І ми в разках коштовного намиста

Не дуже часто бачимо алмаз.

Нехай скриває дорогу перлину

Від мене днів безжальна пелена,

Та скільки радощів, як на хвилину

Мені мій скарб відкриє враз вона!

Тебе побачивши, від щастя млію,

Нема тебе — я бережу надію.

З яких стихій постав ти, чудодійний,

Що не подібний до усіх створінь?

Один ти кидаєш мільйони тіней,

Коли у кожного одна лиш тінь.

Портрет Адонісів — недійшлий плід,

Невдала відбитка твого обличчя.

В лиці Єленинім * твій ніжний вид,

Що шати еллінські на мить позичив.

Весна-красна й осінні дні гостинні

Твою найліпше відбивають суть.

Як перші вроду нам явили нині,

То другі скарб твоїх щедрот несуть.

У всіх речах ти, що для нас чарівні,

Та в сталості тобі немає рівні.

В оправі правди й чистоти ясної

Для нас краса привабніша стократ.

Так ми ще більше любимо весною

Красу троянд за їхній аромат.

Червиві квіти, як троянди, ніжні,

Вони і квітнуть у садах одних,

Те саме листя й колючки на них,

Ті ж пелюстки рожеві й білосніжні.

Та жити їм, не знаючи весни,

І непривітаним на пні померти.

Ну й що трояндам смерть? Адже вони

Живуть у пахощах і після смерті.

Отак і з тебе, цвіте юнаків,

Есенцію в віках лишив мій спів.

Надгробків царських мармурові плити

Переживе потужний мій рядок,

І образ твій, немов із міді литий,

У вічність перейде. Хоч воєн крок

Зруйнує все — і статуї, і трони,

Каменярами тесаний граніт,

Але твоєї із пісень корони

В тисячоліттях не забуде світ.

Ти смерті й забуття минеш дорогу

І, відшукавши путь в людські серця,

Вперед ітимеш із віками в ногу,

Аж доки дійде світ свого кінця.

І в день суда * ти житимеш у слові,

В піснях моїх, що сповнені любові.

Проснись, любове! Чи твоє жало

Не дошкульніше, аніж голод лютий?

Нехай найкраще снідання було,

Та без вечері важко нам заснути.

Так і любов голодний погляд свій

Сьогодні погамує до нестями,

А взавтра знову необхідно їй

Втішатися коханими вустами.

Щоб не зазнати збайдужіння ран

В щоденного побачення хвилини,

Нехай до зустрічей ведуть стежини

Через страшний розлуки океан.*

Нехай зима розлук несе кайдани,

По ній весна ласкавіша настане.

Твій вільний раб, ладен я день при дні

Тобі єдиній слугувати вірно,

Найменшу примху виконать покірно

В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,

Чекаючи на твій жаданий зов.

Коли ж слузі накажеш вийти знов, —

Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.

Ревнива мисль не сміє підійти

До справ твоїх, заглянути в ті справи.

Я, раб німий, лиш думать маю право:

Щасливі ті, хто зараз там, де ти.

Роби, що хоч. Моє чуття незриме

І зраду, й глум покірливо нестиме.

Хай криє бог, що дав мене в раби,

Щоб я посмів твого жадати звіту,

Чинить контроль тобі. Що хоч роби, —

Покірний раб не має права сміти.

Я знову ждатиму без нарікань,

І не наближусь без твого наказу, —

Моє терпіння, звичне до страждань,

Знесе ганьбу, забувши про образу.

Де хочеш будь, на власний розсуд дій:

Свого ж дозвілля владарка сама ти,

І власний злочин лиш тобі одній

Дано засуджувати чи прощати.

Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні:

Твої гріхи судити не мені.

Якщо на світі не бува нового,

Лиш плин повторний явищ і речей,*

То блуд який це розуму людського, —

Знов тяж нести вже роджених дітей.

Якби вернуть я міг роки уперті

В п’ять сотень кіл, що сонце їх пройшло,

І в древніх книгах, де й слова затерті,

Я віднайшов ясне твоє чоло, —

Дізнав би я, що в дні далекі знали

Про чудо це — краси земної цвіт,

Вони чи ми вперед сягнули далі,

Чи вічно йде шляхом повторень світ.

Я певен, що в минулому поети

Вславляли менш достойнії предмети.

Як хвилі мчать на узбережну рінь,

Так в небуття і наші мчать хвилини:

Одну поглине вічності глибінь,

На зміну їй уже наступна лине.

Все зроджене під блиском осяйним

До сонця пнеться, зріючи незримо.

А там встає затемнення над ним,

І Час дари свої стина без втриму:

Цвіт юності безжально обрива

І люто борознить чоло краси,

І все живе лягає, мов трава,

На пруг неутомленної коси.

Та вірш мій проти смерті сміло стане

І захистить твоє лице кохане.

Чи це з твоєї волі образ твій *

Являється примарою щоночі,

Розплющує мої дрімотні очі,

Відгонить сон і нищить супокій?

Чи це до мене шлеш ти свого духа, —

Слугу й раба ревнивих підозрінь, —

Щоб при мені він, як незрима тінь,

Моїх учинків наглядав і слухав?

О ні! Не досить любиш ти, щоб тим

Себе й вночі тривожить без потреби.

Це, біля мене ставши вартовим,

Моя любов піклується про тебе,

Щоб ти була щаслива уві сні —

Комусь близька, для мене — в далині.

Гріх себелюбства — гріх моїх очей,

Душі і тіла непростимий гріх.

І лікування марне тут: ачей

Гріха не вирвати з грудей моїх.

Отож і малював мій зір мене

Вродливцем пишним з голови до ніг.

І серце вірило моє дурне,

Що вродою усіх я переміг.

А в дзеркалі (лукавий фарисей!) —

Подоба зморщена — моя чи ні?

О грішне око! Як же хворий сей

Все бачене шельмує в маячні.