— Спитай щось простіше. Наприклад, чи є життя на Марсі. По-перше, тебе особисто далі кабінету заступника директора автобази взагалі не пустять. Жодних документів не нададуть і навіть не покажуть. Пошлються на особливий статус, вимагатимуть відповідних паперів за підписом мало не союзного міністра, а тим часом… знаєш, не хочу навіть думати, що може бути тим часом. Якщо ти хочеш довести цю справу до кінця… тобто, я хочу сказати — встановити, хто кого матиме за фраєра, то я тобі дещо пораджу. Ну, водія можна викликати до нас. Скажімо, як експерта в одній заплутаній автотранспортній пригоді. Але для цього треба знати, що це його мішок, і перевірити наявність чи відсутність алібі на ту ніч. А от що робити зі слугою народу, як ти кажеш, — і гадки не маю. Ти можеш собі уявити, що таку людину запрошують до нас, відбирають підписку про ознайомлення стосовно відповідальності за неправдиві показання, а потім під протокол запитують: скажіть, будь ласка, чи це не ви ось такої ночі, приблизно о такій-то годині позбавили життя квартирного злодія? А потім вирішили погратися з міліцією у стару народну забаву «кіт у мішку»?

— Ні, товаришу підполковник, навіть при всій своїй зіпсутості я всього цього уявити не можу.

— А у наших «злодійських» свого інформатора на автобазі немає?

— Боюся, що немає. Конторські стукачі, звичайно, присутні — за штатом належить.

— Ти диви! Інформація потрібна мінімальна, а доводиться голову ламати, аж пальці на ногах у кулак стискуються. Добре, зводь усе докупи, що є в наявності, а я тут дещо спробую за своїми каналами перевірити.

— За партизанськими, чи що? Я ж не маленький, розумію: для того, аби взнати те, що нас цікавить, треба на когось натиснути. А натиснути можна тільки на того, у кого перед нами якісь гріхи. А грішників на цю базу Контора відсіває ще на сотому кілометрі.

— У Конторі теж живі люди працюють. Можуть проґавити.

— А цей, що його проґавили, нас не пошле?

— Може послати. А може й не послати. Залежить від того, як ти до нього підійдеш.

— Я постараюсь.

— Ну-ну. А до речі, слухай: як це Кіціус примудрився за такої охорони залізти у той будинок?

— По-перше, з вулиці фасад перекривають великі старі дерева.

По-друге, на парадному вході роблять якийсь ремонт і двері забито зсередини. Пожильці заходять через хвіртку у воротах з тилу будинку. В суботу і неділю народ відпочиває на казенних дачах. А охорона — у своїй будочці, котра біля воріт. За таких умов можна підігнати до фасаду вантажівку і за ніч вивезти половину майна з усіх квартир.

Тої ночі я довго не міг заснути, бо так і не зрозумів остаточно: що маю робити далі? Може, й справді варто було ще трохи потягти кота за хвіст (тьху, от нав'язалися ці котячі асоціації!), а потім тихенько закрити справу за недоказовістю. Високому начальству можна було б наплести якусь баєчку. Наприклад, про те, що вбивця підкинув труп майже під саму Управу не з політичних міркувань, а з великого переляку. Здалося йому, що десь попереду патруль ДАІ машини перевіряє — от він і викинув поклажу. А там ніякого патруля не було.

Сон уперто не йшов, і тоді я скористався старим студентським перевіреним методом: устав, вийшов на кухню, заварив каву, випив її одразу і… через п'ять хвилин відрубався. Як-то кажуть, вибив клин клином. Тут головне — не помилитися у дозі, прийняти не менше двохсот, але не більше трьохсот п'ятидесяти грамів. Інакше не заснеш.

Генералу про нашу експертизу після експертизи я, звичайно, не розповів. Лише на оперативці промекав щось на взірець: не всі власники трофейних іномарок зараз у Києві, хтось у село поїхав до родичів, а ще хтось зачинив свій драндулет у гаражі і рвонув у відпустку. Але ми активно працюємо. Тут головне — правильне дієслово вжити. Якби замість «працюємо» я сказав, приміром, «обмірковуємо ситуацію» — був би я бідний. А так — людина працює, що ви з неї хочете?

За всі роки служби у розшуку я бачив Старого розгубленим лише пару разів. Але того ранку це була саме та ситуація.

— Сирота, кажуть, дурням щастить. Тебе маю на увазі. І себе теж — частково. Нам пощастило з твоєю автобазою.

— Що, хтось із колишніх ковпаківців працює на видачі мішків?

— Пальцем у небо. Веселіше! Пам'ятаєш, ми шукали людину, яку проґавила Контора, і ми можемо її притиснути без ризику, що вона на нас же і настукає? Так от, я тебе поздоровляю. Контора ніколи не прогавлює і не помиляється.

— Товаришу підполковник, дайте мені, будь ласка, ваш пістолет і один патрон.

— Патрон дам, але чому мій пістолет?

— Щоби вас усе подальше життя совість гризла, що ви могли врятувати свого найкращого учня, а натомість замучили його загадками.

— Жартуєш — значить стрілятися ще не готовий. Добре, слухай уважно. Перше: є людина, котру можна притиснути за приховані від Контори гріхи. Стимул, так би мовити, до відвертості.

— Ура.

— Друге: ця людина не просто працює на автобазі якимсь там підмітайлом чи навіть слюсарем. Він диспетчер. Випускає машини у рейс і фіксує їх прибуття.

— Гіп-гіп ура!

— Але є третє. Контора вирахувала, що він від неї щось приховує…

— Ой! Мамо!

— …і змусила його працювати на себе.

— Ну, знаєте, товаришу підполковник, вам із вашими паузами тільки у МХАТі працювати.

— Кожен мусить працювати, Сирота, там, куди його поставили. Коли ти це, нарешті, зрозумієш, то може доживеш мого віку і заробиш полковника швидше, ніж я майора. Перехоплюй цього конторського інформатора, але так, щоби про це ніхто з його роботи не відав. Бо знаєш — він інформує про всіх, а хтось інформує виключно про нього. Система «ніпель». Ти ще не встигнеш анкетні дані записати, як тут уже прибіжать деякі у цивільному.

— Спасибі за попередження. Може, підкажете, як на нього краще натиснути? А то він тут іще дурником прикинеться, мовляв, уся виробнича інформація тільки через директора, а потім так на мене стукне — аж вуха позакладає.

— А ти думай, Сирота, думай. Ти у нас офіцер грамотний, Університет закінчив.

І я придумав. Якщо по правді, то не зовсім я. Просто, коли стояв біля вікна, ламаючи голову, з якого боку підійти до отого диспетчера, від вулиці почувся знайомий цокіт металу об асфальт і важкі зітхання, схожі на конячі. І тут мене осінило. Через п'ять хвилин двометрова дитинка, що ледь не стала жертвою боротьби цнотливого начальства з розпусною капіталістичною модою, заповнювала собою половину мого кабінетику.

— Малий, ти вже дізнався, як повидло у подушечки запихають?

— Ще ні, товаришу капітан. Я вже і у старшини питав, а він каже: оженись із баришнею з кондитерської фабрики, вона тобі у першу шлюбну ніч все розкаже і покаже.

— І що? Оженився?

— Ще ні, але на баришню вже оком накинув. Із себе нічого, а головне — на Карла Маркса працює.

— Ну-у-у, поздоровляю. І як же її звати?

— Не знаю, ми ще не познайомилися.

— Звідки ж ти її знаєш?

— На фотографії бачив у двоюрідної сестрички. Каже, її подружка. Я ту фотку тихенько потяг. Показати?

І він витяг із внутрішньої кишені «фотку» і довірливо простяг мені. На ній кокетливо посміхалася Мерилін Монро, досить професійно перезнята, як я здогадався, з журналу «Америка». Я не те що не міг — не мав права розчаровувати допитливого сержанта саме сьогодні, коли він так мені був потрібен.

— Що я тобі скажу? Воно, звичайно, мир вам та любов, але це ж доки ти з нею познайомишся, доки до шлюбу дійде, це ж скільки часу мине? А так — хочеш — я тебе вже завтра повезу на Карла Маркса, і тобі покажуть твої подушечки.

Дитинка закліпала очима:

— Правда? Не обманете?

— А бодай би я вік солодкого не їв.

— А що я маю робити?

Домовилися ми швидко. При всьому своєму провінційному наїві хлопець виявився метикуватим. Все ж таки не завжди відсутність цивілізації згубно впливає на розвиток інтелекту дитини. Тому коли до мене у кабінет надвечір привели отого диспетчера з автобази, перехопивши його на півдорозі додому, то крім капітана Сироти затриманий побачив ще й нового помічника, котрий сидів у кутку на табуретці і з лютим виразом обличчя бив величезним кулаком правої руки у розкриту долоню лівої. Здається, це подіяло. Диспетчер не став навіть традиційно обурюватися і кричати, що зараз не тридцять сьомий рік, аби людей без пояснень хапали на вулицях.