— Якісь торбохвати задумали зображати з себе гестапо посеред Києва. І зранку сіли мені на хвіст.

— Олексо, якщо я, старий дурень, часом переходжу на блатний жаргон, так це тому, що у мене освіти всього десять класів і то екстерном. А ти грамотний, Університет закінчив. Доповідай по формі.

Моя розповідь не зайняла багато часу.

— От бачиш, Олексо, недаремно писав товариш Гоголь, що не варто зайве чорта згадувати, коли він у тебе за плечима. А стосовно гестапо, то не знаєш, так не ляпай. Мене Бог милував, а дехто з моїх друзів-партизанів втрапив… Начитався ти в школі «Молодої гвардії»!.. Брехня все це. Там такі фахівці працювали, що люди тата з мамою здавали. Питання часу. Добре. К бісу історію, давай про твоїх топтунів. Стосовно того, що це не блатні, згоден. Наша спецінспекція теж відпадає, я би знав. А до речі, де вони засвітилися? На Берківцях? Що ти там робив? Двоюрідну тітку ховав чи сам нишпорив по отій, як ти любиш казати, «дурній справі нехитрій»?

Довелося і тут розказати всю правду, аж до розмови із хлопчиком з інтернату для дефективних про таємничу появу фальшивої могили.

— Олексо, те, що ти дурний, так це тобі згідно штатного розкладу належить. З Генерала що візьмеш? Таких, як ти у нього он скільки, тільки встигай дупу підставляти. Але ж я, старий вовчара, мусив би одразу здогадатися, в чий ти борщ плюнув. Ще тоді, коли тобі «стєчкіна» подарували. Де, кажеш, твій двічі покійник працював? На заводі Петровського, він же поштовий ящик номер скількись там його, дріб тринадцять? А що там випускають? Знають усі, крім директора і начальника режиму. І от уяви собі, що слюсар вищої кваліфікації з найвищим же рівнем допуску раптом кудись зникає. А він же знає більше секретів, аніж генеральний конструктор. Кому за це дають межи роги? Військовому кадебе! А ми з тобою, два розумники і забули про цю службу.

— Господи! — застогнав я. — Тільки цього не вистачало! Особіста прибив! Їм же за того «металіста», напевне, п’ять років премії не платили. Нарешті саме небо зглянулося, повернуло втікача живим, хоч і без пам’яті — і що? Якісь лягаві починають палки в колеса ставити.

— Якщо по совісті, Сирота, то вони під тою плитою тебе мусили закопати і то живцем. Уявляєш — на них п’ять років такий «висяк» давив, що куди нашим. І коли нарешті сталося чудо, прилазиш ти, як незваний п’яний гість на чуже весілля. І починаєш натякати, що наречена — курва. Як хочеш, щоб я тебе прикрив, доведеться бігти по пляшку.

— Спасибі, втішили. Бо в мене вже, чесно кажучи, очко заграло. Почав сумніватися у всесильності всеперемагаючого вчення наукового матеріалізму. Якась дурня містична стала ввижатися. А тут іще оце дивне рішення суду. Якщо вже цей слюсар таким важняком був, чого ж вони його швиденько померлим оголосили?

Здивований погляд Старого нагадав мені, що ані він, ані Генерал ще не знають про мій вчорашній похід до похоронного загсу. Довелося розповісти. Старий перестав посміхатися і кепкувати наді мною. Попросив ще раз переповісти йому всі обставини моїх відвідин на вулиці Ульянових і особливо появу там полковника з Контори.

— Сирота, відставити бігти по пляшку! Здається, все не так просто, як нам обом ввижалося. Ану раптом той слюсар не сам зник, а наприклад, з усією бригадою комуністичної праці.

— Якою бригадою, товаришу підполковник? Якщо вірити терміново засекреченій статистиці, то в той день у Києві зникло стільки народу, що вистачило б на всю вечірню зміну.

— Я так думаю, Сирота, якщо ти комусь добряче всю малину обробив, то Генералу вже накапали. Отож, я піду до нього — і то так, наче нічого не знаю, а ти бігом зараз у відділ розшуку до мого партизанського кореша. Він у курсі.

— ?!!

— Буде в курсі за хвилину. Доки ти добіжиш.

В принципі міліція зовні — то звичайна радянська установа, котра відрізняється від, скажімо, управління зеленої зони виключно наявністю чергової частини. А відділ розшуку зниклих, котрий розмістився в провулку, був викапаною конторою: коридори, двері, сморід казенної мастики, а в кабінетах старі канцелярські столи і шафи, переповнені теками з документами. Цю ж схожість ще більше доповнювали нарукавники поверх форменої сорочки вже добряче немолодого підполковника у старих окулярах з роговою оправою. Єдиним натяком для посвяченого, що все не так просто, як здається, була широченна, на половину грудей колодка орденських стрічок на недбало повішеному на спинку стільця кітелі.

— Сідай, Сирота. І не витріщайся на колодки. Оті дві стрічки, що ти не знаєш, це медалі «Партизану Вітчизняної війни» обох ступенів. Колись розкажу, чого вони вартували, побільше ордену. А зараз давай твою проблему. Що тобі треба?

— Кажуть, товаришу підполковник, що п’ять років тому в Києві зникло безвісти приблизно сто чоловік — понад середній загальний показник.

— Що, вже кажуть? Колись за одне необережне слово про цю історію виганяли з органів. І генеральські погони не рятували. Я вцілів лише тому, що вчасно поплакався двічі герою Федорову, а той подзвонив самому Ве-Ве. Обійшлось. Але звеліли заткнутися. То що, вже зняли секретність?

— Якої там! Я от зі звичайної цікавості десь так по краєчку пройшовся. Так мені Контора відразу топтунів приставила, аж двох. І боюсь, що це лише початок.

— Дивно… виходить, вони так нічого і не знайшли. А пам’ятаю, так на нас згори подивлялися, з таким презирством у нас із рук особові справи зниклих висмикували, наче ми їх не з шаф, а з унітазів подіставали.

— Боюсь, що дещо таки віднайшли. Інакше не було б стільки переполоху. Об’явився тут зненацька один із тих, що зникли. Щоправда, аж через п’ять років, аж за тисячу кілометрів від Києва і з повною втратою пам’яті. Але об’явився!

— І що?

— Пісеньку «У попа була собака» пам’ятаєте? Отож. Найдешевша в світі радянська медицина доклала всіх зусиль і таки досягла свого: покійник перед смертю зіпрів.

— Що, помер?

— Аж двічі. Яке ж тут серце витримає? Так і написали: від гострої серцевої недостатності. Одна лише неув’язочка: так поспішали поховати, що забули покійника в могилу покласти. А от надгробок на Берківцях поставити не забули.

— Стривай, Сирота, а де він, власне, помер? Маю на увазі — вдруге?

— У Кирилівці, в спецвідділенні.

— Сирота, піди дай дулю тому, хто все це заварив. Покійників із спецвідділення нашої психушки ховають там-таки, на території лікарні. Для цього є спеціальний, відомчий закритий цвинтар… Давай, розказуй все по порядку, доки по тебе самого не прийшли.

Довелося мені знову викласти все, що я знав і про що лише здогадувався. Підполковник спокійно піддакував, а потім заспокоїв:

— Все сходиться, хлопче, все сходиться. Тепер ти послухай. В нашому місті-герої щодня зникає десь зо три громадянина. Якщо відняти старих маразматиків, юних мандрівників-романтиків, легковажних дружин і великих нелюбителів платити аліменти (я вже не кажу про відвертих правопорушників), то нормальних, порядних радянських людей серед цієї публіки раз-два і нічого. І от уяви собі: протягом одного тижня — злива заяв. Сотня зниклих. До того ж, в один день. І, як пізніше з’ясувалося, приблизно в один час — одразу після двадцять першої. І жоден з них, розумієш, жоден не мав аж ніяких підстав здиміти на рівному місці.

Наш відділ, природно, вхопився за голову, і я пішов до тодішнього начальника. Попросив, бодай тимчасово, збільшити штати, додати оргтехніки, коштів на телеграф, міжміський телефон і таке-всяке. А генерал — що тобі сказати? Замість допомоги негайно відрапортував міністру. Той тут-таки доповів самому Володимиру Васильовичу — і почалось! Налетіли чекісти в цивільному і в формі, вилучили ледь розпочаті справи, обгавкали кожного так, наче ми всіх цих людей у себе під столами заховали, а потім полетіли зірки і погони. От і все. Так уже нас наполохали, що я п’ять років навіть цікавитися боявся, що ж там було далі.

— А що було далі, товаришу підполковник, то дещо можу сказати. До кінця року майже всіх оцих зниклих, як я здогадуюсь, визнали через рішення суду такими, що померли. Знову ж таки на підставі заяв найближчих родичів. І якби не оцей слюсар, про якого я вам розказував і не мій друг-психіатр, котрий випадково у спецвідділення втрапив, ніхто б нічого і досі не знав.