Бляха, майже пів на дев'яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!

4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев'ять із половиною днів.

Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?

— Ти, певно, Малина? — озвався хтось наді мною. — Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.

Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.

— Пан Яспер Педерсен? — простягла я руку.

— Просто Яспер, — він зиркнув на мою долоню. — Я повинен її поцілувати?

— Досить міцно потиснути. — «Привітання позаду». — Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?

— Може, до якогось бару з киснем? — пожартував він.

— Ти, певно, їхав через Алеї?

— Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.

— Жах, правда? — запитала я, не приховуючи гордості.

— Ви повинні встановити в таксівках протигази, — всміхнувся він.

— Тиждень-другий — і звикнеш.

— Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди вільних радикалів.

Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко додав:

— Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й мільярди вільних радикалів.

— Справді? — я зобразила великий подив. — Добре. Куди підемо?

— Я охоче щось з'їв би.

— Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська? Італійська?

— Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої, спагеті й соусу чилі.

Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву каву.

— Що ти поробляєш у Польщі? — поцікавилась я.

— Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся — просто вікінг на вакаціях.

— А чому саме Польща?

— Розумієш, я об'їхав шмат світу, відвідав Північну Америку, Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, — він перепрошувально всміхнувся. — Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює Балтику, вбиває безборонних медуз.

— Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.

— Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки. Ніби слов'яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь. Пересічний росіянин п'є більше.

— Але світовий рекорд за нами, — похвалилась я.

— Я чув.

— Що ти ще знаєш про Польщу?

— Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез, Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська шинка. Це, мабуть, усе.

— Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.

— А що ти знаєш?

— Що? — замислилась я. — Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку, яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?

— Що тут дивного? Американці — великі спеціалісти із самореклами.

Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився скласти мені компанію.

— Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.

Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п'ятнадцять хвилин. Яспер робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся. Раптом двері прочинилися.

— Просимо, Малинко, — професор широко всміхнувся, демонструючи порожні місця по кутніх.

Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав. Це спало мені на думку в останню хвилину.

— Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З використанням найновіших статистичних даних.

— Чудово, — втішився ректор, затятий еколог і шанувальник статистичних даних.

— Це все, пані Малино. Дякуємо.

Я вийшла.

— Все? — здивувавсь Яспер.

— Гм. Кілька простих питань — і по змаганнях.

— Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така розкута.

— Я тільки прикидаюся розкутою, а душа в трусах. Навіть не пам'ятаю, про що мене питали. Цікаво, як я вийшла.

— Чудово, Малинко, випускнице і вже небавом аспірантко, — відповів професор, який саме показався з бічних дверей.

— Чудово було б, якби мене прийняли.

— Щоправда… — пригасив мій захват професор, — аспірант — це хтось між кур'єром і прибиральницею…

— Найголовніше, що я мала б заняття на найближчі чотири роки. Мала б мету.

Професор зиркнув на годинник.

— Так, мету, це дуже важливо. Але мені вже пора. Що я мав іще запитати… Власне, — заклопотано гмикнув він, — ти не домовилася б про мене зі своєю бабусею?

— На ворожбу?

— Господи, тихше. Це не мусять чути всі.

— Ти знаєш якусь добру ворожку, Малинко? — пані Чеся висунула голову з секретаріату.

— Мою бабусю.

— То й мене запиши, добре? Разом із паном професором.

— Я ще не знаю, чи виберуся, — буркнув професор.

— Нема чого соромитися, — защебетала пані Чеся. — Усі великі цього світу ходили до ворожок. Політики, диктатори… ой, перепрошую. Не те, щоб я на щось там натякала. Бо ж наш любий пан професор ніколи, ніколи б…

Пані Чеся на мить урвала, добираючи відповідні слова. Мабуть, їй нічого не прийшло в голову, бо вона змінила тему.

— Малинко, ти чула про Клюску?

— Що він розбився, — кивнула я.

— Ні.

— Не розбився?

— Розбився, але я не про це. Це остання новина. Сенсація. Дружина Клюски привезла з Канарів останки доктора, властиво, саму голову, бо це все, що вдалося зібрати. Зробили розтин, геть не розумію навіщо. Ну і все стало ясно.

— Що ясно? — зацікавився професор.

— Чому наш доктор Клюска так поставився до Касі й кількох інших студентів. Це була, мої любі, пухлина, пухлина лобної долі.

Ну хіба не дивно? Маленький клаптик завбільшки з черешню може обернути людину на бестію.

У середу оголосили результати. Мене прийняли! І на додачу призначили стипендію: цілих вісімсот злотих. Яспер дав мені вихідні, щоб я позалагоджувала справи в універі. Все було просто блискуче, пані Чеся вручила мені заліковку, я підписала всі потрібні папери й рушила в похід по бібліотеках. Продовжила чотири читацьких, записалась у дві нові бібліотеки. Наукову зоставила насамкінець, зважаючи на складний процес позичання книжок.

Поки ти потрапиш до каталогів, себто до залу, вщерть забитого бібліографічними картками, мусиш позбутися верхнього покриву. Але увага! Якщо, о лихо, у твоєму плащі бракує вішачка, навіть не смій наближатися до гардероба. Ти лише втратиш дорогоцінний час: свій, паній гардеробниць та інших учасників гонитви. Повертайся, коли внесеш поправки у свій одяг. Натомість якщо безцінний вішачок є, можеш спокійно вставати в чергу. Скинь плащ заздалегідь і тримай його напоготові. Шалик і шапку сховай окремо, до пакета, інакше наразишся на такий обмін реченнями: