— Шкода, надолужимо, Данко, на Новий рік, — озвався чоловік, що стояв переді мною.
— І ти не міг нічого сказати? Не міг? — бурчала панюся в рожевому пуховику.
— Я думав, що він тільки нам заважає, — пояснював їй чоловік.
Натовп посунувся з-над берега Вісли. Брів через болото, хляпався навсібіч, терся мокрими плащами, штовхався й топтався. Я кинулась уперед, аби швидше втекти від тих перехняблених облич, животів, які роздимали куртки з плащівки, від запаху смаженої ковбаси. Від гострих парасоль. Власне! Де моя парасоля? Щойно тепер помітила, що біля мене немає Евки, а разом із нею й парасолі. А періщить дедалі сильніше. Де ж та Евка?
Треба бігти на зупинку, сховаюся під дашком і почекаю трамвая. Добігла. Ну і що з того, зупинка обліплена людьми. Що ж поробиш, почекаю осторонь. Змокну, підхоплю запалення легень і помру у розквіті літ. Ще молода, гарна й нереалізована. А коли мене не стане, всі збагнуть, скільки я важила в їхньому житті. Я не чую крапель, які барабанять по голові. Певно, тому, що змокла до нитки. Як кілька років тому, під час Дня студента. Лляло жахливо, але хто б тим переймався. Ми з Евкою нагадували двох водяних: джинси до пупа в болоті, в черевиках каша, навіть із бюстгальтерів можна було викрутити воду. Я ще й мала велику пляму на джинсовій куртці — це полиняв мій замшевий рюкзачок. Розплата за забаву. Тепер теж доведеться розплачуватись, от тільки забава кепська. Через дурнувату кульку. Добре, що вже не падає. Тобто падає, бо я бачу, як хлюпає в калюжах, але наді мною не падає. Я підвела голову й побачила велетенську парасолю.
— Я от усе думаю, коли ж ти мене помітиш, — усміхнувся власник парасольки. Симпатичний Незнайомий! Я глитнула слину і зробила великі очі.
— Що ти тут робиш? — задала питання. Як завжди, оригінальне.
— Живу, — знов усміхнувся він. — Як ти там після Дня студента?
— Поволеньки. Закінчую універ, шукаю роботу й мету в житті. А ти?
— Закінчую універ, маю роботу і теж шукаю мету в житті. Отак ми собі поспілкувалися. Стоїмо.
— Може, пройдемося? — запропонував він. — Зрештою, ти мешкаєш тільки за чотири зупинки звідси.
— Звідки ти знаєш?
— Я ж відвозив тебе після Дня студента. Ти запросила мене зайти.
— І що?
— Посиділи трохи за пивом. Побалакали.
— А про що?
— Про мету в житті. Ти казала, що її шукаєш. А ще розповідала про якогось підлого чувака, який від тебе пішов. А тепер повернувся і робить вигляд, що має корабель золота чи щось у тому ж дусі.
— Це не той самий чувак. їх було двоє.
— А який пішов? Той, що із золотом?
— Пішли обоє. Один півроку тому. А той, із золотом, сто років тому. Це мій батько.
— Ага, — сказав він. Ми йшли мовчки.
— Що я ще говорила?
— Що запасні ключі в якійсь лампі. Потім одразу заснула, а я став нишпорити по всіх тих лампах. Почував себе зломником. Урешті знайшов, у морському ліхтарі.
— О, чорт! А я колись стільки їх шукала. Ті ключі ще в тебе?
— Я повернув їх тобі у День дитини. Вони знову лежать у ліхтарі.
— То це ти вимкнув газ! Ти врятував мені життя, а я навіть не знаю, як тебе звуть. Мене звуть Малина.
— Я знаю, — сказав Симпатичний Незнайомий.
— А тебе як?
Мабуть, Мартин або Пйотрек, або… Емек. Емек?
— Емануель, — сказав Симпатичний, але вже знайомий, — але всі кличуть мене Емек.
26.06. Я все ніяк не оговтаюся.
— Він відпровадив тебе і просто пішов, а ти нічого? — Йолька не могла приховати обурення.
— Я сказала йому «тримайся».
— Хлопець рятує тобі життя, ховає під парасолькою, катає на таксівці. Виглядає, як сам Раян Філіп, і ти всього-на-всього кажеш йому «тримайся»?
— А що вона мала сказати? — вступилася за мене Евка. — Я тебе кохаю? Ти моя половинка?
— Це не так, — запевнила я. — Я завершена цілісність. Самодостатня.
— Так? То спробуй сама станцювати румбу, — сказала Йолька. — Ґава-роззява.
Гава-роззява?! Але я нічого до нього не почуваю. Навіть не думаю про нього.
27.06. Думаю. Вже два дні. Я сподівалася, що він зателефонує.
— Тільки не уявляй собі, що це кохання, — попередила я Евку. — Я просто думаю. Працює тільки голова, не серденько.
— Ти маєш його координати? Якийсь телефон, e-mail? — запитала Евка.
— Він має мої. Поза тим, навіщо мені його координати? Я не закохана й не шукаю кохання. Я зосереджена на кар'єрі. До речі, щодо кар'єри. Я одержала відповідь на свій запит.
— І що?
— Вони внесли мене до банку даних.
— Це повна дупа. Я є в якихось ста банках даних і за два роки жодної пропозиції. Якби не учні, вже давно ґиґнула б з голоду.
— Як це у ста? — здивувалась я. — Ти ніколи не шукала роботи.
— Я ніколи про це не говорила.
— Я тобі про все говорю. Ти діяла за моїми плечима.
— За твоїми? — здивувалась Евка.
— Ти нічого мені не казала, бо, напевно, боялася конкуренції.
— Малино, що ти верзеш! Я шукала посаду технолога з харчування. Тебе не прийняли б.
— Це ще чому? — розсердилась я. — Я недостатньо гарна? Маю погані оцінки в заліковці?
— Ти не маєш відповідної освіти. На якійсь фабриці йогуртів нікого не обходить, що ти схибнута на молочних продуктах. Зважають тільки на папірець.
— Не вірю, що ти шукала тільки на фабриках йогурту.
— Ясно, що ні. Я писала до трьох пивзаводів, двох кондфабрик і фабрики газованих напоїв. Оминала тільки м'ясокомбінати, з відомих тобі міркувань.
— Ага, — невпевнено сказала я. Мені стало прикро за напад заздрощів. — Але ти могла б мені сказати. Я ж тобі звіряюся.
— Я теж, Малино. Я розповідаю тобі про Томека. Тільки тобі.
— Але я не знала, що ти надіслала сто запитів.
— Бо це дурного робота. Якось я про це згадувала, а ти навіть не сказала «ага».
— Не пам'ятаю. Коли?
— Торік, під час літньої сесії.
— Очевидно, я тоді була чимось перейнята або зажурена.
— Ти завжди чимось перейнята або зажурена, — незлобиво зауважила Евка. — 3 тобою весь час щось стається. Рафал іде, батько повертається, мати шукає чоловіка, Губка помиляється, Ірек реве, бо йому загрожує «одиниця». Сама знаєш.
— Ну а в кнайпі, за пивом?
Евка глянула на мене зі співчуттям. І слушно. Хто б хотів вислуховувати у кнайпі балачки про якісь там запити? Хіба Йолька. Мені стало вдвічі прикро. Я мигцем мчуся до Евки з кожною дурницею, а вона самотою долає життєві труднощі.
— Дай спокій, Малино, — скинулася вона. — Ти більше переймаєшся моїми запитами, ніж я.
— А з чого ти житимеш?
— Наразі даю уроки, цього тижня останні перед канікулами.
— І що далі?
— Може, ти переїхала б до мене? Заощадиш чотири сотки.
— А ти?
— Я буду сплачувати половину суми. Це зайві сто злотих у кишені.
— Ти серйозно?
— Я вже давно хотіла тобі запропонувати.
— А що там у тебе з Томеком?
Евка видалась мені якоюсь згаслою. Мабуть, через ворожбу.
— Як у вас справи?
— Ніяк, — знизала вона плечима. — Завтра у нас останнє заняття з хімії. І це все.
— Тобі зле? — дурне питання. — То борися.
— Я не можу знімати його на заняттях. Це було б неетично.
— То що ти збираєшся робити?
— Почекаю розвитку подій.
— А якщо вони не розвинуться?
— Це теж якийсь розвиток.
Може, й так? Може, і не варто змагатися з долею? Боротися? Може, життєва мудрість полягає саме в тому, щоб приймати все, що нам випаде.
От тільки я так не зможу.
28.06. Уф, сьогодні мені пощастило залагодити дві справи. По-перше, власник квартири. Я сказала, що за місяць виїжджаю. Що Евка хоче мене прихистити.
— Нема проблем, — відказав він з усміхом. — Ви знайдете когось на своє місце, і все в порядку. Я згідливий, як дитина. Тільки щоб рахунки сходились.
Я маю цілий місяць. Знайду.
А друга справа — це перенесення захисту на вересень. Науковий керівник ремствував, побачивши мою заяву.