— Амінь, — нервово хихикнув Мар’ян.

Не смішно, подумав Лука. «Знешкодження» у виконанні Горгана означало, здебільшого, «клич трупарку», а Луччине сумління все іще судомило від подібних речей. Востаннє, правда, нещадний проквестор зглянувся чомусь на воскреслого Шацького, пригадав Лука. І це… це непокоїло.

Збіг іще якийсь час, проте нічого нового не відбувалося. На це слід було розраховувати — навіть, коли б їхній план спрацював, господарі мусять іще зібрати каральний загін та дістатися місця. Лишалося чекати, припавши до вікна, та сподіватися на розвиток подій. Отож Лука дістав хвильку для рефлексії.

— Мар’яне, — стиха гукнув він, — а тобі не здалося дивним те, як Шацький повівся щодо Горгони?

Білявий гмукнув, не відмерзаючи від мерхлої шиби.

— Назвав його «базікалом», еге ж… Пасує йому те назвисько, як рибі — манишка. Хоча, мушу визнати, — Мар’ян скоса зиркнув на колегу, — останнім часом він таки більше говорить, аніж зазвичай. Бува, навіть цілими реченнями. До чого б це, як гадаєш?

— До службової догани, — зненацька пробурчало зі слухавки. — Ліпше б вулицю пильнували, мовознавці…

Мар’ян скинувся, вилупивши очі — вони обоє забули, що рація і далі працює. Зрештою хлопці все ж таки пирснули, стримуючи сміх. По роздумі, проте, Лука, насуплено зиркнув на слухавку — на його подив, він не міг визначити, хто з двох — Горган чи Фелікс — пообіцяв їм догану.

Попри невизначене авторство, проте, зауваження було навдивовижу вчасним — за кілька секунд на дорогу, що бігла межи «Завісою» та маленькою крамничкою, завернуло містке авто. Мар’ян вихопив слухавку.

— Здається, до нас, — енергійно прозвітував він. — У машині четверо. Кличемо поліцію?

Збігла секунда вагання.

— Рано, — сухо відказала рація, і цього разу Лука безпомильно впізнав Горгону, — нехай зайдуть. Ви рушаєте наступними і, в разі чого, не дасте їм вийти. Климе, контроль за п’ять хвилин.

— Буде контроль, — глухо відгукнувся Клим.

Намагаючись не зважати на серце, що скакнуло, немов істеричний легкоатлет, Лука підвівся з-за столу, звичним уже рухом вивільняючи зброю. Мар’ян скочив з місця так само швидко і ледве не перекинув тутешнього кельнера, який підібрався до них напрочуд нечутно.

— А заплатити? — обурено виголосив той. — За каву, е?

Лука та Мар’ян, обидва зі службовою зброєю напереваги, ошелешено витріщилися на нього. Кельнер аж задихнувся від несподіваного видовища.

— Ага, гаразд, ясно… немиті чашки… вибачайте, шановні, — колорит…

Хлопці, перезирнувшись, метнулися повз бідаку, лишаючи його горланити до когось: «Каська-а! Кур-рва! Дивися, куди каву ллєш!» Затриматись, аби насолодитися скандалом уже, на жаль, не випадало.

Щойно вибігши з кав’ярні, хлопці опинилися на незвично темній вулиці, чиї калюжі та волога бруківка відбивали хіба місячне світло та блимання свічок крізь віконну кіптяву «Завіси». Нові «гості» пильнованої крамнички лишили машину за кілька метрів, якраз щойно пірнувши досередини. Лука роззирнувся. Трохи далі, на перехресті, стояв магістратський фургон, поблизу якого чатував поліцейський загін під проводом Клима. Вони не втручатимуться наразі, аби не сполохати ймовірних наступників нинішніх гостей. Відтак не лишалося нічого, окрім як, за наказом проквестора, попрацювати корком у бутлі, затримавши ворожий відступ.

Назирцем за Мар’яном Лука ступив до крамниці.

Він був тут сьогодні і нібито мусив пам’ятати, що до чого. Нині, однак, тут панувала пітьма, ледь розсіювана вбогим вуличним світлом. Власне торгова зала, де, принаджуючи покупців, красувалися бутлі та діжки з усілякими лікерами та настоянками, була невеличкою і наразі порожньою; виробнича та ділова діяльність, очевидячки, точилася в приміщеннях позаду. Навіть і нині так — з-поза тьмяної пройми дверей долинули кілька пострілів та супутній гуркіт. Лука та Мар’ян метнулися до протилежних стін, аби пильнувати внутрішні двері, і Луці, як навмисне, дісталася стіна з ярусами обтяжених дорогим алкоголем полиць — на нього відразу ж війнуло журавлиною та мигдалем, скликаючи цілком недоречні нині ідеї.

Тим часом «ділова діяльність» невідомо як, але просувалася — у проймі намалювалася чиясь спина. Поводячи зброєю з боку в бік, невідомий відступав до крамниці. Їм же належить зупинити відступ, гарячково метикував Лука, але як? Невже — стріляти в спину? Неприйнятність такої ідеї змусила його розгубитися, однак тут-таки зреагував Мар’ян. Але зреагував якось дуже вже творчо.

— Ані руш! — дзвінко виголосив він.

Невідомий боєць рвучко крутнувся. У відповідь на несподіваний різкий рух Лука сахнувся вбік. У принципі це було правильно, так і слід було чинити, коли якась лиха людина скеровує на тебе цівку, однак варто було пам’ятати ще й про полиці за спиною.

Одна з пляшок пурхнула додолу та лунко бренькнула по кам’яній долівці. І нападник, не витримавши, почав стріляти.

Лука тільки й встиг, що впасти на підлогу, а йому на голову вже сипалося скло та хлюпав запашний лікер. За мить у тісній крамничці запанував цілковитий армагедон: вибухали бутлі, гуркотіли постріли, з вулиці сунули якісь люди, додаючи до катавасії спалахи ліхтаря та розгублені зойки.

— Ану припиніть стрілянину! — зненацька гримнуло поряд.

Поволі метушня вляглася, і Лука ризикнув підвести голову.

Що ж, слід сказати, що їхній рейд завдав гаданим зловмисникам непоправного збитку. Фінансового, передусім. Бідолашна крамничка виглядала нині, наче епіцентр капітального вибуху — навряд чи тут лишилося бодай щось придатне для продажу. На порозі бовванів похмурий Клим з ліхтарем у руці, з-за його плечей допитливо позирали полісмени. Неподалік підводився з коліна ошелешений Мар’ян; невдатний нападник, стогнучи, притулився у проймі. Горган, лютий, наче розбурканий змій, переступив через бранця і, озирнувши руїну, стрімко попрямував просто в Луччин бік. Той, нажаханий Горгоновим поглядом, похопився встати, але тут-таки послизнувся на розлитім лікері та гепнувся назад на долівку.

Горган спинився поблизу, зачудовано звівши брови.

— Ніби ж обіцяли уникати алкоголю на службі… — підібгавши губи, поскаржився він.

Мар’ян за його спиною істерично зареготав, проте, зустрівши керівничий погляд, надсадно закахикав. Клим на те пирхнув і махнув рукою своїм підопічним, щоб наразі вийшли з крамниці. Фелікс став навколішки коло впольованого нападника — той виглядав на звичайного вояку охоронної служби, вбраного у камуфляж та бронежилет, який, утім, не зарадив проти мандрівної кулі, що ковзнула йому понад скронею.

— Поверхнева рана і струс, — виснував Фелікс. — Буде жити, швидше за все… Ану ж бо…

Другий проквестор поляскав бранця по заюшеній щоці. Той кліпнув очима і звів на нього тьмяний погляд.

— На кого працюєш? — поцікавився Фелікс.

Бранець кволо всміхнувся, не поспішаючи відповідати.

— Краще тобі сказати все відразу, — доброзичливо порадив допитувач. — Тобі ж відомо, які запаси «умбри» містяться тут, у коморі. Досить, аби навчити відвертості усю міську раду разом з канцелярією.

Бранець скривився від болю, проте далі зберігав мовчанку.

— Він не скаже, — зненацька втрутився Горган. — Якщо присягався мовчати під «умброю».

Фелікс люто форкнув.

— Шляк! То що далі? Климові підручні тут такого галасу наробили, що годі сподіватися інших гостей.

— Є машина… — подав голос Лука.

Горган примружився, а потім коротко кивнув.

— Так, є. Але, можливо…

Він присів коло Фелікса.

— Хто власник цієї крамниці? — суворо запитав він.

Очі бранця забігали, а губи ворухнулися, мовби куштуючи слово на смак.

— Левко Дваржек, — кволо проказав охоронець.

Магістратці перезирнулися.

— Комусь знайоме це ім’я? — запитав Фелікс.

Лука вчепився долонею у клейкі від лікеру вихри. Нарешті йому зажевріла згадка.

— Левко Дваржек… Ми ж недавно лише замкнули його в «голуб’ятні».

«Чи не псяче життя?» — пригадалося йому Велькове ремство у розбурханому вітровієм парку, нещасний moribundi-безпритульник, що його виставили з дому рідні. Зиркнувши на похмурих та затятих колег, Лука припустив, що невдовзі рідня пошкодує — як не про власну нещадність, так про власну недбалість щодо старого.