— Не пхай мені шапку, бо випаде й загубиться. А я не буду платити.

— Ви нічим не ризикуєте, бо ж тут написано, що бібліотека не несе відповідальності за загублені речі.

— Не дискутувати тут мені, тільки сховати шапку. Тобі куди?

— Ну… до бібліотеки.

— Ти мусиш знати точно. Швидше вирішуй, тут тобі не кав'ярня!

— Е-е-е… до каталогів, а потім, може, до періодики.

— Даю номерок у каталоги, потім треба поміняти. Тільки не загуби, бо заплатиш штраф! Прошу!

Ти стискаєш у долоні коштовний номерок, спинаєшся вгору стрімкими сходами. Заходиш до відділу каталогів і чемно чекаєш на вільний комп'ютер, щоби вибрати з меню те, що хочеш позичити. За годину ти примудряєшся заповнити двадцять бланків замовлення. Вкидаєш їх до скриньки, що нагадує поштову, а вони летять кудись додолу. Я завжди уявляю собі, що вони пурхають вузькою трубою, повільно, наче листя. Осідають на дні скрині, що стоїть у велетенському пивничному залі, повному полиць із книжками. Межи полиць мовчки сновигають бібліотекарі. У кожного на голові шахтарська каска з ліхтариком, а в долоні стос бланків, видобутих зі скрині. Коли вони знаходять відповідний том, то завантажують його на один із кількох фабричних конвеєрів, а ті виносять книжки на поверхню.

Весь процес пошуків триває дві години, які треба якось згаяти. Найкраще бавлячись у виписування наступних бланків. Нарешті ти сунеш до абонемента й починаєш від пошуків відмов. Знаходиш свої, позначені такими написами: «на руках», «неправильно заповнений бланк», «книжка в оправі», «нерозбірливий почерк», «немає номера читацького!!!», «доступна тільки в читальному залі».

Шістнадцять бланків повернуто. «Непогано. Одержу чотири книжки», — думаєш ти, займаючи чергу. Подаєш свій читацький. Бібліотекар приносить книжки.

— Я ще перевірю, чи немає якихось проблем.

Починає переглядати.

— Ця тільки в читальному, брошур не видаємо, — пояснює він. — Ця теж ні. Видана до сімдесятого року.

— Гаразд, я візьму ці дві.

— Хвилинку, а що ви вивчаєте?

— Управління.

— А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й виховання.

— Гаразд, тоді відкладіть, — змучено капітулюєш ти. — А остання?

— Ця? — обличчя працівника абонемента осяває гордість. — Цю ми можемо вам видати.

Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть не знала, що в Кракові стільки пам'яток. Але для чого датські провідники?

— Знаєш, Малино, — зауважив Яспер. — Це ж насправді я тебе супроводжую.

— Повернути тобі гроші?

— Я тільки пожартував.

Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.

— Що замовимо? — запитала я.

— Байдуже, — відповів Яспер, — усе так чи йнак матиме смак курки. З великою кількістю глютамінату натрію.

Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві тарілки. Для мене — смажені овочі з локшиною. А для Яспера — рис з овочами та рибу.

— Смакує? — запитав він.

— Хочеш спробувати? — запропонувала я.

— Добре, а я почастую тебе своїм. І як?

— Не бачу різниці. Курка, паростки сої, гриби мун, глютамінат натрію.

— У мене трохи більше грибів, — Яспер приглядався до пошаткованих овочів.

— Тому ти й заплатив більше.

— На цілих сім злотих. Не знаю, чи це вигідна оборудка.

їмо далі. Раптом Яспер відірвав погляд від тарілки.

— Що ти робиш завтра ввечері? Коли смеркне?

— Ти мені скажи, — кинула я фразою з фільму.

— Ми могли б зустрітися?

— Звісно. — «Оце ідеальна гідеса. До послуг двадцять чотири години на добу. Не задає жодних питань».

— Напевно, ти хочеш знати, чому коли смеркне?

— Шеф платить, шеф замовляє музику.

— Бачиш, Малино… Я хотів би серйозно з тобою порозмовляти, а це вимагає відповідного настрою. Інакше це не пройде мені крізь горло.

— Розумію.

Ми доїли наші порції. Яспер розплатився. І ми вийшли. Сповнені смажених овочів, курки, паростків, глютамінату натрію. Яспер — грибів мун, а я — цікавості.

Про що він хоче розмовляти? А якщо він закохався? Сподіваюся, що ні. Бо хоч він і класний хлопець, у мені ніщо не ворухнулось. А може, нема чому ворушитися?

Ну то й сидимо. Полька й данець в італійській кнайпі. Цмулимо французьке вино й чекаємо на спагеті з грецьким сиром. З динаміків ллється ірландська музика. На мені іспанська куртка, на Ясперові шведська блуза. Пахнемо німецькими дезодорантами. Розмовляємо по-англійськи. Глобалізація.

— Не знаю, з чого почати, — озвався Яспер.

— Найкраще спочатку.

— Розумієш, Малино… Я закоханий… — «Халепа! Так я і знала!»

— Може, тобі це тільки здається?

— Я ще ніколи не був так упевнений у своїх почуттях. А повір, що я зустрічав багато дівчат з цілого світу. Цього разу все геть інакше.

— Справжнє кохання?

— Проблема в тому, що я не знаю, які в мене шанси.

І що я маю йому відповісти? Надити туманними обіцянками чи зразу запропонувати дружбу?

— Все залежить від тебе, — він безпорадно подивився на мене блакитними очима.

— Яспер… я й сама не знаю.

— Без тебе я пропав!

— Я мушу це обдумати.

— Я знав, що ти погодишся! Ти чудова дівчина.

Я зітхнула. Може, кохання прийде з часом, як кажуть китайські мудреці?

— Коли ми могли б зустрітися? — запитав він. — Я, звісно, і надалі плачу. Вдвічі.

Усе це починає рухатись у неправильному напрямку.

— Не знаю, чи випадає мені брати гроші…

— Дівчино! Ти не береш їх задурно. На тебе чекає важка робота. — «Отак виглядає скандинавський романтизм. Важка робота за подвійну оплату».

— Якщо ти чекаєш, що…

— …не бійся, — обірвав мене Яспер. — Я теж зроблю, що зможу. Але успіх операції залежить від тебе. Точніше кажучи, від вправності твого язика.

Все ясно. Конкретику подано на таці.

— Як ти собі це уявляєш? І де? — гостро почала я. Нехай не думає, що досить подвоїти платню, і в нас, білявок, колготки самі сповзають на черевики.

— Я думав про якусь романтичну кав'ярню, щоб там було незабагато людей.

— Як на мене, при цьому взагалі не повинно бути жодних людей.

— По правді, вибір залежить не від мене. Ми домовилися, що я вишлю їй «мейл» десь наприкінці вересня, коли вона повернеться.

Я почала щось докумекувати.

— Хто повернеться? — запитала я.

— Таж вона. Жінка мого життя. Вона повинна відписати, де і коли ми порозмовляємо.

Я відчула величезне полегшення, наче хтось зняв із моїх плечей великий ранець.

— Проблема в тому, — тягнув Яспер, — що вона не говорить англійською. Ну, може, кілька слів. У свою чергу, я майже не говорю німецькою.

— То як ви збираєтеся бути разом?

— Є стільки способів порозумітися. Найважливіше, щоб вона захотіла бути зі мною. Це несамовита дівчина. Я ніколи такої не зустрічав. Повна розкутість, ще більша, ніж у тебе. Інші планують усе на десять років уперед.

— Я знаю таких, які розпланували все життя, — втрутилась я.

— А вона ні. Радіє тому, що тут і тепер. Поза тим, дуже любить тварин.

Невідь-чому я зразу подумала про Евку.

— А як виглядає та твоя богиня? Може, в неї чорне волосся?

— Ні, вона натуральна білявка. Доглянута, але без фанатизму. Не з тих, хто щомиті поправляє штукатурку. Але й не ходить із волохатими литками. Просто ідеал.

Я хотіла б, аби хтось так говорив про мене. І ще хотіла б про це знати.

— То що, — повернув мене до реальності Яспер, — візьмеш на себе роль перекладача?

Ясперове божество вже призначило термін побачення. Третє жовтня. О шостій в «Алхімії». Знайома територія. Цікаво, яка вона. Певно, безбарвна миша. Але для Яспера іскриться тисячею барв. Я відчула легкий укол з лівого боку грудної клітки, там, де повинно бути серце. Чи я теж іскритимуся для когось тисячею барв?

— О, ти нарешті тут, — привітав мене Яспер. Я побачила його вже здалеку. Він нервово переступав з ноги на ногу і щомиті зиркав на годинник. А мені чого квапитися? Тільки за п'ять шоста.