Віддалік чулися голоси:

— Де вогонь блимає, то так і знай, що там гроші є. Як блимає, значить, гроші перечищаються. Вони тричі на рік перечищаються: під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала.

— Шукайте, де три дуби з одного кореня ростуть, — бубонів хтось другий, — то значить, що молодого дуба підкопано і під самий корінь скарб підсунутий. А знаєте, кажуть, то козак Мамай так скарби від поганців ховав. Заховає — та й забуде, куди ховав…

Це тривало досить довго, але коли віддалік затріщав хмиз, та так виразно, наче хтось ходив навколо них, Богдан не витримав і розштовхав дядька Якова. Дядько спочатку спросоння вхопився за меча, потім сів і протер очі.

— А-а-а, то мертві вогні, соколику. Лежи, дивись, а краще — очі заплющ. І не рипайся.

— Так ходить же хтось…

— Не все те, що сіре, — вовк. Не все, що в лісі ходить, — на нашу погибель. То бідолахи, які скарби шукають. Ще торік на Купала знайшли щось таке, на цвіт папороті схоже, відтоді й бродять щоночі. Все думають, що квітка їм на казкові скарби вказала. Але не можуть згадати, де саме. Отак і бродять цілий рік. На зиму вгамовуються, а тільки-но сніг зійде — знову за своє.

— Так що, дядьку, знайдуть вони те, що шукають? Хоч колись?

— Можливо, й знайдуть. Скарби. А можливо, й погибель свою. Он мертві вогні вже їх шукають, заманюють. Підеш за таким вогником — і не повернешся ніколи. А цвіт папороті? Що я тобі, Богдане, скажу, всі про нього знають, а ніхто не сказав, що бачив. І ще подейкують, що він просто так у руки не дається. Душу треба за ті скарби віддати. А хто віддавав, то не встигав тим скарбом і натішитися, бо до наступного Купала його Той-що-під-землею-живе забирав.

— А сказати вам щось? — наважився Богдан. — Квітки папороті немає. Бачили на звороті листя, такі, наче зернятка малесенькі? Спори називаються. Ото вони розсіваються і з них нова папороть росте. А квіток не буває.

У цей час з-за їхніх спин одізвався дуб голосом діда Оха:

— Якби тільки те, що очі бачать та вуха чують, був наш світ, то жили б у ньому самі жаби. Людина би інший пошукала.

Дядько і хлопець мовчки погодились і знову повкладалися на рядно. Хмиз під чиїмись ногами все ще тріщав, мертві вогні збігалися докупи і розбігалися в різні боки… Скарбошукачі все бубоніли і бубоніли. Нарешті, коли вони мало не впритул наблизилися до галявини, дід Ох не витримав. Він виліз з дуба і з'явився просто перед непроханими гостями.

— Грошики шукаєте? — лагідно спитав він остовпілих дядьків. — А вони не тут. Шукайте на тому краю лісу під кривою сосною, — і дід Ох знову зник.

— Певний знак! — разом зарепетували шукачі чужого добра і навпрошки рвонули через ліс.

— Що ж це ви, діду, — зі сміхом озвався дядько Яків, — дітей вчите, що обманювати негоже, а самі людей дурите. Адже ж нічого вони під кривою сосною не знайдуть.

— То вони самі себе дурять. Чули, що кажуть? — козак Мамай скарби під коренем дуба ховає. От же дурниця! Для Мамая найперший скарб — шабля, люлька та ще коник його бравий. А всяке там срібло-злото йому так потрібне, як у носі зуби… до того ж, Мамай ніколи нічого не забуває.

— То виходить, усі ці розповіді про скарби — то казочки якісь?

— Ні, чого ж… трапляються. От тільки всі ці, що зараз по лісу бігають, не знають, що біля кожного справжнього скарбу Скарбник на них чатує.

— Це що, наче сторож?

— Гірше, синку, гірше. От ти про чортів, напевне, чув не раз.

— Звісно, і чув, і читав. І бачив — у баби Франі на цапа обернутий.

— Так от, чорти різні бувають. Є такі, що просто людям капості роблять. Маленькі, великі. А є такі, що душу вимотують: продай та продай…

— Що продати?

— Та душу ж! От Скарбники саме з таких. Продай душу, а я тобі за неї скарб віддам.

— Тож виходить, що всі ці шукачі, які нам сон перебивали, так нічого й не знайдуть?

— Чого ж нічого не знайдуть? Грибів назбирають — то напевно. Добре, побалакали — і годі. Можна й спати. Вже ніхто не розбудить.

Таки й справді стало тихо. Щоправда, щось шаруділо і сопіло в кущах, напевне, миша якась… Баба Франя все ще не поверталася. І Вітько на зв'язок не виходив, певно, не мав, що казати. Богдан перевернувся з боку на бік, бо під рядном муляв якийсь корінець чи камінчик. Та-а-ак, це тобі не вдома на канапі. Вдома… що там удома?

І раптом як обпекло: це ж він уже третю ніч тут, у цьому світі! Якщо доба і тут триває двадцять чотири години, то завтра четвер. А в неділю з самого ранку батьки поїдуть до Кончі-Заспи у шкільний табір відпочинку, де він, Богдан, мав би бути ще з понеділка, причому, разом із Вітьком. І смиконуло ж їх обох залізти у комп'ютер. Батькам тоді ще сказали, що не потрібно їм із роботи відпрошуватися, щоб нас провести, ми вже дорослі, до автобуса біля школи самі дійдемо, а вони у перший же вихідний до нас із гостинцями нехай приїздять. Приїхали. Ми з Вітьком. Цікаво, як він там викручується, чому не поїхав, а залишився?

Отже, Богданові треба встигнути і до Чарівної брами, і до Кончі-Заспи. А раптом та розрив-трава і йому допоможе? Три дні залишилося, всього три дні.

Решта ночі пройшла без пригод. Уранці Богдан протер очі, поглянув угору і побачив на гілці дуба велику сіру сову, яка солодко дрімала. Богдан чхнув. Сова глипнула жовтим оком, злетіла на землю і, звісно ж, обернулася на бабу Франю.

— Ну й розбудив же ти мене, — поскаржилася вона. — Я тут за ніч так наліталась, аж крила гули. Дай, думаю, на гілочці передрімаю. Так не дали ж! То Яків хропів, то ти розічхався.

— Це не я хропів, а дід Ох, — озвався Яків. — Він, як у дерево ховається, завжди хропе — аж гай шумить!

Дід Ох виринув зі стовбура і додав свою версію:

— І я не хропів. То коник.

Оскільки коник таки був не зачарований, а звичайний, і сказати щось на свій захист не міг, на тому й закінчилося. Відтак після швидкого сніданку з учорашнім, але смачним кулешем почали збиратися в дорогу. Богдана не полишала думка, що треба встигнути повернутися у свій світ, бо інакше буде непереливки. Як саме він повернеться, Богдан ще не знав, вважаючи, що то — Вітьків клопіт. Бо то ж його комп'ютер, а не Богданів.

— Скільки нам ще йти? — обережно поцікавився хлопець. Дядько Яків зітхнув:

— Запам'ятай, соколику, якщо вибираєшся на таку справу, як у нас, ніколи не питай і не кажи вголос, куди йдеш, за чим ідеш і коли ти там будеш. Бо не дійдеш, не побачиш і не здобудеш. Думаю, ота нечисть учора до нас тільки примірялася.

— Як це — примірялася?

— Як водиться. То їхня розвідка була, а по-справжньому на нас десь попереду чатують. Знати б іще, хто нас виказав… Тож мовчи, слухай і крути головою на всі боки, щоб чогось не проморгати.

— Та ні, я до чого — батьки не знають, що я тут…

— Сваритимуть? — співчутливо спитала баба Франя.

— У-у-у!

— Та не журися, — поклав руку на плече дядько Яків, — коли все скінчиться, я сам до твоїх батьків піду і поясню.

Богдан уявив собі, як обвішаний зброєю дядько Яків заходить до їхньої київської квартири, і йому стало трішки весело.

— Там у вас, у Києві, волхви дуже мудрі, — говорив дід Ох уже на ходу, — дуже мудрі і дуже вчені, нічого не скажеш. Одне слово — віщі люди. От тільки дуже вже до книжок прив'язані. Сидять по своїх келіях і сторінки гортають. Доки до свого «Воловника» чи «Путника» не зазирне — ані руш! У граді Києві воно, можливо, так і треба. А в наших пущах що — я оте нещастя, яке ззаду біжить, буду «Велесовою книгою» відганяти?

Богдан обернувся і побачив гарненьке рябеньке телятко з лагідними очима, яке тупотіло стежкою за кілька кроків від них.