— Малинко? — Сташек зазирнув до кухні. — Добре, що ти приїхала. Черевики вимила? То давай, нехай не валяються. Якою дорогою ти йшла від станції? — озвався він із лазнички, перегукуючи струмінь води. — Така червона глина.

— А я що казав, — штурхнув мене Ірек. — Починається слідство.

— Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.

— Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.

— Я шукала подарунок для товаришки, — збрехала я.

— Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.

— Це не я плачу, а вся група, — брехала я далі.

— Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не люблю барахла.

— А ті халати з лікарні? — атакував його Ірек.

— Власне, — згадав Сташек. — Маю для тебе домашню вдяганку, Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який зелений колір. Тепер модно.

— Тепер модний фіолетовий, — сказала я.

— Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй. Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що сидітиме як влитий.

— Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.

— Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…

— І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», — завершив Ірек.

А тут несподіваний розрив.

— Чому ти його вигнала? — запитала я ще раз.

— Бо шило нарешті вилізло з мішка.

— В нього була інша баба?

— Гірше, — ствердив мій брат. — Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.

— А я гадала, що кохання! — знову розридалася мама. — Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!

— О, дуже перепрошую, — образивсь Ірек.

— Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… — «Дуже дякую, що нагадала мені про це».

— Може, я не хочу мати чоловіка, — гостро обрізала я її.

— Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. — «Чи вона мусить копати по живому?»

— Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. — «Я теж умію копнути, чого ж там!»

— Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.

— Мамо, не перебільшуй, — обірвав Ірек. — А дядько Лешек, а Сташек, а інші?

— Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?

— Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.

— Не можна казати «автентичні факти»! — крикнула мама. — Факт завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.

— Гаразд. Такими є факти, — погодився Ірек, повертаючись до теми самотності. — У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.

— У кожному разі.

— Іреку, дай спокій, вступися… — обізвалась я.

— …дурнішому. Це ти хотіла додати? — перебила мене мама. Я не хотіла, але хто мені повірить? — Отакої я дочекалася подяки за свою працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!

Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула візиту до Губки.

— Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?

— Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблема із засинанням, депресія, — байдужливо перерахувала я. — Почалося від вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин, оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.

— Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами трапилося, пані…

— Малина.

— Апетитне ім'я, — сказали ми хором. Губка всміхнувся.

— Проблеми в родині. Маму покинув бойфренд, брат від десяти років переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через брак опертя.

— Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А тим часом я маю дещо екстра… — він почав порпатися серед паперів на полиці. — Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, — придивився він до пробника, — це видно навіть на таблетці: тигр у стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на весняну депресію. То до п'ятниці.

Дорогою я забігла до Евки.

— Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я починаю курс.

— Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед обідом, гаразд?

У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.

Я спакувала торбу — і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил? Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може, позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є — вичищу плиту й занехаяні баняки. їх можна завзято шкребти, полірувати, дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).

— І як ти почуваєшся? — розглянулася вона кімнатою. — Нічого собі, ну й вилизано. Ти, певно, залучила команду гномів?

— Ні, я випила магічний еліксир. Досить однієї таблетки, а ефект сама бачиш.

— Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?

— Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до тренажерного залу чи в басейн.

Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п'ятій ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик, гідний моєї енергії.

Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.

— Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, — пояснювала бабуся мамі.

Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.

— Ви мусите переїхати до мене, — зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. — Я не витримаю цієї тиші.

— Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…

— В операційній, — закінчила бабуся. — Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.