Їх виштовхали надвір, і, назирцем за керівництвом, варта повела бранців в обхід катедри. Цікаво, куди власне прямує ворожа ватага? Маркус сказав «донизу». «Ad inferis» себто — якраз на часі…

Вони проминули подвір’я, пройшли повз відгороджену зону розкопок, і тут Луці вчувся дивний звук — мовби скрегіт каменя об камінь. Швидко роззирнувшись, він навіть встиг зловити натяк руху: водостоки катедри, виконані у формі дракончиків, дивилися нині в їхній бік. Лука насупився — досі мариться казна-що після тої дурної «умбри»… Горган, проте, також глянув на водостоки та, перехопивши Луччин погляд, смикнув кутиком вуст. Ще і збиткується, холерний, побіжно обурився Лука. Ну нехай, аби лишень йому перехопити службову зброю з червоними кулями — то вмить усе піде на лад!

Тим часом голова загону сягнула одної з капличок при зворотнім боці катедри. Найбільшої, до того ж… Та це ж королівська «крипта»! — встиг здивуватися Лука. Над входом майнула фігура прапороносця і надпис «Non omis moriar»… Мавзолей Адріана, пригадав собі хлопець. «Сила того, що звів це місто»… авжеж, про це і йшлося.

Зловивши світло ліхтарів, королівська крипта вибухла ясним сяйвом мармуру та срібних окладів. Лука ніколи сюди не заходив, тож мимохіть заозирався, вбираючи очима коштовні пишноти. Варта навіть мусила штурнути його в спину, щоб не барився, витріщаючись довкола.

Маркус поза тим підійшов до непримітної якоїсь плити у підлозі та звелів підручним її підняти. Ті знали вже нібито, про що мова, тож двоє з охоронців взялися за відкладене до пори знаряддя і хвацько відсунули плиту. З-під неї одразу ж сяйнуло притишене світло.

Як і слід було чекати, під плитою знайшовся хід донизу. Лука ніколи не чув про цей придаток до королівського склепу, та Маркус, очевидячки, мав свої джерела відомостей. Попід розкішною каплицею знайшлося інше приміщення — порожнє й просторе, з єдиною кам’яною домовиною посередині. Нині, однак, таємна крипта повнилася людом: Маркус і його варта, похмурий кремезний чолов’яга, метка дама з коротким волоссям і юна дівчина — зомліла чи мертва — на гладкій плиті домовини. Лука ледь не заточився, впізнавши її: бліда, без дрібки своєї неодмінної косметики, Тілія виглядала гарнішою навіть, ніж доти. Лука смикнувся до неї, тут-таки діставши штурхана по нирках; він заледве стримав зойк, зморгуючи сльози — звісно ж, із майбутньою вечерею ніхто тут панькатись не буде. Але навіщо їм Тілія? Що вони наміряються їй заподіяти?

Кивнувши вартовим звантажити бранців неподалік від зіпнутої на тринозі жаровні, Маркус обійшов плиту і вимогливо зиркнув на жінку.

— То як, Заміє, досить?

— Сильна дівчинка, — гмукнула дама. — На неї пішло більше «умбри», ніж ми намічали. Але сам поглянь — здається все, маємо готового до роботи moribundi.

Наглядач схвально кивнув, відповівши, але Лука не чув уже, що саме: у вухах йому загуркотіла кров, віщуючи нарешті розуміння лиходійського задуму. Як і у випадку з Шацьким — попередньою спробою — Маркусу потрібно було тіло-донор, яке мусило би прийняти дух, відкликаний з небуття. Для Явора зужили тіло його митецького товариша, Павла Закревського, для дочки ж Маркуса, очевидячки, підшукали дівчину, подібну за віком і, можливо, навіть зовні — не дарма ж проквестор сахнувся від неї, побачивши вперше.

Вони вже давно планували це, збагнув Лука. Замія Ольжич помітила її серед дітей у притулку, знайшла їй роботу, дала своє ім’я… Вони подбали про те, щоби Маркусова донька повернулась не на порожнє місце. Так, чудово, але все це значить фактичне зникнення самої Тілії!

Так само, як і Лука щойно, вона, нагодована «умброю», втратила свою життєву снагу, і ніхто — як то випало хлопцеві — не нагодиться нині «роздмухати» її душу, повернувши до життя.

Попри непривітних охоронців поряд, Лука знову шарпнувся підвестись, але нині його смикнув Горган, про якого хлопець вже й забув за своїм осібним лихом. Лука обурено зиркнув на нього, а проквестор невідь-чому заперечливо хитнув головою. До чого б це? — здивувався хлопець. Чи не байдуже Горгоні, що з ним станеться? Чи, може, він має з цього власний зиск?

Лука так і не дійшов прийнятного висновку; проквестор же кивнув на кремезного дядька при Маркусі — мовляв, стеж за подальшими діями. Довелося так і вчинити — однаково, путящого вибору в нього не було.

Дядько тим часом підійшов ближче до плити, допитливо поглянув на недвижне тіло.

— Наглядачу, — мовив він, — я хочу розуміти це як слід, якщо ми далі матимемо спільну справу. Душа вашої доньки, даруйте, записана на… оцій-от шматині?

Він кивнув на вправно вишитий напірник, що, згорнений, лежав коло Тілії. Маркус звернув на спільника лютий погляд.

— Майте повагу, Адасю — до тих речей хоча би, що досі не надаються до вашого розуміння. Це не запис душі — але її відбиток на предметі, що був для неї особливо важливим. Це мовби якір, до якого душа може повернутися. Де б вона не була.

Адам Кліш несхвально хитнув головою.

— Відьмацтво якесь… — промимрив він. — То ви кажете, як знищити оту важливу річ, то…

— Якщо це зробити поблизу щойно звільненого живого тіла, то якір зачепиться саме за нього, — нетерпляче підхопив Маркус.

— Чекайте, то так ми з вами просто дістанемо larvati…

Наглядач осудливо цикнув.

— Вам варто навчитися цінувати нюанси. Відбиток, залишений кимось із flagrantes має надмірну силу і здатен породити larvati. А проте такого роду відбиток здатен залишити кожен, навіть moribundi, і в цьому разі одержимості можна уникнути. Але годі теорії; ви ж бачили результати моїх дослідів за участі Шацького!

Чолов’яга, крекнувши, присів на краєчок домовини.

— Бачив, чого ж. От тільки Шацький чомусь не тішився тим результатам. Попри навіть новеньку анімулу.

Маркус випростався, враз якимось чином зробившись вищим та істотнішим.

— Я зроблю все місто її анімулою. А тепер, Адасю, геть. Ви мені заважаєте.

Голос Войцехівського забринів погрозою, і Кліш, дарма, що більший і дужчий, похапцем підвівся і відступив. Лука так само не міг відірвати від одержимця причарованого погляду — така була влада і пристрасть у цьому маленькому чоловічкові. Попри власну лють і страх, хлопець ладен був визнати нестямну велич його батьківської любові, що не знала ані розважності, ані обмежень.

— Карту, — кинув Маркус, і Замія подала йому пергаментний сувій.

Генеральний план Адріана, збагнув Лука. А Наглядач не похвалявся, говорячи про «все місто»! Хлопцеві пригадались слова Велька про потужність цього симулякра, про те, що за його допомогою можна було б знести Замок-на-Скелі. Але ж не про це нині йдеться, чи не так?

Маркус обережно заклав пергамент під накривку жаровні, і звідти майже відразу заструменів млосний сморід. Не зважаючи на це, Наглядач нахилився і приклав до отвору в накривці уже бачену хлопцем скляну лійку з червоним наконечником — майбутньою анімулою.

Жаровня здригнулася, зашипіла, чорний дим порснув врізнобіч, змусивши свідків дійства закахикати. «Теж ніби вбивство», — згадав Лука, і, попри те, що він ніколи особливо не вірив у ларів, серце йому закалатало. Адріан Раманте створив це місто, він наклав життям заради нього… То хіба варта його робота такого поводження?

Не схоже, щоби Маркус тим переймався. Вправно і швидко він закоркував шкалика, що нині тьмяно світився, скликаючи головний біль. Тоді, обережно взявши барвисту вишивку з плити, він зняв накривку та кинув шматину на гаряче вугілля.

Нова порція чаду затьмарила бачення, та попри те Лука завважив, як напружився досі байдужий проквестор. Маркус обернувся до дівчини на плиті та прикипів до неї спраглим поглядом.

Якусь мить не робилося нічого. А потім дівчина ворухнулася.

— Тату… — хрипко промовила вона. — Що зі мною?..

Маркус м’яко підвів голову дівчини і накинув шнурівку анімули на її шию.

— Чекай, сонечко… — лагідно мовив він. — Зараз буде краще…

Лука відвернуся, до крові прикусивши губу. Навіженцю таки вдався його задум, і Тілія нині втрачена для нього — незворотно і назавжди…