Я відвідала Губку зразу після Пасхи. Мене доконало святкове перебування вдома. Мама щойно розійшлася з черговим чоловіком свого життя.

— Усі чоловіки сволоти, крім тебе, Ірусю, — звернулася вона до мого брата.

— Сташек пішов, — поінформував мене брат, мотлошачи на моніторі чергову потвору.

— Ти його вигнала? — здивувалась я. — Але ж він усе за тебе робив. Прибирав, варив.

— Якби тільки це, — озвавсь Ірек. — Ще й пік, смажив, гаптував серветки, малював на склі. Зрештою, ти знаєш, яким був Сташек.

Знаю, він був несамовитим екземпляром.

Мама познайомилася з ним у супермаркеті. Ми саме стояли в черзі до каси.

— На вашому місці я не купував би це морозиво, — зачепив нас високий брюнет. — У нього неможливо застромити ножа, воно тхне скислим молоком, а шоколад не тане в роті. Можу показати вам, яке добре.

— Справді? — захопилася мама.

— Ходімо до заморозника, — легко потягнув він її за плече. — Зараз, воно повинно бути тут. Я заховав його під рибними паличками. Де ж це морозиво? Мабуть, хтось його витягнув.

— Я можу купити інше, — несміливо запропонувала мама.

— Ні, ви візьмете це. Тільки мушу докопатись, я замаскував іще одну коробку, — він заходився перевертати пакети із замороженими овочами, пачки з морозивом, бляшанки. У шалі пошуків ледве не беркицьнув до заморозника.

— Ну от. Ви дозволите, щоб я за нього заплатив?

— Але за умови, якщо ви дозволите запросити вас на порцію, — зашарілась як буряк моя мама.

— Ну, коли запрошує така дама. Ну що ж. У мене немає виходу.

За місяць Сташек поселився у нас.

— Це справдешній скарб. Я не можу дозволити йому вислизнути, — пояснювала мама.

Вони зійшлися як пара чобіт. Попередні чоловіки не витримували пресингу. І йшлося не про звичайні родинні питання штибу: «Знову шкарпетки на підлозі?», «Чому ти не спустив воду в унітазі?», «Коли ти нарешті винесеш сміття?» В нашому домі вікна миються раз на місяць, меблі пересуваються раз на півроку, а ремонт триває практично без перерви. Закінчиться в кухні, а треба вже поміняти плитку в лазничці, а потім покриття в коридорі. І все мусить сходитися до міліметра, збігатися до секунди. Коли я поверталася з вечірки, мама вітала мене на порозі з годинником у руці.

— Ти обіцяла прийти о десятій. Я вмирала від хвилювання.

— Тільки сім на одинадцяту, мамо.

— Ти хотіла б умирати цілих сім хвилин? Навіть шибеник так довго не мучиться.

Дискутувати було марно. Я це терпіла, Ірек теж, але мамині чоловіки — ні. Зате Сташек почувся у нас, як риба у воді. Зривавсь о шостій і відразу брався до сніданку. По три тости на кожного. Свіжа кава, для мене чай. Потім готував мамі одяг і косметику, навіть витискав зубну пасту на щітку. Біля восьмої чистив картоплю або мчав на закупи. Сташек був на пенсії й підробляв санітаром у лікарні. Це відбирало в нього п'ять-шість годин на день, тож він завжди мав час, аби відвідати маму на роботі. Забігав до неї принаймні двічі на день. Приносив другий сніданок і квіти, вкрадені з поблизьких клумб. Коли вона поверталася, вітав її у фартушку з написом «Смачного!» і вже від порога гукав, аби вона скидала черевики.

— Ванна чекає. Нині м'ятна, бо спека, — інформував він, беручись до чищення черевиків. — Ти заходила кудись дорогою?

— А що?

— Бо в тебе на підборі трохи сірої глини. А дорогою до нас є тільки пісок. Ти мене з кимось зрадила?

— Я тільки провідала Лідку. Вона мешкає попід лісом, — відповідала мама, зненацька захоплена власницькими почуттями Сташека.

— Завтра я досліджу тамтешні ґрунти. А тепер прошу до лазнички, бо обід уже парує.

Найгіршими були суботи. Я приїжджала на вихідні, щоб відпочити й відіслати шалені ночі, а тут Сташек робив побудку о п'ятій ранку й починав прибирати. Спершу мив вікна, потім витріпував килими й перестеляв постелі.

— Ірек пилососить, а Малинка нехай береться до прання, — розподіляв він обов'язки.

— А я? — кокетливо запитувала мама.

— Ти повинна відпочивати і дбати про себе. Я записав тебе на третю до перукаря. Тільки зразу повертайся, бо о п'ятій підвечірок. Морозиво в бісквіті.

— У того Сташека бракує клепки, — сказав мені колись Ірек. — Він майже взагалі не спить.

— Звідки ти знаєш?

— Я кілька разів вставав до клозету. Було добре за північ, а той сидить собі з пультом проти телевізора і стрибає по каналах. За десять хвилин він клацнув пультом понад сто двадцять разів.

— Ти рахував?

— Ти ж знаєш, я все рахую.

— Це ще не свідчить про хворобу. Я, звісна річ, про Сташека.

— Саме перемикання каналів — ні, але вкупі з іншими фактами. Ти останнім часом не приїжджаєш, то й не знаєш, що тут діється.

— Прошу конкретики, — вжила я улюблений Йольчин вислів.

— Усе почалось у вересні, коли я повернувся з вакацій. Сташек мешкав з нами чи не п'ять місяців і наразі поводився порівняно нормально. Не рахуючи того ідіотизму з прибиранням о шостій і щоденної маминої ванни. Але прийшов вересень, а разом із ним осінній урожай на грушки. Якось нас провідала Сташекова сестра і щось там бовкнула, мовляв, нема кому обірвати фрукти. Вона вже наробила закруток на десять років. Заготівельники платять копійки, не варто морочитися. Все згниє. Хіба що хтось змилосердиться й пообриває. Сташек кинув тільки одну фразу: «Завтра я тобі пообриваю». Мене це трохи здивувало, бо він мав іти на роботу на сьому тридцять ранку. А що він працює по дванадцять годин, то вернувся б пізно ввечері. А у вересні, як ти знаєш, смеркається вже близько дев'ятнадцятої тридцяти. Хоча й залежить — чи то початок, а чи кінець місяця. Тоді, приміром, було третє вересня…

— Перейди до фактів, гаразд? — поквапила я його. Ірек деколи буває діставучим, як муха.

— Так це і є факти. На другий день устаю перед сьомою, а Сташек у фартуху закінчує обчищувати чергову порцію грушок. «Коли ж ти встиг їх нарвати?» — запитую я. «Між четвертою й шостою ранку», — відказав він. «То о котрій же ти туди поїхав?» «Потягом о третій п'ятнадцять і повернувся швидким о шостій нуль дві».

— Але ж о тій порі у вересні ще темно. Як він їх зривав?

— Узяв із собою вушне дзеркало. Поцупив його з лікарні, як і кілька інших речей, але про це згодом. Повертаючись до грушок… Того ж самого дня він закатав сто вісім слоїків із компотом та інших консервів. Такий самий чин повторив через тиждень. Цього разу не працював, тож обернувся до полудня. В результаті: сто двадцять чотири слоїки компотів та інших виробів із грушок. Наступна вилазка через кілька днів. І знову сто двадцять чотири слоїки. В сумі триста п'ятдесят штук. Наслідки цієї акції ми відчуваємо досі. До кожного обіду порція сонця в слоїку, як каже Сташек.

— Навіть не нагадуй мені, — простогнала я.

— Добре. Слухай далі. Нещодавно він посварився з матір'ю.

— Серйозно?

— Ну. Мати не витримала бездіяльності. Стала кричати, що казиться, бо немає нічого до роботи. Що нудиться, що це не життя. Сташек нічого не сказав. Узяв свої речі й вийшов. Це було в понеділок уранці. Він домовився на сорокавосьмигодинне чергування в лікарні. І знаєш, Малино, вночі він міг спокійно піти спати, бо йому виділили ліжко.

— І пішов?

— Та де там. Мати Пйотрека, медсестра, розповідала, що Сташек перестелив усім хворим на поверсі постелі, познімав фіранки, повісив свіжі, потім вишурував увесь хол і кожну лазничку. Спустився до амбулаторії й допомагав накладати гіпс. Як роботи вже не було, то попросив медсестер, аби навчили його робити уколи. Не спав ані хвилини. Повернувся додому під ранок із кущем троянд і, гадаєш, ліг?

— Гадаю, що ні.

— Став скиглити, що куряви, яку селюка за пічкою. Пробігся ганчіркою й паралельно взявся пекти тістечка. Ліг спати лише опівночі. Кажу тобі, Малино, йому хтось перекрутив гайку на вищі оберти.

— Якщо маму це влаштовує…

— Найгірше, що він увесь час провадить розслідування й намагається командувати. Притяг із лікарні операційні халати і змушує всіх ходити в них по хаті. Зрештою, ти й сама побачиш. О, здається, приперся. Чуєш ключ?