Ні, не подобалось. Тоді звернула увагу, що другий рядок в оригіналі писаний ямбом і що ліпше буде так само ямбом його віддати:

Це вже краще. Далі все пішло гаразд. Не давалися тільки останні рядки, бо рибалка ніяк не хотів у неї топитися. Отож, як не морочилась, мусіла кинути олівця, до кінця не довівши спроби своєї. Ще раз зирнувши на папір, помітила, що рука її написала не «сумний», а «сумна». Отже, підсвідомо якось Ганна застосувала настрій вірша до себе.

Не знала, що їй далі робити. Трохи погосподарювавши, метушилася потім цілий день по кімнаті. Надвечір згадала, що на сукні, яку хоче взяти на дорогу, є плями. Отож заходилася виводити їх бензиною, а потім суконку старанно випрасовувала. На столі лежав неоправлений том Толстого «Анна Кареніна». Необережний рух ліктя – і пляшка з бензиною, в яку забула заткнути корок, перекинулась та розлилась на книжку, що враз уся просякла тим плином. Схопила пляшечку, та вже пізно було. В повітрі завис неприємний запах. «Невдача якась переслідує мене, – подумала собі стиха. – Та, мабуть, на тому ще не кінець». Коли почало смеркатися, хотіла запалити лямпу, та побачила, що в ній замало нафти. Отож запалила свічку, щоб винести на веранду; може, вітер не задме. Та свічка була затонка і не трималася в поставці; впала впрост на бензиною залитий томик Толстого, що спалахнув, мов целюльоїд. В нестямі хотіла була схопити книжку, та в руці її залишився тільки віддертий шматок обкладинки з початком заголовку «АННА…» Вітер повіяв його ген у садок, і там він білою плямою ліг на траву. Ім'я її Анна. Ця подія сповнила її якимсь забобонним страхом і передчуттям якогось невідомого лиха. Подивилась на свою трохи обпалену руку, на купку попелу, що лишилася від твору Толстого, і поклала собі лягти сьогодні якомога раніше до ліжка, щоб не наразитися на дальші несподіванки.

Напружені нерви вимагали розпруження. Сон був неспокійний, і видива його складалися з уривків денних вражень. Перед нею розливалася широка ріка, але то була ріка з бензини, запах якої сповнював повітря. Рікою плив напіврозгорнений том «Анни Кареніної», а в ньому, як у човні, примостилася вона. Десь далеко, сидячи під хрестом, на могилі Шевченка співала Льореляй, але не гайнівську пісню, а «Як умру, то поховайте». Вона пливла на той спів і раптом побачила, що перед нею зовсім не гора з могилою, а дім. З вікна другого поверху гукає на неї військовий, та вікно те не чотирикутне, а округле, мале; він скаржиться, що не може ним вискочити. В кімнаті його літає велика нетля, яка теж шукає виходу, але в міру того, як зближається до вікна, вона зростає, робиться великою, як курка, і не пролазить. З даху злітає червоний, великий, мов гайстер, півень, що хоче ту нетлю задзьобати. Він летить просто в оте округле вікно, сургучем розпливається в ньому, стає великою, круглою печаткою. Ганна бачить перед собою тільки високу білу стіну без вікон і дверей, а на ній, вгорі, оту велику, червону, криваву печатку, немов на велетенського розміру листі, якого вона вчора відіслала.

Ганна прокидається, вся облита холодним потом, і бачить: у вікно їй світить великий, червоний, круглий, мов печатка, місяць уповні.

Сонце вже підбивалося вгору, коли Ганна взяла кошика, щоб піти закупити городини. На вулиці увагу її притяг невеличкий сірий віслюк, власність дітей городника, що мешкав у скрайньому домику. Вони з ним завжди бавилися, а тепер він стояв по самій середині вулиці і ненастанно сурмив. Люди проходили й сміялись. Діти намагалися зрушити його з місця, тягли за мотузок, та дарма. Осел стояв непорушно і кричав, хоч як на нього гавкав лягавий собака з довгими вухами, що люто стрибав навколо. Деякі зацікавлені спинялись і дивились.

По сніданні заходилася Ганна залагоджувати останні справи перед від'їздом. Пішла шукати по крамницях яких-небудь цяцьок, щоб завезти в дарунок дітям швагрової. Та в ті часи важко було знайти щось путяще. Війна та революція знищили промисловість і цієї галузі. Десь на рундуку побачила великі метелики ручної роботи з різнокольорового тонкого паперу. Ці метелики нагадували їй нетлю, що так трагічно загинула, і вона не хотіла їх брати. Далі побачила півників з червоними, колесом закрученими хвостами. Але й вони зводили їй на пам'ять неприємний випадок, якого вона вчора вранці свідком була, тому пройшла і повз них. Спинилася перед вікном книгарні-антикваріяту і почала читати заголовки виставлених книжок. Внизу побачила старе видання казок братів Гріммів. На палітурці наліплена кольорова обкладинка, відома всім картина з казки про бременських музик: віслюк, зіп'явшись на задні ноги, передніми сперся на ґзимс вікна, на ньому собака, на собаці кіт, на коті півень. Усі вони заглядають у хату. Оце буде добрий дарунок для дітей. Далі, вгорі, у лівому кутку око її доглянуло відкриту титульну сторінку: «Лев Толстой. Анна Карєнина». Щось усередині їй засмоктало, занудило, їй раптом забракло повітря. Господар крамниці саме вийшов і, помітивши, куди скерований погляд її, проспівав:

– Собрание сочинений Льва Толстого в шестнадцати томах.

За власником вийшов з книгарні з двома грубими книжками професор Ступин, у якого чоловік її колись слухав лекції. Вони добре зналися. Професор, простягши руку, привітно всміхнувся і почав розпитувати про чоловіка. Ганна відповіла, що він на Кавказі і що сама вона збирається післязавтра поїхати пароплавом до Канева, а звідти до свекрухи. Професор сказав, що з цілим гуртом студентів і студенток теж вибирається у подорож тим самим пароплавом:

– Отож поїдемо разом.

Погляд її раптом прикипів до червоної близни, що тяглася від підборіддя через шию професорову. Він помітив, куди скеровані її очі, зніяковів і, ніби вибачаючись, промовив:

– Не дивіться! Тепер гострої бритви не дістанеш, і я завжди ріжусь, коли голюся.

Ганні знов пригадався недорізаний півень, серце її защеміло якоюсь тугою, і вона швидко попрощалась, зайшла до крамниці і придбала «Казки братів Гріммів». Дорогою накупила купу якихось непотрібних речей і, пізно пообідавши в харчівні, пішла додому.

Ввечорі, коли зі світлом сиділа в покої своєму, почула десь котяче нявкання. Подивилася під стіл, за вікно, зазирнула у шафу, але ніде не знайшла джерело, з якого виходили оті жалібні звуки. Нявкання не припинялося. Не могло воно йти з даху, не було кота й за дверима, а голос його і дряпання кігтів чулися так близько, ніби доносилися з-за килима. Справа ставала впрост містерійною. Хвилин на п'ять ті звуки вгавали, а потім знов чулися голосніше і змушували Ганну губитися у здогадах. Мусіла признатися, що ніяк їй не збагнути, звідки ті звуки линуть. Почала врешті вибирати старі, непотрібні листи і папери, щоб спалити. Повибиравши купу, відчинила грубу, сунула, запалила конверта, якого ще тримала в руці, і піднесла до тієї купи. У ту хвилину щось фиркнуло, і впрост на неї з груби скочив великий хазяйський кіт, ввесь заваляний у сажі. З несподіванки Ганна в першу мить сполотніла, а тоді зайшлася сміхом, майже гістеричним.

Більше несподіванок того вечора не було, лише вночі приснилось їй що хтось заглядає до неї у вікно. Вона знала, хто, але вдавала, що не знає. То віслюк, який сьогодні вранці кричав зіп'явся на задні ноги, на нього скочив пес, на пса кіт, на кота півень. Вона знала, що всі чекають тільки сигналу, якого має подати півень, щоб в один голос закричати. І справді півень змахує крилами, і з чотирьох горлянок вихоплюється рев, протяжистий, довгий, від якого Ганна прокидається і чує, як десь на Дніпрі гуде гудок пароплавний. Вона знов засипає і бачить продовження того сну. Вона з лісу повертається до хати, обережно йде заглядає, чи нема там когось. Відчиняє піч, щоб вигребти вуглика та засвітити в хаті. Бачить дві жаринки у попелі і сягає по них кочеріжкою, (та то не жаринки, а очі кота, що, нявкнувши, стрибає їй просто в лице. Прожогом кидається вона геть з хати. Далі все пішло, як у казці оповідається. Лягавий собака з довгими завислими вухами кусає її за литку, осел хвицає копитом, а десь високо на смітнику півень, махаючи червоними, вогненними, величезними, як простирадла, крилами, від яких заграва розливається по всьому лісі, заходиться розпачливо-пронизливим криком: «Давайте її сюди-и-и-и!» Ганна прокидається і чує справжній крик півня, бо сонце стоїть вже над обрієм.