Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Хто тут говорить про дітей? — почули ми з коридора. А там стояв тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.

— Едек! — вигукнула мама. — Де ти подівся? Ми телефонували до поліції й до лікарні!

— Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.

— І мав за годину повернутись, — обізвалась я, накладаючи собі шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно, пообкидає.

— Знаю. Я трохи запізнився.

— Трохи? Двадцять три години і десять хвилин — це для тебе трохи?

— Як це двадцять три? — здивувався тато. — Котра година?

— Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити на наркомана?

— Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.

— У тебе є свідки? — крикнула мама.

— А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти збожеволіла?

— Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!

— Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.

— Ви не жартуєте, — врешті дійшло до батька. — Слухайте, це якась дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?

— Двадцять три, — допоміг йому Ірек.

— Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?

— Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай собі інше житло.

* * *

— Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, — закінчила я звіт. — Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну дозу?

— Я брав би потрійну, — втішив мене Губка, — вже виписую. Але розумієш, це не залагодить проблеми.

— Розумію, — буркнула я.

— У мене є ідея. — Губка куйовдив бороду. — Ти не намовила б свою маму прийти до мене?

— Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів? Алкоголіки, щоб зав'язати й підшитися.

— Чар провінції, — підсумував Губка. — Що ж, наразі я випишу тобі рецепт. А за тиждень поміркуємо, як знадити сюди твою маму. От, візьми і бувай, па-па.

28.04. Я саме дописала роботу! О п'ятій ранку. До шостої охолоджувала двигуни і тепер не ладна заснути. Може, зробити собі антистресову ванну, а потім педикюр?

Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої ноги. Гарно я їх запустила, п'ятки, як акуляча шкіра. Без паніки, зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога? Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п'ятці. Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода. Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов'язка. І до ліжка.

* * *

Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр. Котра ж година? Дев'ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс? Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба ніде рухатися, що — зважаючи на стан моєї п'ятки — досить суттєво. Ну то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене. Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки. Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш. Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», — і раптом ловиш себе на думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою? Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву. Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається, вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».

Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю. Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала до дверей.

— Привіт, Малино. Ти спала? — Це всього-на-всього Евка. «Де я скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».

— Я треную підсвідомість. Заходь.

— Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я засинаю. Що в тебе з ногою?

— Я робила педикюр, — пояснила я, торкаючись бинта.

— У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов'язки. Я думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від свого будиночка в Малій Касинці.

— Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи дошкандибаю до вокзалу.

— Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе, під саму браму.

— А хто їде?

— Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.

— Він знову поміняв хлопця?

— Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?

— Добре.

— То ми будемо в тебе о дев'ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо купити.

4.05. Заповідалося, що буде нудно. Через Анчиного хлопця, такого собі Пйотра. Ми виїхали першого, десять, ну, може, п'ятнадцять по дев'ятій.

— Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що час — це гроші?

— Мені теж приємно познайомитися.

І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом. Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів, утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не витримав Лешек.

— Де ти працюєш? — звернувся він до Пйотра.

— В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі консервів.

— Цікаво, — Лешек присунувся ближче. — Консерви.

— І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? — запитала Евка.

— Я перший асистент, — з натиском повторив Пйотр. — Це відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік — хтозна — можу стати першим.

— Кар'єра, — підсумувала Евка.

— Можна сказати і так, — Пйотр не вловив іронії. — Через п'ять років стану заступником директора. Такі в мене плани.

— І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, — розмріявся Лешек. — Чудово.

— І зовсім ні, — втрутився Лешеків хлопець, Діді. — Я ненавиджу гіпермаркети. Того космічного освітлення.

14
{"b":"555106","o":1}