Вітій озирає підлеглих, шукаючи, кого б це ще потішити керівною увагою. У своєму нездоровому запалі він може дійти навіть і до Юра, хоча від того точно вже жодного зиску. Ну ось…

— Юр! Ти цеє… Як собі маєш, незле?

Незле… Краще за всіх. Квестор зсуває брови, шукаючи за невідь-яким знаком на Юровім лиці. Той лишається незворушний. Вітій тяжко зітхає — нездоровий запал його гасне просто-таки на очах.

Хтось гримає дверима, і гамір одразу нишкне. Клим — урочистий і якийсь нібито скривджений. Вітій хапається за голову. Йому зрозуміло, до чого це, інші теж не потребують пояснень. Звикли вже.

— Що, знову? Де?

— На Кутній. Жінка, років двадцяти — двадцяти п’яти. Стріляна рана.

Квестор дзиґликом обертається до розіпнутої на стіні карти.

— Кутна… Третій квадрант, якраз після обходу! Звідки вони могли знати? Хто мені пояснить, га?

Ніхто не спішить потішити керівництво. Напади стають дедалі частішими — спершу ножі, бритви, тепер уже пістолети, чи що там у них… Прогресують міські душогуби.

— Є свідки?

— Один. Якийсь хлопчина.

— Треба на місце злочину навідатись. Та й на свідка глянути.

Треба, певна річ. Юр підводиться з-за столу, щільніше припасовуючи защіпку кобури. Обсмикує чорного піджака. Вітій кидає на нього непевний погляд.

— Може, ти би взяв кого до пари? Он, Мар’ян сьогодні без роботи.

— Ні.

Це його право, зрештою. Він не бажає ризикувати, відволікаючись на інших. Його життя коштує занадто дорого. Хоча й не варте нічого.

Зневаживши неприязні погляди, Юр виходить геть.

Жив Лука у «старому новобуді», як звали в Дракуві забудову минулого сторіччя щойно за рештками міських мурів. Це була хороша, вільна від порохнявих примар минулого місцина, куди легко долітав свіжий подих річки. Проте дорога додому бігла якраз тими вулицями, котрі Лука радше би обминув. Як-от крива на обидва ока вулиця Кутна. Невидюща — казали на неї, і не дарма: добрий шмат її не мав ні ліхтарів, ані вікон, бо лежав якраз між костьолом та жіночим монастирем. Не випадало зазирати у вікна схимницям, рівно ж як і вештати попід костьолом ночами, а коли вже доведеться, то терпи, грішнику, як сам собі знаєш.

Лука зготувався звитяжно терпіти, коли поряд пролунали якийсь нібито свист і притлумлений зойк. Щойно звернувши на Кутну, він нашорошено спинився, аби дати очам призвичаїтись до темряви. Не повної темряви, проте, бо й тут сяяв відсвіт од щедрот туристичного центру, примножений блідим місячним промінням — цілком достатньо, щоб добре розгледіти негадане видиво, розгледіти, аби не забути вже до самого скону.

Посеред вулиці лежала молода жінка — мертва, або щось коло того… цівки крові межи старим камінням, патьоки бруду на одязі, загублений черевик зі зламаним підбором, блискучий дріб’язок з дамської сумочки… Лука побачив — чи здалося? — як здригаються пальці жінки, як вона шукає за подихом, підвівши заюшене кров’ю лице… Та ні, певно, приверзлося, бо як же йому побачити таке, коли поряд, заступивши її собою, схилилася темна постать, яка сахається, обертаючись на звук кроків…

Не дай боже, таке обличчя — ще й проти ночі… Не те, щоби той чоловік був якимось особливо потворним, ні, але вуста його і підборіддя вимащені кров’ю, кров скрапує на сорочку, та лице лишається незворушним, хіба, зауваживши Луччин жах, глузливо мружаться повіки.

Луці тоді й на гадку не спало, що вбивця може вирішити позбутися свідка. У нього не було коли особливо роздумувати — гірка настоянка, спожита з причини чергового звільнення, стає йому поперек горла, скручуючи шлунок млосним корчем. Нема ради — бідаку знудило просто там, де він стояв.

Коли, зненацька заслаблий, з гіркотою у роті та дзвоном у вусі, він притуляється до глухої стіни, з-за рогу вулиці виринають навдивовижу вчасні поліцаї.

Зустрічати ранок у поліцейському відділку — рідкісне задоволення. В сенсі — що рідше це з вами трапляється, то краще. Навіть якщо це і є ваше основне місце роботи. Ще б пак, нічне чергування, після якого не вдається забратись додому, щойно заступить свіжа зміна, означає всілякі негаразди — замахи, вбивства та сумнівні смерті, які, окрім чисто людського дискомфорту, завдають ще й неуникного паперового клопоту, обтяженого морокою з неврівноваженими, як правило, родичами та свідками. Останній хлопчина, так той взагалі приплів до справи якихось упирів — з причини дурного хмелю чи юнацького романтизму. Чи і те, і друге воднораз.

Старший слідчий Шафраник знав одних лише упирів, тих, що приходили з контори, сповнені пихи, таємниць та повноважень. Нехай не буквально, але крові вони зі старшого слідчого висмоктали добряче. В будь-яку хвилину дня чи ночі вони могли попросити (а часто проханням бракувало належної ввічливості) копії звітів, експертних висновків, доступу до свідків і звинувачених — і ніяк їм, душогубам, не можна було відмовити. Шафраник не знав достоту, чому, але всі його чуття вкупі зі службовою інструкцією підказували з упирями не заводитись. Надто ж, із деякими. Клим — той ще нічого, а от Юр… Юр Горган — той викликав у загалом незворушного слідчого ледь не забобонний страх. Ще й назви собі які понавигадували — квестори, ад’юнкти — наче бозна-який таємний орден. Ось цей Горган — проквестор, заступник начальника контори, щось ніби старший уповноважений. Тьху, ворожа сила… Обридли гірше стиглої кави.

Нині ж осоружному подавай нічного свідка — того якраз, що упирів на вулицях завважив. Шафраник глузливо ширився у пишні вуса, уявляючи цю втішну зустріч. Тим-то й лишився послухати — а що, мав цілковите право посидіти при допиті у власному відділку.

І, дивна річ, сподівання слідчого на розвагу частково здійснилися. Свідок, щойно зайшовши до «переговорної», вирячився на проквестора та так і закляк на порозі.

— Ти! — судомно видихнув він. — Ось ти і знайшовся, виродку!

Шафраник встиг лише кліпнути, а навіжений молодик уже смикнувся до «вповноваженого», маючи якийсь недобрий намір. Охоронці, на щастя, вчасно отямились, вхопивши дурного за лікті.

Юр Горган підняв на юнака свій лихий незворушний погляд.

— Ми знайомі?

Той — дедалі гірше! — люто вищирився.

— Не до знайомства було. Але ти мусиш пам’ятати. Януш Ведель. Це був мій батько.

Чи здалося слідчому, ніби тесаний камінь Горганового лиця ледь відчутно здвигнувся? Здалося, певно — то все втома й недосип; так і рожеві мухи скоро полетять…

Та проквестор чомусь не поспішає дати нахабі відсіч. Обертається до Шафраника.

— Пане слідчий. Ви і ваші підручні. Вийдіть.

Матір свою Лука майже не пам’ятав — вона померла, коли йому не було і трьох. Професор Ведель відтак став для малого всім — і татом, і мамою, і добрим боженькою, і лютим чортом. Він був непростий чоловік — професор філософії Авелонського Університету, високий і дужий, наче олімпійський атлет, а проте із норовом химерним та мінливим, схильним до абстракцій та меланхолії.

Його стосунки з Лукою були такими ж нерівними — бувало, він цілими тижнями не помічав сина, занурившись у роботу, але часом, мовби з легким подивом розгледівши свого спадкоємця, брав його на кафедру, де перетворював на маленького принца викладацького краю і дозволяв вилазити з ногами на червоний оксамит священного ректорського крісла. Кожен такий день залишався у пам’яті святом, і тоді легше було терпіти будення — марудні прискіпування, дратівливе бурчання і часом цілком незаслужені стусани.

Найкраще Лука пам’ятав батька за роботою над котроюсь зі своїх численних тез: вкляклий за великим різьбленим столом, з лицем, напруженим у бійцівському запалі, та піднесеним, наче спис, пером, що лишало на папері та одязі чорнильні ляпки — модерної техніки пан професор не визнавав. Він завжди щось писав — спершу пристрасно, днями й ночами, потім — розважливо, подовгу збираючи матеріал, і зрештою — помалу, ніби разом зі спожитим чорнилом поволі спливала його життєва снага.