— Дай спокій конторським, Олексо, їм зараз не до нас. Вони знову інтелігенцію крутять. Замполіт тобі хіба нічого не казав?
— Та про інтелігенцію — нічого такого.
— А повинен був поінформувати всіх членів партії. Черговий закритий лист прийшов про цих, як їх… дисидентів. Щось там знову про якісь контакти — чи то з іноземною розвідкою, чи то з еміграцією. Ну, і як завжди: посилити пильність, привернути увагу… і водночас не узагальнювати, не сприяти поширенню пліток. Одне слово, «наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами».
— Спасибі, що попередили, товаришу підполковник. Треба буде обов'язково «вражий голос» послухати, но наш комісар паніки навіть закриті партійні документи оприлюднювати боїться.
Від автора: Тепер, коли і радіо «Свобода», і Бі-Бі-Сі, не кажучи вже про «Голос Америки», широко транслюються українськими радіостанціями, молодим читачам важко повірити, що колись усе було навпаки. Передачі вищезазначених каналів заглушали досить складною і дорогою в експлуатації системою придушення радіосигналів. Сам же факт прослуховування «вражих голосів» автоматично свідчив як мінімум про ідеологічну неблагонадійність радянського громадянина. І все одно — слухали, і все одно виловлювали в ефірі уривки вільного слова, бо де ж можна було дізнатися про те, що тебе цікавить? Класичним анекдотом на всі радянські часи був жарт-каламбур про дві головні радянські газети: «В «Прав-де» нет известий, в «Известиях» непі правдш».
Що ж до «закритих листів», то це був, напевне, унікальний в історїі людства епістолярний жанр — листування ЦК КПРС із рядовими комуністами. У цих посланнях компартійні ідеологи-маразматики по секрету посвячували довірених членів napmvi y те, чого не мали права знати мільйони безпартійних. Характерно, що ці листи не вручалися особисто, а зачитувалися, знову ж таки, на закритих партзборах. Така собі гласність з-під поли, для вузького кола.
А щодо кампанії КДБ проти дисидентів, про яку згадує Старий у розмові з Олексою, то це була чергова хвиля масових репресій проти української інтелігенції.
Олекса Сирота:
З нашим Старим ніколи не вгадаєш, що він насправді має на думці. От і того разу: покликав начебто поговорити про те, що жодного стосунку до справи фотографа не мало, а сам, все ж таки, на неї звернув:
— Сирота, ти знаєш, у чому твоя версія слабує?
— У тому, що з усіх речових доказів у мене є тільки один — сам труп. Ну, ще показання редактора.
— Правильно. Доки ти не знайдеш бодай одне фото, прокурор у тебе матеріалів не візьме. Ще й накапає… ну, то вже традиція.
— Товаришу підполковник, тут з речовими доказами, як казала одна моя знайома, суцільний цирк із перекидушками. «Гостинку» вже кілька разів обшукували. На роботі, коли негативи з весілля знадобилися, теж начебто в кожен куток зазирнули. Та й хто такі речі на службі зберігає? Про родичів нічого не знаємо, про друзів, крім невідомих нам баб, — теж.
— А ти з іншого боку підійди. Спробуй пошукати якщо не тих, хто йому трусики дарував, то бодай хоч одну з його давніх пасій. Ану щось цікаве розкаже? І в редакції добряче порозпитуй стосовно подруг. Раптом вони їх іще колись бачили, скажімо, без фотографа?
— Знаю, товаришу підполковник. У жінок запитувати, у що дама була вбрана, у чоловіків — які у неї ноги і розмір ліфчика.
— Ну, коли знаєш, то чого ти тут стовбичиш? Працюй.
І я знову потеліпався вже наїждженою трасою.
Для початку я вирішив поставити остаточну крапку на общазі. І не тому, що знайшов там усе, на що сподівався. Просто чомусь у мене виникло дурне передчуття, що в якийсь із моїх візитів до цього осередку комуністичного співжиття чергова порожня пляшка, викинута з вікна, розіб'ється не об асфальт, а об мою дурну маківку. Тому я заспівав старовинну солдатську «Последний нонешний денечек…» і сміливо ступив під бетонне склепіння уособлення специфічної моралі.
Старий пройдисвіт-вахтер нічого нового, на жаль, не пригадав. Небагато пожитку я мав і з обох його напарників. Ніхто не цікавився фотографом після його зникнення — ані по телефону, ані особисто. За життя покійний являв собою, як з’ясувалося, взірець усіх цнот і чеснот. І сама собою напрошувалася (хоча тут-таки й відпадала) версія, що його живцем узяли на небо. Я зайшов до коменданта і попередив, що невдовзі сюди прийдуть майстри своєї справи, аби розібрати всю сорок п'яту кімнату до останнього гвіздочка. Відставник зітхнув і лише поцікавився, коли можна буде заселяти нового жильця, бо ж площа простоює. Я не став його обнадіювати і натомість запитав: хто тут, у гуртожитку, за старожила. З'ясувалося — двоє: вже знайомий мені бригадир-ударник і… прибиральниця. Чи не та сама, що старанно мила підлогу під дверима кімнати, де я вів перші допити?
Жіночка виявилася з тих, хто вже давно поставив хрест на своїй статевій приналежності. І замість особистого життя жила громадським.
— Чи давно ви, шановна, тут прибиральницею?
— Я не прибиральниця, я техроб. А працюю — відколи заселили.
— І всіх, напевне, знаєте, пам'ятаєте?
— Ну, у мене голова — не Рада міністрів, але трохи є.
— Громадянина із сорок п'ятої як охарактеризуєте?
— Це ви про Едіка?
Ну, дочекався. Нарешті хоч хтось назвав покійника на ім'я, а то все — фотограф, сусід, колега, потерпілий, покійник. А він, виявляється — Едік!
А прибиральниця, вибачайте, техроб, продовжувала:
— Такий же кнуряка, як і всі мужики. Тільки що акуратний.
— Як на мене, то коли акуратний, то вже не кнуряка, але не буду сперечатися. Він тут давно прописаний?
— Разом заселялися. Тільки він у «гостинку», а я — на койку. Це мені пару років як, спасибі гендиректору, теж кімнатку виділили. Щоправда, без балкону і на північну сторону, але окрему. Заслужила…
— Ну, раз ви Едуарда давно знали, то може пригадаєте, що там за скандал колись у нього був?
— Як у всіх мужиків. Або через баб, або по алкогольній часті.
— Вибачайте, шановна, так все ж таки через жінок чи горілку? Уточніть, будь ласка.
— Через них, профур.
Оцим старим, ще довоєнним словечком «профура» жінка видала своє стовідсотково київське походження, а якщо точніше — подільське. І я подумав: як же її доля мотала, що занесла на схилі літ на койку посеред «ліміти».
— А конкретніше? З анкетними даними, наприклад.
— Та шо вам казати? До нього, знаєте, такі чіплялися, що їм своїх чоловіків мало. Так вона, інфекція, на чужого лізе. Тут із вашого брата ніхто б не встояв. А він тільки радий був.
— І що, врешті-решт, оцю, як ви кажете, інфекцію з Едіком чоловік застукав?
— Не знаю, чи він їх застукав, чи хтось йому настукав, бо я того дня на базар ходила. І прийшла, вже коли їх обох «швидка» забрала, а чоловіка — комендатура.
— Чекайте, а до чого тут комендатура? Він що — військовий був?
— Натурально, військовий. Офіцер! Такий, кажуть, весь із себе, красивий, як на плакаті, а його ця інфекція задурила, на себе натягла, та ще й по чужих скакала. І уявляєте — якби хоч гарна, а то ж навіть вуса мала! Ні, не такі, як у вас, малесенькі. Але видно було.
Я хотів пояснити мадам-техробу, що справжні «кнуряки» аж шаленіють за жінками з вусиками, бо то ознака непогамовного темпераменту. Але не став. У будинку повішеного, як кажуть…
— А ви часом ту, вусату… особисто не знаєте? Хто вона, звідки?
— Чого ж не знаю! З наших! Заводська. Тільки з города. В бухгалтерії працювала. А бухгалтерія і редакція тоді в одному коридорі були, от вони і знюхалися.
— Де вона зараз?
— Хто? Ота? А я вам хіба не казала? Звільнилася, як тільки з лікарні вийшла. Написала заяву — і все! А Едік теж швидко оговтався. Тільки рубець на щоці залишився. І тихішим став. Раніше все наших баришень запрошував на чай та на каву та на карточку батькам в село, а тут як відбило. Може, справді?…
— І давно все це було?
— Зараз скажу. Позаторік… Ага! Тонька, яка в бухгалтерії прибирає, чула, як баби між собою пліткували, що отой офіцер свою хвойду простив і кудись із нею поїхав — чи то в Туркво чи в Дальво… одне слово — подалі.
