Якщо отак мандруєш, то дежавю виникає постійно. Коли я нарешті в страшенних кущах знайшла дірку в підземелля, то зразу собі згадала панський будинок в Урожі, розібраний, з незасипаними підвалами. Чи було це підземелля рештками палацу Гербурта, не знаю. Воно стояло осторонь від фундаментів пізніших часів. Я помилувалась досконало викладеним склепінням з темної цегли, цегляною долівкою. Це була лише частина більшого, решту, як сказали мені, начебто засипали. Після смерті Яна Щасного Гербурта Боневичі продали, і село зникло з культурної карти Речі Посполитої. Тому швидко забулась і друкарня, через яку збунтувалась місцева шляхта, для якої друк книжок був тяжким злочином, особливо світських, та ще й праць історика Яна Длугоша, якого не визнавав Зиґмунт III Ваза. Ця друкарня знищила врешті самого Яна Щасного. Він заліз у борги, йому довелось померти в самотині подібно до Овідія. Як писав він у «Геркулесі Слов’янському»: «Першу частину життя я здобував славу для Вітчизни, другу частину здобував славу для себе…» А тим часом була ще третя частина — втрата всього, що здобув, втрата перспектив, хоча цей чоловік до останнього подиху імітував діяльність, кидаючись, як орел в клітці. Сім миль від Добромиля, по суті, залишились, хоча домашній арешт закінчився. Єдина втіха — бачити з Боневич, з Добромиля, з Фельштина свою твердиню на Сліпій горі. Он ця гора — я бачу її з колишнього двору в Боневичах. Але замку вже давно не видно, гора поросла лісом. Де народився, там і помер — в Боневичах. Віднедавна я теж почуваю себе наче у вигнанні. З одного боку в мене є змога робити те, що я хочу. З іншого — я не можу впливати на те, що хотіла б змінити. От тільки слави я не здобувала ні Вітчизні, ні собі, бо ні Вітчизна, ні я цього не потребували ніколи. Я просто ходжу собі, розмовляючи і з живими, і з мертвими.

Я ще продерлась до друкарні. Певно, її використовували під щось, може під майстерню. Певно, нікого з власників вона не цікавила як історична пам’ятка. Час зітер всі сліди. Мені не було тут чого шукати. Лишався краєвид, надзвичайно мальовничий. Я втомлено присіла на галявині, оточеній липами. За просвітом було поле чи луг. А за ним…

За ним — шпиль ґотичного костелу і вежа ратуші, як у якійсь європейській казці. Село з назвою Нове Місто. Позаду невелике галицьке село з блискучою церквою в стилі московського православного бароко на тлі гір. А зліва Вирва, біля підніжжя плато.

Коли я поверталася, почула несподіваний звук. Високо вгорі їхав іграшковий потяг з двома вагончиками, дуже зворушливий. Колись давно, коли ми тільки вселилися у львівську квартиру і у нас був позичений чорно-білий автомобільний телевізор, ми з дочкою дивились чеський мультсеріал про паровозик, який нам страшенно подобався. Певно, то була електричка «Старий Самбір—Нижанковичі», яка прямувала зараз до Добромиля, щоб зробити зупинку біля мертвого станційного будинку. Все це відволікало мене від тих Боневич, але, можливо, так було потрібно. Я лише пошкодувала, що не їду зараз в тому потязі і вітер з відчинених вікон не освіжає мені лице.

Я знала тепер свій наступний маршрут.

Нове Місто

Я пишу ці рядки 7 березня 2014 року, коли над Україною нависла тінь війни, якої вже не було сім десятиріч, і намагаюся зосередитись на цій мирній книзі, давно запланованій, укладеній у моїй свідомості гарною барвистою мозаїкою. Мені дуже хочеться, щоб ця мозаїка була укладена, бо світ тепер так швидко змінюється і так легко руйнується.

Після моєї поїздки в Боневичі минув майже рік. То було відразу після Великодня. Я сиділа на поваленій липі на околиці Боневич і вітер був такий сильний, що виривав з рук пластикову склянку з кавою. Перед очима було Нове Місто, яке я вже проїжджала минулого разу, повертаючись до Самбора, а звідти до Львова старою розбитою маршруткою. Тепер я збиралася туди. Мені хотілось піти туди пішки через поле навпростець, але вітер був надто сильний, а поруч врізалась ґрунтова дорога, бодай трохи захищена плато на тому березі річки. Не знаю, але у мене було відчуття, що шпиль костелу і вежа ратуші можуть зникнути, як марево, або дорога обдурить, і я туди не потраплю. Цього разу зі мною мандрувала знайома. Вона була витривала, як коняка, терпляча, однак для неї ця подорож не була сакральною і містичною. Щулячись від холодного вітру, що часом сипав дощем, я до останнього моменту не вірила, що увійду до Нового Міста. Врешті ми допили каву і пішли, і вітер раптом ущух. Це не вперше зі мною таке траплялось. Наче вітер вирвався з моєї свідомості, збуреної емоціями, і вже не повернувся.

За якісь там кількасот метрів з’явилась обшарпана табличка «Нове Місто», а саме місто було на пагорбах і до нього ми увійшли через узвіз, наче через браму, і вийшли прямо до костелу.

У XIII ст. було село Библо, але його спалили татаро-монголи, і вцілілі мешканці поселились трохи збоку, на новому місці. Кожне село чи місто в Галичині пережило татаро-монголів, потім татаро-турків, чуму, Хмельниччину, ще турків, холеру, Першу світову, Другу світову, Голокост, перші совіти, другі совіти, і відповідно до цього чергувались культурні шари. І ще шляхетські війни. Але жменька людей лишалася, і їм не було куди йти. Як і мені. Я знаю, що ніколи не покину рідну землю. Мені вже пізно це робити. Вчора я розмовляла з сестрою, і ми обидві вирішили: «Чого бути, тому не минути». І можливо, у цьому і полягає секрет людської осідлості, бо дуже мало сіл чи міст зникли назавжди. Доки існує та чи інша цивілізація, звичайно. Це не так примітивно, як я описую. Існує певний механізм збереження соціуму. І хто зна, чия то жертва: тих, що пішли, чи тих, хто залишився.

А справа була ратуша. Не стара, початку XX ст., бо Нове Місто не було лише новим місцем, а й повноцінним містечком з магдебурзьким правом. Трохи чудернацька, з дерев’яною вежею, незграбна, але дуже велика, бо не губилася навіть на чималій ринковій площі. Клапоть стіни був помальований у яскраво-рожевий колір. Там знаходилася крамничка з предметами вбогої розкоші і потрібними речами — керамічні фігурки, вазочки, світильники, штучні квіти, лампадки, косметика, горщики під рослини, пральний порошок, пластикові відра, лазерні картинки. І ще — ритуальна крамниця. Власне, у ратушах внизу завжди були крамнички. В одній, кажуть, торгував п’явками найбідніший єврей. Євреїв тут було до Другої світової майже триста чоловік. Вище на дверях здалеку було видно висячі замки. Звісно, бібліотека теж зачинена. Як і всюди. А сільрада, до якої належать і Боневичі, що, певно, ніколи не падали так низько за всю історію, бо тепер не мають навіть власного війта, чомусь була не в ратуші, а в будинку на площі. Раніше я зауважила таке саме в Журавному, про яке ще напишу. Як на мене, то це приниження статусу міста, що мало колись магдебурзьке право, а тепер стало селом.

Нове Місто осторонь від великих шляхів, і коли виїжджаєш з нього, довгий час їдеш вбогою рівниною без нив, з поодинокими рідкими гайками, що просвічують наскрізь. Таке відчуття, що ця земля не в Галичині, а якась нічия.

Зате Нове Місто з видолинками, річкою Вирвою, старими міськими будинками, будками, що були колись єврейськими крамничками, навіть в цю ранню весняну пору, живе і барвисте, і навіть більш старожитнє, ніж Добромиль. Село, з якого їздять на роботу, яке вже погодилось з тим, що нічого доброго не буде, а відтак живе ощадно й тихо. Кілька разів проїхала підвода, за якою біг песик. Ще ніхто не працює, помалу відходить від Великодня, і люди якісь відсторонені й розгублені, бо ж нема до чого приліпитись, то вони імітують якусь діяльність. Ми спитали в якогось чоловіка, коли буде автобус в бік Самбора, бо ж треба встигнути додому. Не дай Боже лишитися в такому глухому закутку, де немає нікого знайомого. Колись моя дочка не могла виїхати з Добромиля вже о 6-ій вечора, і я мусила видзвонювати знайомим, щоб прийняли її й Томека на ніч. Дядько нам сказав. Ми мали в запасі годину чи більше і подались до костелу святого Мартина, відреставрованого поляками, ошатного, обгородженого. Навіть оборонні вали тут збереглися. Костел був з початку XVI ст., і будували його не Гербурти. Але від нього видно ту ж Сліпу гору із замком Гербурта, бо ж до Боневич рукою подати. Наші костели зачинені, але в багатьох є решітка, через яку можна заглянути всередину, а вже на ніч замикають ковані двері. Можна було б пошукати ксьондза, але ми посоромились. Для цього треба мати поважніші підстави.