На другий день перед обідом, справді було весело. Реакція кожного з наших гостей була инакша. Одні поводилися подібно, як мій муж, здалека ще уклонами вітали, мов наших гостей, иньші брали їх за церемонно зодягнених слуг та подавали їм свої плащі, а ще иньші – протирали собі очі, чи це не привид. Сміху було чимало, а я навіть вирішила посадити моїх мандаринів за стіл на гонорних місцях.

– Цього краще не робіть, пані, - порадив мені наш новий знайомий, французький консул з Пекіну, – їх краще не наражати собі!

– Але ж бо я не маю найменшого наміру наражати їх собі, навпаки, я навіть буду пити шампанське на їх здоров'я.

– Ну-ну, а я все ж раджу вам не жартувати з ними.

– Забобони, бачу, теж заразливі, - відповіла я легковажно.

Та ми сіли до столу таки з манекенами, які на жаль не могли сісти з огляду на їх круглу солідну будову, та мусили вдоволитися тим, що перестояли перед кріслами цілий час обіду.

На моє здивування, їхня присутність поміж нами замість підняти загально веселий настрій, нараз навела на гостей якогось спліну. Усі по черзі оповідали найдивачніші сумні та «забобонні» історії з їхнього довгого побуту в Китаю. Наш новий знайомий, який сидів побіч мене, почав перший:

– Гляньте на них! Навіть ці випхані китайці мають іронічний та легко критичний вираз у нашому товаристві. Мовби навіть вони судили нас та наче б казали: «Не ми, а ви дикуни без культури!..» Кілька хвилин тому пані дому жартом назвала мене забобонним, хоч я запевняю вас, що колись, коли й я був новиком у Китаї, я теж ставився до усіх їхніх «містерій» з подібною до вашої самопевністю та з подібним реалізмом. Збагачений власним досвідом, я згодом позбувся цього, навіть зовсім переконався, що краще їх шанувати, ніж виставляти на сміх.

– Щось незвичайного трапилось вам? – запитала я.

– Незвичайного нічого, тільки кілька вислідів моєї власної необережности. Якщо це вас цікавить, то я попробую розповісти вам, хоч попереджую, що це зовсім невесела пригода. Бачите, спочатку ми теж були поназбирували повно китайської старовини та приобрали нею цілу нашу хату, однак теж, як і ви, до деяких речей та порад ми не ставилися досить поважно!.. – Нараз він затявся, очевидно, не радий далі оповідати свою пригоду.

– До яких саме речей? – старалася я все ж таки видерти від нього «цікаву пригоду».

– Наприклад, до зображення Будди. Один китаєць, знаючи нашу слабість до старовинного китайського мистецтва, подарував нам досить велику голову Будди із бронзи. На жаль, нам вона видалася досить буденна, навіть трохи груба й цього вистачало, щоб ми перестали цікавитися нею, ми навіть залишили її побіч вішалки у коридорі. Наш синок зараз же зайнявся нею, знаючи, що в його кімнаті та в коридорі не може бути нічого забороненого для нього. Він почав бавитися нею з найвищим захопленням, став возити її у свому візочку, завивати її у пеленки та розмальовувати її пастелями. Не раз теж траплялося, що наші неуважні гості кидали на цю голову свої капелюхи… Одного дня до мене зайшов мій друг, китайський міністр освіти, та, роздягаючись у коридорі, якраз побачив на голові Будди якогось, видно, забутого капелюха.

«Бачу, ви европеїзуєте навіть нашого Будду, вбираєте його у «фільци», – завважив він скептично.

«Ви, як завжди, дотепні, це очевидно тільки помилка, – старався я виправдатися. – Це, мабуть, зробив мій бой через неувагу…»

«Це мене дуже дивує. Ваш бой чейже китаєць, не правда ж? А наші навіть найзвичайніші кулі* мають велику пошану, а якщо не пошану, то найменше безграничну боязнь перед своїми богами!..»

Тут я мусив признатися, що вина за неувагу спадала на мене. Неменше старався я пояснити моєму другові те, що ми, профани, у тих зображеннях Будди бачимо та подивляємо тільки їх мистецьку вартість, а коли їм бракує краси, тоді для нас вони тратять усю вартість!..

«Шкода, велика шкода, хоч признаю, що тут почасти наша вина. Коли б ми були передбачили це, то, напевно, на самім початку повинні були заборонити продаж вам наших статуй та передусім зображень Будди».

«Навіть тепер ще не запізно заборонити, – вкинув я жартом, – але забороніть тільки продаж безмистецьких творів».

«Бачу, що я ще не переконав вас, хоча шкода. Зрештою, незважаючи на неввічливість моєї надто великої щирости, я все таки ще попробую пояснити вам. Ось уявіть собі, що ви входите у якийсь поважний китайський дім та на самім порозі зустрічаєтеся з головою Христа, на якій стирчить шапка якогось там китайця!»

Це порівняння дійсно навело на мене такий сором, що я не знайшов відповіді.

«Вибачте мої слова, хоч це стосовно вас мій приязний обов'язок – попередити вас, – докинув мій друг приязним тоном. – Така необережність з вашого боку могла б теж навести якесь лихо на ваш дім. Повірте мені, хоч я і став модерним китайцем, а проте є речі, яких я ніколи не перестану шанувати! Те саме раджу й вам».

Я щиро подякував йому за його цінні та подекуди зовсім слушні уваги й приобіцяв йому змінити місце, поставити Будду на якесь иньше, почесніше. На жаль, я зараз же по його відході забув про цю обіцянку, аж доки не було вже запізно!..

Тут він знову замовк, не докінчивши. Зацікавившись оповіддю, я запитала:

– Чому ж це запізно?

– Бо три тижні пізніше мій синок помер на менінгіт, – відповів він глухим голосом, у якому й досі, хоч це був майже старець, ще тремтіла нота терпіння.

Ми всі замовкли, хоч найбільше збентежена була я з огляду на моє вперте бажання довідатися про кінець пригоди.

– Чи ви не думаєте, що це міг бути тільки нещасливий збіг обставин, – старалася я розвіяти його переконання своєї вини у тій нещасливій пригоді.

– Все можливе, – відповів він. – Однак дуже дивно, що того самого місяця я тяжко захворів, а незабаром потому моя жінка, з якою ми досі жили, як два голуби, заждала від мене розлучення…

Ця його відповідь ще більше збентежила мене, та я вже не сміла про ніщо більше питати.

На щастя, наш тутешній французький консул став розповідати нам иньшу, веселішу пригоду, яка трапилася йому кілька літ тому у північному Китаї.

– Ви, певно, усі бачили на шпилях дахів китайських паґод масу різних маленьких звіряток, які звичайно стирчать головами до неба… Мої діти раз було принесли мені аж чотири такі статуйки, які вони знайшли у траві побіч старої розваленої паґоди. Я навіть втішився ними та поставив їх на горішній поличці, якраз над самим моїм бюрком. Вже незадовго потім, може, теж за «збігом обставин», – кинув він у мій бік, – почалися для мене найрозмаїтіші труднощі, клопоти та конфлікти з чужими амбасадами. Вже трохи упереджений до тих усіх китайських містерій та ведений якоюсь інтуїцією, я покликав до себе мого китайського секретаря та запитав у нього, яке саме значення мають оці статуйки.

«Вони притягають злих духів…»

– Ось як… – подумав я лихий на себе. – А я поставив їх собі над самою головою!.. Тут я зразу рішив негайно позбутися їх. В той час у нас якраз був поважний конфлікт з большевицькою амбасадою і я, розлютившись на них, рішив зробити їм доброго збитка. Їхня амбасада саме сусідувала з нами. Увечері шпурнув я з даху на їхні тераси тих чотирьох медіїв лиха, яких я дбайливо обвинув у солому, щоб не потовклися! Не уявляєте собі моєї радости та рівночасно здивування, коли наступного дня усі мої справи чудово вирішилися. Ба більше – тиждень потому я першим дізнався, що большевицька амбасада буде негайно зліквідована. Що й сталося!.. Ну й що ви на це, дорога пані? – закінчив він добродушно.

По обіді ми перейшли до вітальні та ледве там розсілися, ледве нам принесли каву, як прибіг посильний з консуляту з листом до консуля, якого, незважаючи на пізню пору, негайно кликали до бюра.

Годину по його відході ми дістали від нього таку коротку листівку: «Прошу вас усіх бути готовими до від'їзду за годину. Комуністи близько міста. Збірка на двірці, від'їзд опівночі».

Наші знайомі стали прощатися, пішли ладити валізки, а ми з мужем сіли в опустілі фотелі, лихі та безрадні, бо тим разом з огляду на особистого листа ми не могли опертися наказові консуля, не могли дати такого очевидного приміру непослуху для иньших.