Подіяло. Бо той допитливий за дверима відскочив і побіг подалі від гріха.

— Тепер про твого фотографа, капітане. Не знаю, чим він вам допік, але точно не порнографією. Я його колись сп'яну попросив клацнути через щілину у дверях наших баб голими, щоби потім їх подражнити, так він мені: а ти знаєш, що за порнографію однаковий строк дають і тим, хто фотографує, і тим, кого фотографують. Давай краще я з ваших дівчат порядні портрети зроблю — на добру пам'ять.

— А я й сам не знаю, кого він допік, якщо чесно. Але те, що його від суботи ніхто не бачив, навіває підозри.

— Ну, капітане, у вас у міліції ні два, ні півтора. То вас не дочекаєшся, коли треба, а то не встигла людина піти по бабах, як ви вже тут› при повному параді.

— Про баб — це ти умовно сказав чи був за ним такий гріх?

— Яке «умовно»? Перестрівав я його кілька разів не самого. Жінки у нього, як тобі сказати, молоді, гарні і не з петеу. Такі у нашому хліві трусиків не забувають. Вони до нього взагалі не заходять.

— А все ж таки, якщо конкретніше, — з ким, де, коли? Зріст, масть, одяг, взуття? Під протокол. Бо по-перше, він уже рік, як у загули не ходить, а по-друге, раніше, коли з ним це траплялося, то він свою сумку з апаратурою на роботі у сейфі залишав. Бо танці-шманці-роздяганці — то одне, а казенна техніка ціною в пару «Москвичів» — то інше. А тут і сам з кінцями пропав, і апаратура.

— Ну, раз така справа, давай пригадувати. Колись він наших баб до себе тягав — гуртожитківських. Було! Але знаєш, що таке жіночий колектив? Назавтра все знають всі, крім базару. Може, це подіяло, може, щось інше… але останнім часом працював він десь на стороні.

— А ви його часом не били за те, що він ваших подруг до себе тягає?

— Та у нас цього добра на всіх вистачить. І ще залишиться. Ні, тут щось інше. Може, він одружитися вирішив? Хто знає…

— Добре, коли ти його востаннє бачив?

— Тижнів зо два. І не тут, а на вулиці.

— Самого?

— Та ні, з дамою.

— Знайома? Маю на увазі — ти її знаєш?

— Ні, хоча бачив тільки зі спини. Молода, ноги довгі, волосся таке, як воно називається… ну, до плечей і рівненько обрізане.

— Брюнетка?

— Світла, але чорт їх зараз розбере, всі ж фарбуються. Білі в чорних, чорні в білих. Сірі в рудих.

— А що крім зачіски запам'ятав?

— Ходить якось цікаво.

— Ноги тягне чи задом крутить?

— Та ні, я ж тобі кажу: інша порода. Не наші, не ліміта… Згадав! Я минулого року після чергового рекорду в лікарні відлежувався. То отак не йшли, а несли себе красиві медсестри, які собі ціну знають.

— А чого ж ти в лікарню потрапив? Виробнича травма?

— Виключно виробнича. Мотор у рознос пішов.

— А ти й після цього п'єш?

— А що мені робити, коли я на тверезу голову вже й на бабу не заводжуся, тільки коли вип'ю. Слухай, згадав! Ти про сумку говорив, чорна така, на широкому ремені. І кишеньок багато.

— Точно.

— Бачив я його в ту суботу. Після обіду, одразу. Він звідкілясь прибіг, мабуть, із якоїсь халтури, бо сумка була з ним. А ми, як старі парубки, весь час один одного дражнили. Мовляв, хто першим піде здаватися. Ну, я йому і кричу через увесь коридор: ну що, старий Бляо-дун? Знайшов свою смерть? Із речами на вихід? А він мені, не зупиняючись — знайшов, знайшов! Гарна конячка, тільки кусається.

— Красиво висловився, образно. Але до протоколу я мушу записати дещо інше. От послухай: свідок востаннє бачив громадянина Н. приблизно о чотирнадцятій годині у суботу, такого-то числа. У короткій розмові громадянин Н. повідомив, що поспішає до знайомої. Крім того, що у неї гарна зовнішність і складний характер, інших даних про свою знайому громадянин Н. не подав. Якщо згоден — розпишись.

Бригадир розписався, ще раз вибачився, що завдав мені клопотів, а потім запитав:

— Якщо не секрет — він пропав по особистій лінії чи по виробничій?

— А тобі яка різниця?

— Бо як по виробничій, то зараз поназбігаються комісії-перекомісії, перевірки, ревізії, контролі… Ні тобі, нормальній людині, якусь дрібничку для себе вкрасти, ні тобі випити. Бо зловлять, бо винюхають… Гавкнулося нормальне життя. Ні, краще би він якійсь бабі ляльку встругнув і від аліментів ховався. Бо тут як тиждень не поп'єш, то такі думки в голову лізуть — хоч вішайся.

Решта виробничників фактично повторили те ж саме, що й їхній бригадир. Фотограф компанії не цурався, але й не засиджувався — мовляв, багато пити не може, бо руки дрижатимуть. Щодо кола його знайомств, то принаймні в останній час нічого такого особливого не помічали. Колись і справді водив до себе сусідок. А потім, як воно буває у бабському колективі, хтось щось побачив, комусь ляпнув, а жіночка чи то заміжня була, чи збиралася заміж за киянина з постійною пропискою. Начебто якийсь скандал шумонув, але чи то воно насправді, чи бабські плітки, — хто його зараз розбере.

Я поскладав усі протоколи докупи, ще раз спустився у сорок п'яту кімнату, висипав у джезву залишки кави з банки, добряче підсолодив, аби інтелект не впав до рівня оточуючого середовища, і вирішив іще раз подумати. Бо залишалося підсвідоме враження, що попри подвійний обшук і я, і експерти проґавили щось суттєве. Якусь дрібницю. Колег зациклило на відбитках пальців, мене — на негативах із гіпотетичним компроматом. Щось могли і прогледіти. От наприклад, носові хусточки я перемацував, чи не вкладено туди чогось, але не розгортав. Те ж саме і з білизною…

Я встав, пішов до кімнати і витяг на тахту весь одяг покійного. Невдовзі знайшов. Ні, не жадані негативи. Стопка чоловічих трусів єгипетського виробництва виявилася з секретом. У кожних, як у чохлі, лежали красиві жіночі трусики. Білі, чорні, рожеві… я почав уважно їх розглядати і, нарешті, віднайшов спільне: мініатюрну бірочку, дуже схожу на фірмовий знак. Вона була вшита зсередини під резинку. І на зворотному боці був дрібнюсінький напис. Схоже, писали під збільшувальним склом. Я підійшов ближче до світла і напружив зір: жіноче ім'я, далі якісь цифри. Схоже на день, місяць, рік… Довелося знову кликати понятих, оформлювати акт вилучення і акуратно пакувати жіночу галантерею як речовий доказ.

Коли я розклав трусики перед Старим, той закліпав очима:

— Тьху! Знову на сексуально збентеженого налетіли! Ти, Олексо, молодий, щодо статевої злочинності у тебе досвід обмежений, а мені довелося. Ти думаєш, вони йому оце своє барахло на пам'ять подарували? Зараз! Брав я колись одного такого. Він, де тільки міг, жіночі труси крав, а потім перед знайомими мужиками вихвалявся, який він, мовляв, Дон Жуан, що коханки найінтимніше дарують.

— Я здогадуюсь, як ви на нього вийшли. Хтось не просто повірив, а й дико позаздрив, а позаздривши, стукнув.

— Стукнув, тільки не нам, а його, бо пізнав жінчині манатки. А потім побіг благовірну вбивати.

Та коли ми роздивилися написи на бірочках, то замислилися. Ну, з ім'ям тут все зрозуміло. День, місяць, рік — теж. Але до чого тут години і хвилини?

— А може, товаришу підполковник, це точний час, коли він їх із мотузки крав? Як ви там розповідали…

— Олексо, не прикривай брак досвіду авторитетом старших товаришів. Такі речі у дворі не сушать, а тільки вдома на кухні. Як казали колись на Подолі: «у духовке на веровке, чтоб не стибрили воровки». А потім, я розумію, ти недолюблюєш колег зі «злодійської» бригади, але у цьому випадку справу їм не скинеш. Краще побалакай зі своїм знайомим психіатром.

— Щодо себе чи щодо фотографа?

— Щодо обох. До речі, твій друг ще у Кирилівці працює?

— Працювати-то працює, але є у нього дві проблеми, які мають спільний корінь. Він ніколи не сприймає людину розумнішою за себе тільки тому, що ця людина займає вищу від нього посаду.

— Це, як я зрозумів, корінь. А проблеми?

— Я ж казав — дві. Або відмовляється визнати хворою здорову людину, або хвору — здоровою.

— Важко йому, либонь. Але ти подзвони, попитай… так, неофіційно. І ще, щоб не забути. Що ти такого наробив у підрайвідділку? Мені начальник дзвонив, цікавився. Каже, отой капітан, якого ми свого часу з Управи виперли, після розмови з тобою іншою людиною став. То його не примусиш нещасну довідочку написати, а тут особисто керує розшуком останків твого фотографа. Підняв усіх золотарів із водоканалу, сам від люків не відходить…