Ви кажете, якісь версії були?

— Ну, в обіг запустили щось на взірець таємничої секти із суворим статутом. Якийсь підпільний монастир чи ще щось таке. Але то все баєчка для партійного начальства. Кадебе і в нормальній церкві на десять віруючих тримає одного стукача. А що вже казати про секти. Ні, тут щось інше.

— Не в партизани ж вони пішли.

— Скажеш таке, салага. З чого їм було іти в ті партизани, чи в ту секту? Я ж тобі повторюю: нормальні люди, яких нічого не об’єднувало, крім того, що вони зникли в один і той же день близько однієї і тієї ж години і, наскільки ми встигли встановити, багатьох із них востаннє бачили біля станцій метро Святошинської лінії.

Отут в моїй голові знову щось затенькало і я пригадав: «Сів у метро, задрімав, ледь не проспав зупинку, вискочив…»

А старий підполковник тим часом продовжував:

— Версії, кажеш, версії… у тридцять сьомому люди без версій зникали тисячами. У п’ятдесят другому — теж. А зараз якби і хотіла Контора стільки людей прибрати, то вже не ті часи. От ти такого Івана Дзюбу знаєш? Із письменників?

— Та чув наче.

— От бачиш, ти хоча би чув. А я взагалі з «Голосу Америки» дізнався. Дали йому всього п’ять років за політику, а весь Захід на всіх хвилях тільки про це і говорить. А так, щоб сто чоловік непомітно прибрати — та ну! І потім, якби це справді була секта, то погони б не у нашого генерала полетіли, а у Федорчука. Луб’янка таких жартів не вибачає. І потім, послухай мене, старого. Я хоч і трохи, але цими людьми займався. Ти ж знаєш, що той, хто ходить в оперу, практично не буває на футболі.

— Ви маєте на увазі?…

— Ще простіше: хто любить пити пиво з майонезної баночки під зашморганою будкою, ніколи не знайде смаку в «Мускаті білому червоного каменю». Зрозумів? Ту сотню нічого не об’єднувало — нічого в їхньому способі життя. Єдине місце, де вони могли б зібратися разом — це не секта, а Першотравнева демонстрація або звичайнісінький тролейбус.

— Або метро, — піддакнув я і тут мене як на фазу замкнуло. — Ви казали, багатьох із них біля станції метро бачили? А вони входили чи виходили?

— Входили, хлопче, входили. А виходити їм належало або на Нивках, або на кінцевій — у Святошині. Але там їх ніхто не бачив… Ще запитання будуть?

— Останнє. Ніколи не повірю, що ви на самому початку не переписали для себе бодай списку всіх, хто зник.

— Правильно, Сирота, подумав. Старшим треба вірити. Звичайно переписав, для зручності. Я б у тих папках потонув, якби щоразу в них кожну дрібницю шукав.

І тоді я без пояснень витяг з кишені свого зошита зі списком «судових покійників» і почав зачитувати його вголос. Підполковник зблід. Потім, уважно вслухаючись, відчинив сейф, дістав з його глибини старий учнівський зошит, розгорнув… Там був якийсь список. Від мого він відрізнявся лише тим, що був складений за алфавітом, а не в хронологічному порядку. Спрацювала, вочевидь, канцелярська жилка старого мента.

— То як, товаришу підполковник, все співпадає?

— Плюс-мінус, але про це потім. Краще скажи, де взяв? Не в Конторі ж викрав. І до мене у сейф не лазив, інакше б переписав за алфавітом.

— Переписав, тільки не у вас, звичайно. У відділі реєстрації смертей, не далі як вчора.

— Так що ж з ними сталося? Знайшли-таки мертвими?

— Не знаю, що сталося. Я ж вам казав: всі визнані покійниками на підставі рішення суду ще до кінця того року.

— О люди, люди, небораки! — зітхнув підполковник. — У мене он у тій шафі лежать заяви ще з сорок четвертого року на розшук рідних. І ніхто їх не забирає, і мертвими визнати не просять… невже часи змінилися?

— За всіх не скажу, але родичі отого слюсаря, з якого у мене все почалося, як тільки погодилися справу закрити, одразу квартиру одержали. І то таку, що одразу на три окремих розміняли без доплати.

Ветеран ще трохи позітхав, пом’янув класику, потім поцікавився, а чого я, власне, голову на рейки кладу. Невже хтось із цієї сотні у мене в родичах ходив?

А я й не знав, що йому відповісти. Здавалося б — скільки вже попереджень одержав — і то недвозначних — не лізти в давно закриту справу, не бачити впритул нових обставин, не крутитися під ногами у всесильних андропівських хлопців. Все правильно, все логічно. Просто характер у мене дурний: там, де всі мовчать, де навіть генерали писки стуляють, я мушу гавкнути. Напевне, моє мовчання було красномовним, бо ветеран вкотре похитав головою і дійшов висновку:

— Кепські твої справи, хлопче. Знаєш, що про таких, як ти, наш комісар Руднєв говорив? «Вам своєю смертю закінчити не дано і це у нашій партизанській справі найгірше». Я от послухався комісара — і тому досі живий. А хто не послухався — лежать їхні кісточки від Путивля до Карпат. І комісарські серед них.

Мені раптом страшенно захотілося, як у дитинстві, встати, схилити низько голову і жалібно промекати: «Дядю, я більше не буду…» Після чого подякувати старому партизану і піти через площу до свого кабінетику, і знову, як усі нормальні лягаві ловити Льоху з Дехою, захищати Мілку від кулаків підпилого Додіка, а самого Додіка — від пазурів підпилої Мілки… себто, бути, як усі. І не лізти в містику та чужі справи. І жити якщо не дуже щасливо, то принаймні довго. Хоча б до пенсії.

Проте, я цього не зробив, а сказав зовсім інше:

— Назад, товаришу підполковнику, тільки раки лазять.

— Ти, міський хлопчику, живого рака хоч раз бачив? Назад вони не лазять, а плавають. А то дві великі різниці… боюсь, що покажуть тобі, де вони зимують. Бери мого списка і отут за цим столом звір зі своїм. Здається, там була одна зачіпка. Точніше, дві заяви. Їх чекісти ще довго крутили — чи залучати до загального списку, аж доки вирішили не гнатися за масовістю.

— Пробачте, не второпав.

— Два машиністи метро того дня зникли, але на три години раніше від цієї сотні. У них, знаєш, правила суворі, як на залізниці: перед рейсом повинні відпочити — і то не вдома, а в спеціальному профілакторії. Потім на медогляд і лише тоді — на кінцеву станцію в депо, зміну приймати. Ну, от вони все пройшли, а в депо не з’явилися. З профілакторію вийшли — і все, і розтали. Врешті решт Контора їх спочатку в окрему справу виділила, бо, розумієш, старшого з машиністів якраз представили на Героя Соціалістичної праці, а молодшому теж свого часу партквиток сам товариш Щербицький вручав. Люди не випадкові, елітні. Десь з півроку Контора марудилась, а потім повернула нам. Тож офіційно вони і досі в розшуку, бо заяв від сімей про припинення, здається, не було.

Коли я повернувся до свого кабінетику, то побачив на столі записку від Старого: «Сирота, все гаразд. Працюй. Начальство в курсі».

І я продовжив свій шлях по слизькому. Не забуваючи, ясна річ, про своє улюблене заняття.

Спочатку маленький ліричний відступ. Особисто я «стрільців» не люблю. Не тих, що в тирі, а тих, що постійно забувають купити куриво і «стріляють» у товаришів по роботі, а то й у перехожих.

Я одного такого притис міцненько, питаю: якщо у тебе пам’ять така дурнувата, то як ти в міліції служиш? В кадри на тебе настукати? Він злякався і виклав, як на сповіді:

— З пам’яттю у мене все гаразд. Це я на кооператив збираю.

Тут уже я його відліпив від стінки, завів до себе в кабінет і з допомогою олівця та аркуша паперу намалював, що навіть якщо він заощаджуватиме на куриві по карбованцю щодня, то назбирає він у кращому випадку на хорошу труну і під поховання на Байковому.

Так от, того вечора зашився до мене ще один «стрілець». Тільки не тютюновий, а кавовий. Наш експерт із НТВ. З ним я, щоправда, не сварився і нічого йому не малював, оскільки експерт у нашій пошуковій справі особа дуже навіть корисна. Тому кректав, але ділився. Він, щоправда, теж не просто жебрав, а саме просив і вибачався:

— Перепрошую, Сирота, що я тебе знову грабувати прийшов, але роботи накидали — на всю ніч. Кавки у тебе не залишилось?

— Тільки розчинна. Але це порнографія.

— А мені, як кажуть поляки, вшистко єдно. Аби писком об стіл не буцатись.