Фелікс не ішов з ними, бо визвався чатувати в лікарні, пильнуючи і «голуб’ятню», і реанімацію; Велько та Клим лишалися в Магістраті, боронити контору й архів, хоча сенсу в тому, як зважити на перспективи, була дрібка. Коли їх буде розформовано, Клим, імовірно, знайде роботу в свого давнього друзяки Шафраника, а от, цікаво, де ж тоді подінеться Велько, для котрого «крипта» стала заледве не рідною домівкою?
Мора зітхнула, відкладаючи папери та припасовуючи ряднину. Слід було дбати про нагальне. Ряднина була величезною і брудною, мов лантух. Лишалося сподіватися, що вночі ніхто того не завважить.
Квесторові двері прочинилися.
— То що? Ми готові?
Лука стріпнувся. Мора кивнула.
— Гарна… е… сукенка, — кумедно звівши брови, прокоментував квестор Морине вбрання.
Та глузливо гмукнула. Але годі, нема куди відкладати. Треба йти.
Коли вони вийшли, якраз почало сутеніти. Один за одним спалахували вздовж їхнього шляху ліхтарі; небо вкладалося багряними бганками над замком та катедрою, а з другого боку, там, де за вежами Діви Марії вгадувалася міська брама, здіймалася густа й глибока синь.
Тепер, щойно сонце із пишним кортежем відбуло з міста, вулицями поплив звичний звивистий туман. Він не тьмарив зір, як бувало, але клубочився рухливими стрічками, немов розбуркане зміїне кубло, відбиваючи та примножуючи Морине хвилювання. Чи все вони передбачили? Чи про все подбали? Нічого ніби не спадало на гадку, та й однаково пізно було би вже повертати назад.
Вітій, що йшов поряд із нею, глипнув дивно — іронічно немовби, і Мора вразилася, відзначивши цей стрімкий і бешкетний погляд. М’яка сутінь скрадала вік, і нині квестор здавався їй молодшим літ на десять.
— Напевне, твоя дружина дуже тебе любила… — несподівано для себе стиха проказала Мора.
Вітій відвернувся. Проте відповів.
— Так. Напевне. На жаль.
Мора зітхнула.
— Вибач.
— Нема чого вибачатися, — мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. — Мора. Я хочу, аби ти знала…
Вона затримала подих. 3-позад чути було кроки Горгана та Луки, проте вони були надто далеко, до того ж вуличний шум та галас обступали їх, притишуючи звук.
— Я хотів сказати… — поволі мовив він, — що не витримав би цих трьох років, коли б тебе не було поряд.
Квестор кинув короткий погляд на тих, що ішли позаду. Мора знала, про що мова. Справді, вчинити так, як він, і щодня мати перед очима докази своєї помилки… мабуть, це було важко. Вона відчула, як тьмариться погляд некликаною вологою. Добре, що сутінь… Навдивовижу вчасно.
— Але все іще поверне на краще, — легковажно докинув квестор.
— Правда? — шморгнула вона.
Він обернувся, все іще із тим маячним юнацтвом в очах.
— Звичайно. Ми з тобою подолаємо все це. От побачиш.
«Ми з тобою.» Цікаво… Але нехай, нехай потім.
Вони вже майже на місці. Ліворуч — порожня й невидюща Кутна, праворуч — короткий провулок, що звався Чернечим, і тулився до брами Святого Юргена, наче сполохане дитя — до статурної мамки. Вхід до кляштору Святої Анни бовванів темною облямівкою з другого боку Кутної.
— Зупинімося тут, — звелів квестор.
Лука та Горган кивнули, відступаючи в тінь провулка. Мора накинула відлогу та глибоко зітхнула.
— Моро, — тихо гукнув до неї квестор, — Dominus vobiscum.
— Et cum spiritu tuo,[12] — усміхнувшись, відказала вона.
Правильно. Слід уявити себе монашкою. Хоч на кілька хвилин, а більше, сподіваймося, не знадобиться. Молодець-таки квестор. Замість слізних прощань він просто нагадав їй — це лише маскарад. Нічого страшного.
Кивнувши колегам, вона нарешті рушила до кляштору. Двері відчинені. Це добре. Це вже — півсправи. В передпокої темно, лише звідкілясь згори лине тьмяне сяйво, малюючи білястим просвітком широкі сходи та суворий камінь нетинькованих стін. Куди далі? Здається, на Вельковому плані містилася бічна галерея, що вела до внутрішнього двору… Нібито тут…
Зненацька за спиною пролунав дошкульний старечий голос. Мора ледь не підскочила, обертаючись.
— Спізнюєшся, сестро, — суворо мовила старезна, суха, як тріска, монашка. — Вже повечір’я сповістили, а ти досі не в ліжку.
— Я… — розгубилася Мора. — Вже біжу…
— Негайно до келії, — насупилася стара. — Чого стоїш, ну?
Мора спантеличено роззирнулася. Іще б знати, де ті келії… Ага, нібито на плані було щось таке. Вгору… на другий поверх… Так, добре, хоч стара лишилася чатувати в передпокої. Але як тепер потрапити до двору?
Кілька хвилин Мора сторожко блукала коридорами, дякуючи долі, що загадкове повечір’я відправило сестер спочивати. На щастя, сходи невдовзі знайшлися, ще й до того ж відразу надвір.
Вийшовши з кам’яниці, вона глибоко вдихнула нічне повітря й підтюпцем помандрувала крізь низеньку арку до хирлявого садочка при кляшторі. Хвіртка була зачинена, проте, якраз до речі, Велько видав їй зв’язку старих, аж чорних од віку, ключів. Він стверджував, що забудовники монастиря навряд чи мали кошти на осібний замок, тож котрийсь із ключів-шаблонів мусив би підійти. Цікаво, де це Теззі встиг набратися звичок квартирного злодія? Але чхати, головне, що замок і справді підкорився. Мора зітхнула з полегшенням, втамовуючи недоречне гупання серця.
Вона прочинила хвіртку, і та, давно невживана, очевидячки, лунко заскреготала іржавими петлями. Може, й краще так — ті, що чекають з того боку, повинні почути.
Справді, за кілька хвилин три темні постаті протиснулися крізь вузькі дверцята. Отже, Магістрат таки дістався сиротинця, і Мора могла би нині забиратися з дороги. Вітій так і казав їй, але де там… не сьогодні. Адже це важливо. Адже це востаннє.
Ну, менше з тим. Слід пробиратися далі.
Приміщення притулку за давніх часів тулилося до монастиря, наслідуючи йому у всьому — від кремезних стін до вузьких високих віконниць. Тепер же старий будинок причепурили — розширили вікна, поклали глянсову червону покрівлю, висадили квіточки при ґанку. Лише чорний двір та підсобна прибудова лишалися нині автентично-занедбаними. Саме тут, припускав Велько, і могли тримати приблуд — подалі від ока шановних гостей з поліції, преси чи маєтних фондів.
Тримаючись густої тіні, магістратці вступили до невеличкого дворика при глухій стіні прибудови. Цей двір був давній, іще навіть мощений — камінням великим та необтесаним, крізь яке продиралася блякла трава. Посеред подвір’я великою темною плямою малювався колодязь, нині глухо забитий решіткою, проте навіть віддалік віяло звідти вологим, незатишним холодом.
Мора здригнулася, намагаючись оминути колодязь якнайдалі. На її подив, так само вчинив і непохитний Горган, ба навіть більше, він затнувся, проходячи повз, та, пришвидшивши крок, коротко озирнувся. До чого б це, цікаво…
Тепер, однак, перед ними інша біда — замкнені двері будови, до того ж, замок, на відміну від решти оточення, новісінький, отож Велькова зв’язка нині не зарадить. Кількома рухами Вітій звелів Луці пильнувати монастирський сад, а Морі — прохід до чільного корпусу. Горган тим часом видобув зброю, стрімко прикрутив глушника, і за мить замість пострілів — лютий посвист і брязкіт розбитого механізму. Схилившись до дверей, проквестор колупнув потрощений замок, і той зрештою відчинився.
Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.
В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? — занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.
І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.