Та як би, власне, не тлумачити ці й аналогічні вчинки, висновок напрошується один: усіх їх породжує дуx Супротивного. І робимо ми їх тому, що відчуваємо: так чинити не слід. І нема цьому жодного принципового пояснення; а сам спротив можна було б вважати прямим підшіптуванням Арxілукавого, коли б не те, що часом воно обертається благом.

Усю цю тираду я виголосив лиш для того, щоб дати вам бодай якусь відповідь ― щоб пояснити, чому я тут, ― щоб ви мали бодай якесь уявлення, чому я в цих кайданах, у камері смертників. Не будь я таким багатослівним, ви б або не зрозуміли мене, або разом з усією тією голотою вважали б мене божевільним. А так вам відкривається, що я ― просто одна з нелічених жертв Чортика Протиріччя.

Жоден вчинок не був так ретельно продуманий, як оцей. Тижнями, місяцями зважував я різні способи вбивства. Я відкинув тисячі варіантів, які б могли мене ненароком викрити. І от нарешті в якихось французьких мемуарах я вичитав про одну фатальну хворобу, на яку заслабувала мадам Пільо через випадково отруєну свічку.

Ця ідея блискавично вразила мою уяву. Я знав про звичку моєї жертви читати у ліжку, знав, що кімната його вузька і погано провітрювалася. Та навіщо докучати вам зайвими дрібницями? Навіщо описувати, як без жодних труднощів я підсунув у свічник свічку власного виробництва. Наступного ранку його знайшли у ліжку мертвим, а судовий слідчий констатував: «Смерть волею Господа».

Отримавши у спадок маєток своєї жертви, я кілька років поспіль непогано справувався. Те, що мене можуть викрити, виключалося. Я не залишив ані ниточки, яка розкрутила б клубок моєї таємниці; не було ані найменшого приводу, аби запідозрити мене в заподіяному злочині. Неописанне чуття задоволення здіймалося в моїх грудях, коли я розмірковував про абсолютну власну безпеку. З бігом часу я навіть призвичаївся впиватися цим відчуттям. Від нього я діставав більшу насолоду, ніж від усіх тих світських здобутків, що випливали з мого гріха. Та врешті-решт підійшла година, коли це таке приємне відчуття почало непомітно переростати в надокучливу думку. Вона докучала, бо переслідувала, не даючи й хвилини спокою. У вухах, точніше, в пам’яті, не раз крутиться, дратуючи нас, мотив якоїсь примітивної пісеньки або посередньої арії. Однак це не означає, що муки наші змаліють, якщо пісня буде хороша, а опера – славетна. Я став постійно ловити себе на думці про власну безпеку й зауважив, що весь час бубоню: «Я у безпеці».

А якось удень, блукаючи вулицями, я раптом піймав себе на тому, що ледь не вголос бурмочу ці замусолені слова. І тут, піддавшись черговому поривові, я перефразував їх на такий манір: «Я в безпеці ― в цілковитій безпеці ― якщо ― не буду дурнем і не зізнаюся!»

Та тільки-но проказав я ці слова, як у серце шпигнув колючий морозець. У мене вже був певний досвід з цими приступами протиріччя (чию природу я намагався вам розтлумачити), і я добре пам’ятав, що мені ні разу не вдалося успішно протистояти їх наскокам. Й оце випадкове припущення ― ніби я міг бути аж таким дурнем, щоб зізнатися в сподіяному злочині ― стало переді мною як привид того, кого я убив, ― і манило до смерті.

Спершу я було спробував струсити з душі те жаске видіння. Я зарухався ― жвавіше, ще жвавіше ― а тоді побіг. І тут я відчув шалене бажання заверещати. Кожна наступна хвиля думки заливала мене новим жахом, бо ― овва! ― я дуже добре, надто добре усвідомлював, що думати у моїй ситуації означає кінець. Я ще більше наддав ходи. Я став, мов божевільний, гасати людними вулицями. Нарешті перехожі стривожилися й кинулися мене переймати. Отоді я відчув, що це вершиться моя доля. Якби я міг, я видер би собі язика, ― та у вухах різко залунав якийсь різкий голос ― і ще різкіше зсудомило плече. Я обернувся ― хапонув повітря. За якусь мить я перейшов усі муки удушшя: я осліп, оглух, в голові паморочилось ― і тут якийсь, подумалось, невидимий лиходій широкою долонею ударив мене по спині. Таємниця, так довго ув’язнювана, вирвалася з моєї душі.

Кажуть, що говорив я дуже чітко ― підкреслено чітко й виразно, і сильно квапився, наче боявся, що мені не дадуть доказати ті кілька стислих, та вагомих фраз, що здали мене катові й пеклу.

Виказавши все необхідне для повного визнання винним, я знепритомнів.

А навіщо стільки слів? Сьогодні на мені кайдани ― і я тут! Завтра я буду без них ― але де?

Текст Едґара Аллана По “The Imp of the Perverse” вперше було опубліковано 1845 року, в Graham’s Magazine.

Prima mobilia (лат.) — першорушії; далі primum mobile — першорушій. Пер.

Апокаліпсис (грец. αποκαλυψις — «відкриття», «одкровення») чи Об'явлення Івана Богослова — остання книга Нового Заповіту та один із найдавніших творів християнської літератури. За церковною традицією, Апокаліпсис написано Іоаном Богословом на острові Патмос після видіння на засланні в 90-ті роки першого століття (ряд учених відносять книгу до року 69). Провіщаючи кінець світу, друге пришестя Христа та тисячолітнє Царство Боже після Страшного Суду, Апокаліпсис містить у собі таємниче зображення майбутньої долі Церкви Христової та всього світу і це єдина книга зі всього Нового Заповіту, — яку, разом з пророчими книгами Старого Заповіту, — можна за жанром повністю віднести до так званої «пророчої літератури».

Каббала (івр. קַבָּלָה‎, «одержання, прийняття, переказ») — духовне містично-філософське вчення юдаїзму, основними джерелами якого вважаються юдейські релігійні книги Йєцира, Багир, Зоар і писання Арі (рабина Іцхака Лурія Ашкеназі, відомого як Арізаль); це теософське вчення з вираженими елементами містики і магії (теургії). Кабала прямо або побічно впливала на багатьох філософів і вчених протягом історії людства, набула значної популярності в сучасності. На Кабалі базуються єврейські громадсько-політичні й релігійні рухи останніх сторіч — зокрема релігійний сіонізм і хасидизм. У статті «Суть науки Каббала» Юда (Єгуда) Ашлаг (відомий під псевдонімом Бааль Сулам) визначив науку Кабалу, як: «Причинно-наслідковий порядок сходження духовного коріння, що підкоряється постійним і абсолютним законам, які зв'язані між собою і направлені на одну піднесену мету, звану "розкриття Творця Його творінням в цьому світі"».

Френологія — галузь людинознавства, популярність якої в Європі та США співпала в часі з літературною діяльністю Едґара По. Одним з її засновників був Й. Шпурцгайм (J.Spurzheim, 1776-1832) — популяризатор психологічної теорії Ґолла (F.J.Gall, 1758-1828), що встановлювала взаємозалежність мозку і розуму і приділяла різним ментальним здібностям різні осередки на поверхні мозку. Ґолл звів усі ментальні явища, включно з почуттями, до фізіології та біології. Френологи так само пов’язували особливості псиxіки з особливостями будови людського мозку і черепа. Захоплення френологією тривало з 1825 по 1850 рр.; потім вона була оголошена псевдонаукою.

A priori (лат.) — наперед, заздалегідь; далі a posteriori — опісля, потому. Пер.

Шпурцгаймісти — тобто послідовники Й. Шпурцгайма (дивіться примітку до «Френологія».)