— Мій любий! — розчулилася мама. — Він єдиний, хто мене розумів.

— А тато? — підхопив Ірек.

— Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.

— По п'ятнадцяти роках мовчання, — нагадала бабуся.

— Краще пізно, ніж ніколи.

Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.

— До вечора повинно висохнути, — повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. — Як припече, то зробите свої справи навстоячки.

Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.

— Що той старий там робить? — зацікавився Ірек під час рекламної паузи. — Може, він отруївся випарами?

— Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.

— Сподіваюся, що він висох, — згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.

— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.

— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.

— То, може, хтось би мене вистриг?

— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.

Вистригання тривало до опівночі.

— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?

— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.

— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.

— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.

— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!

— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.

— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?

— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.

Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.

— Ласкаво просимо додому, тату.

У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.

— Але виглядає він краще, — буркнув тато.

— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?

— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. Ти гарна дівчина… Аж не віриться.

— Чому?

— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.

Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. їдемо далі.

— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.

Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».

— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.

— У мене немає каністри.

— То що ти пропонуєш?

— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.

— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.

— Ти маєш кращу? — обурився батько. — Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…

— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.

— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?

— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.

— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!

— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.

— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?

— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.

— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.

— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.

— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.

Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.

— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.

— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.

— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.

— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?

— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.

— Нічого особливого, — махнув рукою батько.

— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.

— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?

— Або Трстена.

— Микулаш.

— Можливо, хоча виглядало на Трстену.

— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».

— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.

— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.

— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.

— Якого єврея? — не вгавала мама.

— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.

— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.

— Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.

— І що?

— Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.

— Але нехай ми й наїлися страху, це наше, — обізвалася мама, вже з кухні.

— Який там страх, — форкнув тато. — Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.

26.04. У Велику Суботу батько випарувався. Пішов святити крашанки й не повернувся.

— Я знав, що так буде, — буркнув Ірек — пошепки, щоб не дратувати маму.

— Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив пам'ять, як у серіалі?

— Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули б їй до супу трохи твого антидепресанту?

— Почекаємо розвитку подій.

Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку, безглуздо стукала обручкою по склянці.

— Може, з'їси журеку? — запропонувала бабуся. Тиша, яку переривало тільки сьорбання Ірека.

— А салат із пор? — не здавалася бабуся.

— З порею, — виправила мама. І далі тиша.

— Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.

— У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.

— Не можна так переживати, Геню. Не варто.

— Не називай мене Геня! — верескнула мама. — Я Геле-на. Ге-ле-на! А не якась там Геня!

— Ну гаразд, гаразд.

— Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене Гелена — і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я живу! А все це через тебе!

— Через мене? Ген… Геленко! — підвелася бабуся.

— Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує! Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!