– Чого бояться?
– Ночі бояться… ночі…
– Чого ж її боятися?
– Неспокійно дуже… неспокійно…
– Як то неспокійно?
– Ходять усе… ходять…
– Хто ходить?
– Вони ходять… вони…
– Хто вони?
– Стрільці небіжчики… стрільці…
– Які стрільці?
– А оті, що коло села спочивають…
– Так, може, то стрілецькі могили?
– Стрілецькі, паночку, стрілецькі… Багато їх тут полягло в оту прокляту війну… Як гинули, то казали, що за якусь Україну…
– А яке ж це село?
– Семиківці…
– Далеко звідси до Галича?
– Ні! Зовсім близько… Година ходу…
Я згадав з недавнього минулого страшні дні Семиковецьких боїв і героїчні змагання Січового Стрілецтва з Москалями… Згадав такі ж, як ця, чорні літні ночі і гарматний регіт у темряві… Чуючи від цеї чорної, зігнутої постаті, лице якої закрите темрявою, оте чарівне слово – «за Україну»… – моє серце болючо тремтіло, а мізок тривожила настирлива думка: «За яку таку Вкраїну гинули вони тоді?.. Чи варта була та вся справа хоч одної краплі стрілецької крови?.. Чи варто було класти свої молоді голови за те, що планувалося»…
– Дивіться, дивіть!.. – раптом смикнула мене за плащ чорна постать.
– Куди? – здивувався я.
– Туди, де Стрілецькі могили… Бачите, як вони ходять?.. Бачите…
Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди, і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися в гору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торф'яних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене…
– Нічого… – став я його заспокоювати. – То так собі… звичайні вогники…
– Звичайні, кажете?.. – озвалася чорна постать. – О, ні!.. не звичайні вони, не звичайні…
– Такі вогники на мочарах бувають, – сказав я.
– Такі, та не такі… Це Стрільці з могил виходять… Скоро на село підуть… Будуть під хатами ходити… Проситися, щоб пустили до себе…
– Що ви кажете?! – само собою вирвалося в мене запитання і в той же час почув, що чогось тремчу.
– Ходім до хати! – метнулася чорна постать. – Ходім…
Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.
– Ходіть зі мною, ходіть!.. – часами озивався до мене. Коло якоїсь маленької хатини постать на хвилину зупинилася і, пошепки, сказала:
– Оце моя хата… З дощок зробив…
Відчинив маленькі двері, і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:
– Загасіть світло, загасіть!..
– Для чого? – спитався я.
– Щоб вони не прийшли…
Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:
– Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду дещо перекусити…
В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.
– Тепер бачите вже?.. – почув вад собою придушений шепіт.
– Вогники якісь… – промовив я байдуже, не підводячи голови.
– Не вогники, а вони… І будуть так ходити аж до самих третіх півнів…
– Скажіть же ви мені нарешті, хто саме і чого саме ходить? – озвався я нетерпеливо.
– Стрільці Січові ходять… – заговорив старий. – Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна і ото вони так шукають її… Це вже трохи затихли, а ранійш аж до самих вікон приходили та пукали…
– А звідки ж ви знаєте, що то стрільці?.. Може, то такі, як от я, звичайні собі перехожі заходили?..
– Які там перехожі! – журно озвався старий. – Бачили гаразд наші люди, хто до них стукається… Деякі так навіть говорили з ними через вікно…
– Які ж вони із себе оті стрільці?
– Такі, якими їх хоронили… В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах… Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкірилися… Ходять вони вночі не тільки в селі, але й над самісіньким Дністром… Там часто бачили їх, високі, стрункі тіни, як вони чогось ходять від одної могили до другої, від одного хреста до другого… Вдень на тих могилах, часто було, знаходили пучечки свіжої червоної калини… Люди кажуть, що то вони на пораду друг до друга ходять, але мені здається, що то вони просто страждають так за своїм молодим життям…
Щось десь наче стукнуло, і старий раптово затих. Сидів поруч мене, і я чув, як він затаював дихання і напружено прислухувався… Але крім далекого гарматного вибуху більш нічого не було чутно.
– Ну, ляжемо відпочивати… – озвався після довгої мовчанки старий, встаючи з лави. – Тепер буде спокійно, бо треті когути запіли…
* * *
…Вранці збудився від якогось шуму і крику. Встав і вискочив на двір: дорогою тяглася довга валка «форшпанних» возів, на яких з байдужий виглядом сиділи «наші»… Діда в хаті не було, і дарма шукав я навколо хати, щоб попрощатись з ним і подякувати йому за гостинність… Не будь цього, досі невідомого мені дідка, не мав би я де відпочити і не знав би нічого про сумні стрілецькі тіни в селі Семиківцях коло Галича, які ще й досі – «до самих вікон приходять та пукають»…
20 липня 1920 р.,
с. Семиківці (Галичина)
Михайло Мочульський
Народився 13.09.1875 р. в м. Миколаєві на Львівщині. Літературознавець‚ перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Помер 14.02.1940 р. у Львові.
Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Львів: Ізмарагд, 1936)‚ з якої походить оповідання «Мумія».
Мумія
І
Небо накинуло на себе важке, олов'яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.
Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.
Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.
– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.
– А де ж би? На даху?.. Тут! – бурмотів дверник.
Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.
– Ну, де? Не жартуйте пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…
– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..
– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…
– А де комірниця?
– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.
