— Ну спасибі, втішив. Мені байдуже, зате на роботі у цього колекціонера гармидер зчинився б — я уявляю! Його ж там статевим гігантом вважають.

— Хай вважають і надалі. Тим більше, що він, судячи з усього, не трансвестит, а фетишист.

— Чекай, докторе, я цей термін десь уже чув.

— Усі чули, точніше — читали. Гашек, «Пригоди бравого вояка Швейка». Поручник Лукаш, він же — кобель в офіцерському мундирі. Виявляв схильності до фетишизму: цупив у своїх коханок предмети суто жіночого туалету. Хоча класичним фетишистом не був. Цій публіці жива жінка вже не потрібна. їх збуджує символ, фетиш. Скажімо, жіночі туфлі.

— О, Господи, ну трусики чи ліфчик — це я ще якось розумію. А взуття тут до чого?

— Олексо, у мене є тритомна енциклопедія психосексуальних відхилень, видана у тридцяті роки у Варшаві. Вважається й досі однією з найкращих у Європі. Так там любителям жіночого взуття присвячений величезний розділ з підвидами і варіаціями.

— Вік живи — вік учись, шановний докторе. А все одно помреш статевим невігласом… І все ж таки, повернімося до нашого фотографа. Такі, як він, вважаються небезпечними? Мені це дуже важливо знати.

— Максимум, на що здатний фетишист, — так це на дрібні крадіжки своїх улюблених забавок. Вбивати задля пари туфель чи красивої білизни вони, звичайно, не будуть.

— Вони — ні. А їх?

— Олексо, ти ж не гірше за мене знаєш, що в Радянському Союзі статевого виховання немає. Його взагалі не було як такого з часів запровадження християнства. Ти би побачив батьків, які притягають до мене своїх діточок, репетуючи: воно божевільне! І це через таку дурню, що ти і не уявляєш. Діти граються в акторів чи розвідників і міняються одягом, а у батьків уже очі на лоба лізуть: ой, збоченець! Або, скажімо, живуть чоловік і жінка, у шлюбі десять років. І десять років трахаються в одній і тій самій класичній позі. Нарешті він не витримує і делікатно пропонує, зверни увагу — тільки пропонує помінятися місцями. Все, катастрофа! Дружина біжить до телефону і набирає «нуль-три». Негайно надсилайте псих-бригаду! Не віриш? Це випадок з моєї практики, коли я на «швидкій» підробляв.

У мене самого на пам'яті було кілька аналогічних випадків, зокрема один, який свого часу струсонув увесь Радянський Союз. Хлопчики-семикласники вирішили покепкувати над відмінницею і підкинули їй у кишеньку форменого фартуха презерватив. Дівчинка не помітила, а вдома мама взялася прасувати і знайшла сюрприз. І без коментарів розвалила доньці голову праскою.

Те, що мій друг-психіатр заочно поставив покійному фотографу діагноз, тішило. Але не дуже наближало до розв'язання загадки. Я так і сказав Борису:

— І все ж таки, шановний, мені й справді важко уявити собі навіть радянську жінку, яка вбиває знайому чи навіть незнайому людину ножем за крадіжку трусиків, а потім тим самим ножем розчленовує бідолашного фетишиста на складові, аби потім розкидати його по району.

— То його так?… Що ж ти одразу не сказав? Тут треба подумати. Бо цілком імовірно, що який їхав, таку й здибав. Ти знаєш, до ваших матеріалів я доступу не маю, публікацій у відкритій пресі, навіть науковій, нуль цілих, ікс десятих. Поки що виручають братні соціалістичні країни, особливо Польща, Німеччина і Чехословаччина. У них ця тематика чомусь з-під цензури вискочила. Там навіть Фрейда видають. От тільки спробуй його до Союзу привезти.

На цьому й зійшлися, що мій друг все це обміркує, а я принагідно нову інформацію підкидатиму. Борис пішов стежкою через гай лікувати своїх психів, а я — ловити якого-небудь лівака, щоби дістатися до заводу, на якому працював фотограф.

Я не пам'ятаю, чи розповідав тобі колись про свого шкільного вчителя математики — старого єврея Лева Львовича, який ходив у вишитих українських сорочках і кричав, що Ейнштейн — шмаркач у порівнянні з Шостаковичем. Бо Аліка вигнали з гімназії за двійки, а Діма у школі мав з математики кругле «п'ять». І якби не ця дурна громадянська війна з розрухою, що змусила Шостаковича заробляти музикою, то ще невідомо, чи не відкрив би він другу теорію відносності.

Після чого вчитель опускався до наших грішних особистостей і кричав:

— Математика — це цариця наук! А ви, ледарюги, з неї тільки ікс плюс ігрек засвоїли, та й то без мене.

Чому я згадав про цього зворушливого єврея? Бо коли зайшов до кабінету генерального директора «мотьчиної фабрики», то в першу секунду подумав, що маю справу з молодшим братом нашого Лева Львовича. Зовнішність — один до одного.

Однією рукою директор показав мені на крісло, а другою клацнув тумблером на селекторі і загорлав:

— Мене немає ні для кого, крім Голди Меїр, — а потім вже до мене, — ви не повірите, але я й досі тримаю на дачі стіл, який свого часу зробив подільський столяр Мойша Мабович, Голдин тато і сусід мого діда.

— Чому ж не повірю? Повірю. Шкода, що я на власні очі не побачу цю пам'ятку історії, бо таких, як я, на директорські дачі не запрошують.

— Ой, облиште, юначе, з вашим кокетством. Таким, як ви, запрошення не потрібні. Ви самі приходите, та ще й з привітом від прокурора.

— От і познайомились…

Я виклав директору практично все, що знав сам. Від факту вбивства фотографа до таких деталей, як зникнення кофру з апаратурою і не дуже нормальний потяг до жіноцтва. Директор не перебивав і не розпитував. Він дуже уважно вислухав і лише потім, коли я замовк, взяв слово:

— Мужика, звичайно, шкода. Він хоч і справді щодо переднього довольства був слабенький (зустрічали такий термін у Бабеля?), але свою роботу знав. Фотографії маю на увазі. За це йому багато що прощалося. Апаратури, звичайно, теж шкода. Бо, як ви не знайдете, то доведеться списувати. А це вже клопіт. Якби моє прізвище було на «ов» або на «ко», хоча краще, звичайно, на «єв» — Брежнєв, наприклад — то я б не мав проблем. Але оскільки я Вексклєр, то перша думка у ревізора: десь заникав і списує на покійника. Та це півбіди.

Я спробував запевнити старого єврея, що міліція, звичайно, докладе усіх зусиль, що японська оптика — то вам не фотоапарат «Смена» за сімнадцять каербе, жадібність фраєра врешті-решт згубить, не витримає і понесе продавати, а тут уже й ми не схибимо. Але директор махнув рукою і продовжив своє:

— Якби ж на цьому все скінчилося! А то опісля вас прийдуть ці, з вашого ОБХСС, опісля них наші — з московського КРУ, потім ці живоглоти з Мінфіну і, нарешті, власною персоною — товариш прокурор. Аякже! У старого жида вбили фотографа. Кажуть, що вони удвох ночами друкували долари, вдень обмінювали їх на рублі за офіційним курсом і потай переправляли до Ізраїлю. Я вже мав таку халепу у шістдесят сьомому. Коли наші надумали повернутися до Єгипту, звідки їх вигнали, не заплативши. І що? Якийсь космополіт накапав, що у мене родич міністром в Ізраїлі. А він навіть не однофамілець. Ні, звичайно, якщо моє прізвище перекласти з ідиш на іврит, то може бути. Але вони, на щастя, до цього не додумалися. Кажуть: а раптом це ви змінили прізвище, щоби приховати своє минуле? І знаєте, чим я їх добив? Кажу: покажіть мені хоч одного радянського міністра, у якого родич — директор заводу в Ізраїлі. Такого ж ані їхній, ані наш партком не допустять. Одчепилися…

— Ну, щодо підпільного виготовлення доларів, це ви, звичайно, пожартували.

— Ясна річ, пожартував. А от про те, що я маю дві фабрики — одну цю, а другу підпільну — так про це на мене вже давно пишуть.

— А що, хіба не маєте? З вашим розумом і досвідом…

— Кажіть, не соромтеся… і з вашою національністю. Підпільну фабрику заводить собі той, хто погано знає наші закони. А той, хто їх добре знає, жодного підпілля не потребує. Кажуть, ви вже розмовляли з нашою передовою бригадою?

— Невже кажуть? Я ж їх попередив про нерозголошення. Хто ж це настукав — комендант чи вахтер?

— Як вам так уже кортить, то прибиральниця. Вона у гуртожитку під дверима підлогу мила, коли ви їх усіх допитували.

— Багато ж підлоги під тими дверима… Але пробачте, я вас перебив.

— Так от, ці хлопці роблять для мене рекорд, одержують свого «Москвича», пропивають і відлежуються до наступного рекорду. Море задоволення мінус печінка. А що одержую я? Загинайте пальці. Кілька окладів за рекорд, ще стільки ж — за перевиконання соціалістичних зобов'язань і ще майже стільки за перевиконання планового завдання, бо то різні речі. Та якби я нелегально взяв бодай десяту частину того, що мені офіційно приносять у дзьобику, то про мене б давно вже всі забули, включно з родичами. А ви думаєте — і що той директор крутив зі своїм фотографом?