелу.
Отець Юзеф позичив мені без жодних вагань польську книжку про Ґжеґоша із Сянока, я пообіцяла привезти монографію про ренесансний гуманізм в Україні, ми обмінялись телефонами і імейлами, і я пішла дивитися на те місце, де був єпископський палац, від якого, може, й лишилось трохи, але все це забудоване лікарнею. Місце було в долині, внизу, як гніздечко. На подвір’ї не було нікого. Я собі посиділа на лавці під яблунею, де, напевно, родичі спілкувались з хворими. Тут було багато старих дерев і головний корпус, що лишився від палацу XIX ст. Я давно вже не була в такому екологічно чистому місці як Дунаїв. Тут напевно можна знайти рідкісні рослини, види комах, птахів. Там, на безлюдних пагорбах, вкритих лісами. Люди виїжджають звідси, села порожніють. До річки спускалось кілька старих будинків, ще цілих, але вже приречених на руйнування.
Коли я йшла через подвір’я, то побачила на кущі розквітлого бузку білого метелика, в чорні пасочки, схожого на дельтаплан. Для когось то був просто екзотичний метелик, а для мене — спогад про одну з найпрекрасніших хвилин мого життя. Колись давно на узліссі в Урожі я побачила такого метелика на квітучому кущі глоду. І тепер — вдруге. Я думала, їх уже не існує. Я думала, що мене вже нічого не зворушить. Що переді мною стіна, під якою я буду сидіти, забута всіма і навіть собою. В кожної людини таке буває, коли їй здається, що від життя нема вже чого чекати, що все вона зробила. Але закинутий здичавілий Дунаїв покликав мене до себе, як і тих людей, що колись, вже скоро, приїдуть сюди, щоб поговорити про ті цінності, які ми втрачаємо, і про вихід з цивілізаційної кризи. Бо цивілізація вже вмостилась під стіною і чекає власної смерті.
Після того все моє життя змінилось. Коли стає зле, я згадую не Уріж, не Добромиль, а Дунаїв. Метелика на кущі відквітаючого бузку, розмови з отцем Юзефом вже у Львові, листи з Польщі від пана Броніслава Камінського, натхненника Дунаївських зустрічей, князя Олега з його галактикою і зелені хвилі довкола Дунаїва.
Гірське — Горуцьке
Ця подорож справді була сентиментальною від початку до кінця. І так само містичною. Я вже казала, що моє бажання відвідати те чи інше місце іноді межує з одержимістю. Важливо не квапитись його втілити. На все свій час. Коли він настає — ніщо тебе не зупинить.
Я поверталась після Великодня з Трускавця і раптом побачила перед Рудниками вказівник, — Гірське. І зрозуміла, що мені потрібно туди поїхати. Завтра. І я це зробила із запізненням майже на тридцять років.
Ще коли я працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, то в літературному залі висів портрет гарного юнака, схожого на когось з трагічних німецьких романтиків, а у рамці під склом — поетична збірка «Мирти й кипариси». Цей юнак, Олександер Козловський, помер у двадцять один рік від сухот. Вже приречений, він прийшов до Івана Франка і так вразив його своєю моторошною правдивістю, що той вже після смерті Олександера видав єдину його книжку і написав емоційну й щиру передмову. Вже нічого не можна змінити — це мені знайоме.
Потім трапилось так, що музейний художник, ще один загублений талант, який мріяв переїхати до Львова, але Дрогобич його не пустив, і він врешті спився, мав переробити експозицію і потай дав мені книжечку на кілька днів. І я, що могла, передрукувала на машинці, і в мене досі є той зшиток.
А потім у своєму романі «Гірчичне зерно» я ввела Олександера Козловського у фінальну сцену, що називалася «Бал». Начебто раз на сто років у провінційному місті С. (Самбір) на вул. Тихій, 1 відбувається бал. І від того, яким він буде, таким стане наступне століття. Роль Козловського була епізодична, але на балу найменший подув вітерця мав значення. А потім я думала, що коли видам книжку, то відвезу її в те село, де народився Козловський, — Горуцьке (тепер — Гірське).
І ось я беру цю потріпану, останню, що залишилась, книжку і їду в Гірське. Я вже була там на півдорозі, в селі Раделичі, кілька років тому, коли писала «Зачарованих музикантів». Мені потрібно було знайти монастир, що існував у XVI ст. Хтось мені підказав, що перед Радиличами на полі є пагорб і там дійсно був монастир. Це — низина Дністра, заболочена, але пагорб підноситься над нею. Довкола тільки мочарі й стави з рибою. Може, це колись був курган. Тепер там стоїть каплиця. Я приїхала восени і побачила довкола каплиці розорану картоплю, велику і жовту, наче земляні яйця. Я посадила там дерева, збудувала монастир, насадила квітів і влаштувала зустріч діда й онука. В монастир прибився на зиму одержимий Матвій Домницький. Я врятувала його, щоб він зміг весною, коли розтане крига, піти шукати далі свою Княгиню.
І дивлячись в бік Дністра, я думала і про Олександера, який ще за життя переплив Дунай, і саме це так вразило Франка, що він назвав хлопця «живим мерцем».
У Гірському почалась містика. Село виявилось дуже великим, розташованим на пагорбах. Я вийшла на зупинці і пішла, наче знала куди мені йти. Наче я тут вже була в минулому житті. Мене щось вело. Час від часу я стріпувалась, думала про це, і йшла далі, піднімаючись на пагорб між гарних хатин, густо насаджених над яром. Звідти було видно церкву скраю села. Я спершу подумала, що вона перероблена зі старої, бо цвинтар старий, але блискуча церква була новою. Власне, я пройшла повз місце, де було попівство, де народився Козловський, але ще не знала про це. Перейшла доглянутий цвинтар і вийшла через головну браму. Треба було знайти школу. Я пішла в центр села і виявила там прегарну муровану церкву 1820 року, більше схожу на костел, а внизу трохи дивну будівлю, що більше пасувала до міста, де була зараз пошта. У коридорі я зустріла жінку, й вона мені сказала, що колись то була школа, але зараз школа за селом. Вона знала про Олександера Козловського, хоча зізналась, що не читала його віршів. Там ще був стенд, присвячений Майдану. Люди з Гірського були там у кухарській сотні.
