А ні — то замордую без вагань,

Уб’ю раба й звалю тобі на ложе,

І згинеш, згубиш честь, помреш негоже;

В тім, що застав з рабом тебе, жону,

І вас убив на ліжку, — присягну.

Переживе тебе твій муж-бідаха,

Щоб кожен погляд жалив, мов стріла;

На весь твій рід впаде страшна зневага,

Дітей оберне в байстрюків хула;

Про тебе, що ганьби їм завдала,

І про твій гріх пісні складуть піїти,

Щоб їх в усі часи вивчали діти.

Скорися — буду другом я тобі;

Вина таємна — то не гріх навіки;

А трошки зла для блага, далебі,

Не вадить праву і меті великій.*

Трутизна, що домішуєм у ліки,

Їх очищає, змінюючи суть,

І ліки повне зцілення несуть.

Заради мужа і дітей заради

Мені віддайся: здумай, що їх жде,

І не лишай їм, наче скарб заклятий,

Ганьбу, що з них ніколи не спаде,

Що гірш за рабство і страшніш за те

Каліцтво вроджене... Все зваж, як треба:

То — гріх природи, це — твоя ганеба».

Зловісно глянув, наче василіск,

Здригнувся раптом, змовк і ледь трясеться;

Вона, той чистоти сяйливий блиск,

На білу схожа лань, що в кігтях б’ється,

В пустелі беззаконня не здається, —

Хижак не чує тих благань, мовчить

І слухає свою лиш ненасить.

Коли зловісна хмара, як заслона,

Закриє світ і гори сповива,

Ласкавий вихор із земного лона

Здіймається і тучі розрива,

Щоб злива не линула громова, —

Так голос ніжний стримав хіть квапливу,

Адже й Плутон скоривсь Орфея співу.*

Але це тільки виграшки кота,

І поки миша в лапах важко дише,

Вирують в ньому пристрасті, й зроста

Від жертви лютих мук бажання хиже, —

Хай вухо чуйне, серце ж бо глухіше:

Від сліз стає жорстокою жага,

Хоч дощ і мармур краплями змага.

Вдивляється благальними очима

В жорстокі риси грізного лиця;

І ллється мова скромна, ледь вловима,

Зітханням пересипані слівця,

І рветься нитка думки без кінця.

І речення стихають рятівничі,

Тому вона повторює їх двічі.

Його благає, молить всім святим,

Юпітером і дружбою своєю,

Любов'ю мужа і плачем своїм,

Людським законом, шаною, душею,

І лицарством, і небом, та землею,

Аби вернувся він у свій покій,

Скорившись честі — не жазі гидкій

І каже: «Чом же за гостинність щиру

Невдячністю відповідаєш нам?

І джерела, з якого пив допіру,

Не каламуть, — хай буде чисто там;

І лук відкинь, себе ти не заплям;

Мисливцеві стріляти не годиться,

Як оленятком ходить олениця.

Мій муж — твій друг! Так пожалій мене;

Ти — можновладний, не робись тираном;

Мене, слабку, хай сіть твоя мине;

Ти — чесний, не бери мене обманом.

Тебе прогнати хочу я зітханням:

Який би муж стогнання жінки зніс?

Прислухайсь до моїх благань і сліз!

Вони, як буйні океанські хвилі,

В твоє скелясте серце б’ють і б’ють,

Його зм’якшити прагнуть срібнокрилі,

Бо хвилі навіть камінь перетруть.

Хоч кам’янішим каменя не будь —

Тоді б мене тобі зробилось шкода:

Бо жаль в залізні прослизне ворота!

Зустріла, як Тарквінія, тебе, —

Чому ж ти образ царський вкрив ганьбою?

Я скаржусь небу — небо не сліпе, —

Ти честь свою плямиш перед собою.

Не той ти, ким здаєшся, і порою

Не тим здаєшся, ким насправді є, —

Царевичем. Шануй ім’я своє.

Якщо ти сієш зерна зла й огуди,

Які пороки розцвітуть в краю?

Як нині чиниш злочини, що буде,

Коли ти владу утвердиш свою?

І наймізернішому холую

Злочинство щонайменше не минеться,

А царський гріх в народі озоветься.

Тебе любити будуть через страх,

Незлих царів бояться із любові:

Тож прирівняєшся до тих плутяг,

Що беззаконня виправдать готові,

Та краще їх не знати ватажкові,

Царі — це школа, це найкращі з книг,

Щоб ми, підданці, вчилися по них.

Чи будеш вчити хтивості у школі,

В якій уроком стане лиш ганьба?

Чи будеш дзеркалом, в якім доволі

Правдиво відіб’ється злість тупа?

Невже замінить честь тобі — хвальба?

Підтримуєш розпусту замість слави

І добре ймення сам ганьбиш, неправий?

Якщо ти владу маєш, чом не зміг

Здолати в серці хтивість ту безкраю?

Меч не на те, щоб кривдити усіх,

А щоб розбити впень злодійську зграю.

Який же з тебе, принце, щит для краю,

Як скаже гріх: це ти його затяг,

Ти, ти, учитель — на гріховний шлях!

Якби вчинив хтось інший цю мерзоту,

Яким би гнівом ти тоді горів?

Не часто люди бачать власну шкоду;

Не помічаємо й своїх гріхів,

Хоч брата кожен за таке б убив!

О, скільки той в собі ганьби ховає,

Хто злочинів своїх не добачає!

До тебе руки зводжу я в мольбі:

Не піддавайся хтивості хапливій!

Благаю — велич поверни собі,

Відкинь думки негідні та зрадливі,

Що родяться в палких чуттів напливі,

З очей прогнавши марево мутне,

Збагни себе і пожалій мене!»

«Та годі! — каже він. — Жаги потоки

Нестримні й не вертаються назад.

Від вихру гасне вогник одинокий,

Та дужчає пожар, борвію рад:

Нехай потоків прісних водоспад

Вливається в глибінь морів ятряну, —

Не зміниться солоність океану!»

Вона ж йому: «Ти, принце, — океан,

Але вливаються в твої простори

Безчестя, чорна пристрасть та обман —

Твоєї крові заплямують море.

Ти мінишся не на добро — на горе,

Мілієш, сходячись зі злом впритул,

Не ти його — тебе залив намул.

Рабом ти станеш, а раби — царями;

Ти будеш нижчим, вищими — вони;

Піднімеш їх, а зійдеш сам до ями;

Тебе нікчемність зможе без війни;

Відкинь мале, велике борони;

Не хилиться і кедр перед кущами,

А глушить їх могутніми гілками.

Нехай твої підданці, ті думки…»

«Та годі! — крикнув. — Слухать більш не можу:

Моїй любові поступись-таки,

А ні — ненависть звідаєш ворожу;

Вчинивши це, звалю тебе, як ношу,

На ліжко до мерзенного раба, —

Хай зв’яже вас обох страшна ганьба».

Сказав і світич затоптав ногою,

Бо світло й хіть — смертельні вороги:

Ганеба ж ніччю крадеться сліпою,

Коли пітьма панує навкруги.

Кричить ягнятко в лапах вовцюги!

Аж поки в білій тій, своїй же вовні,

Заглухне крик, не вирвавшись назовні.

Адже білизною, що їй сповзла,

Ті скарги душить гаспид зловорожий,

Але охолодить свого чола

В перлинах чистих сліз її не може.

Пощо плямує хтивість чесне ложе?

Очистити б його потоком сліз!

Вона б лила їх вічно тут і скрізь.

Що їй життя? Утрачене цінніше.

А він здобуте втратить зразу все;

З насильства постає насильство інше,

Миттєва втіха вічний біль несе;

Опісля жару зимний жах трясе:

Зграбована Невинність так, що й годі,

Але збіднів і Шал, той ниций злодій.