Динера глянула на чоловіка довгим поглядом і задумливо сказала:

— А ти знаєш, що зовсім не кліпаєш очима? Тобі казали про це?

— Ні, не казали… То й що?..

— Люди так не дивляться…

— А хто так дивиться?

— Не знаю… — вона задумливо стулила губи. — Не знаю…

З часу одруження Вілен покинув усіх своїх коханок, віддаючи себе роботі і сім’ї. І тестя боявся: знав, що зробить обіцяне колись, а ще більше — пам’ятав ту давню розмову зі Свастухом, хоча з ним більше не зустрічався — той вже давно був десь у Москві, у самих верхах. Але ж — був!

Незважаючи на свою неспроможність любити когось або щось взагалі — навіть народження доньки п’ять років тому не розбудило в ньому генетичних батьківських інстинктів — Вілен ставився до дружини з усією повагою, на яку був здатний, хоча його ніколи не цікавило, про що вона думає, що відчуває, на що сподівається, як сприймає світ, що її хвилює, чого прагне. Зацікавлений лише собою, він пропускав пою вуха всі її розмови, скарги, судження, уважно посміхаючись при цьому. Динера просто була його тилом: дочкою його штовхача-начальника, домогосподаркою, теплим тілом уночі.

Ні, зрідка він стрибав у блуд, але потім мав такий жах, що скоро відмовився геть — ціна була зависокою. Знав: щось трапиться — і його закопають. Мале-е-е-енькою лопаточкою, з дитячого набору для пісочниці.

Назавжди.

Вілен Петрович з Динерою поверталися до Києва з Москви. У м’якому вагоні.

М’який вагон тих часів відрізнявся від звичайного купейного лише тим, що мав двомісні купе, більш пружні дивани, більш чисті вікна, більш свіжу білизну, більш незатоптані килимові доріжки та більш охайні туалети — з милом і без купи людей в черзі зранку, з рушниками через плече.

Тобто це були просто нормальні вагони. І ніяких додаткових вибриків не мали. Бо створювалися радянськими людьми для радянських людей. Хоча й будувалися в Німецькій Демократичній Республіці.

Як хто забув або не знає: так колись, вже тепер давно, називалася східна частина сьогоднішньої Німеччини, що її загарбав миролюбний СССР в результаті Другої світової війни, розірвавши цю країну на два шматки і один — привласнивши на правах переможця та побудувавши там квітучий соціалізм. Катуючи-вбиваючи потім всіх німців, які поривалися втекти з соціалістичного раю в сусіднє капіталістичне пекло. Просто зайцями стрибали через височенну стінуогорожу! А їх — били вліт, чергами з кулеметів. Та палили вогнеметами.

Шерстохвостови поверталися додому, з «Олімпіади-80». Поверталися, вщерть насичені враженнями і почуттями, бо побували у завтрашньому комунізмі. Побували, понюхали, лизнули, відкусили від того майбутнього, якого так чекають усі в цій країні вже стільки десятиліть!..

То дрібниці, що для створення в Москві цього «комунізму» з неї виселили «за 101-й кілометр» майже третю частину жителів, а ще третині наказали сидіти вдома і не рипатися навіть у двір, за хлібом; що в саму Москву впускали лише за перепустками, які спочатку треба було десь дістати по блату-знайомству; що всі електрички, поїзди, літаки, пароплави, дирижаблі, велосипеди і дитячі коляски перевіряли стрункі міліцейсько-цивільні хлопці з червоними пов’язками на рукавах; що з магазинів вилучили все, що горіло і могло бути випитим несвідомими будівниками комунізму.

Також дрібниці, що для створення десятиденного благоденства лише в одному місті, були витрачені майже всі запаси «засік Батьківщини» — радянська влада широко гульнула, пускаючи світу пилюку в очі. А насамперед — своїм, що вже й зневірилися в очікуваному.

І, вражені всім побаченим, з’їденим та випитим, пересічні радянські люди щиро плакали на закритті цього свята для своїх, коли символ «Олімпіади», величезний Мишко на прізвище Талісман, приязно і по-дитячому посміхаючись, почав підійматися вгору, зникаючи в нічному небі Москви під ляскіт тисяч голубиних крил і людських долонь.

Весь стадіон ридав; вся країна обливалася світлими сльозами, навпіл із соплями, в єдиному пориві не бажаючи розлучатися з казкою «Кубанських казахів», реально створеною рідною Пар тією у столиці, на цілих десять днів…

І Вілен з Динерою теж щиро плакали, на ті хвилини геть забувши, хоч знали: всередині Миші Талісмана був добрий запас хлорпікрину з галюциногеном — достатній, аби «відключити» всіх на цьому стадіоні. За необхідності. А ще там був трошки менший пакуночок, з нервово-паралітичним газом, яким можна на кілька годин, а чи й назавжди, покласти весь стадіон без ознак життя. За ще більшої необхідності. І два пристрої були, якими пакуночки, по черзі, можна було привести до дії. Дистанційно. В разі потреби.

Знали, бо їхню делегацію від ЦК КПУ спеціально знайомили з багатьма заходами безпеки, розробленими саме для «Олімпіа-ди-8о». Знайомили, навчаючи, як треба працювати, аби передбачити все і навіть більше. їх привезли заздалегідь, за тиждень до початку. І показали багато чого. Від чого очі вилазили, дивуючись, а серце наповнювалося високою гордістю за рідну систему. Особливо коли побачили й поторгали електронно-механічне опудало Брежнєва, що при натисканні кнопки виступало, наче справжній Генсек, плямкаючи і ковтаючи літери.

Показали наприклад, яку басейні, де будуть змагатися плавці, з якихось щілин, за командою вмить з’являлися бойові водолази у повному спорядженні, з електрошоковими пристроями і з автоматами АПС для підводної стрільби.

Або — на поверхні акваторії, де будуть вітрильні регати, раптом виростала рубка атомного підводного човна з балістичними ракетами, класу РПКСН проекту 701 — «Hotel-ІІІ» згідно класифікації НАТО.

Чи як під кожним п’ятим стільцем на стадіонах було змонтовано кулеметні гнізда, жодного з яких ніхто не помітив за всі Ігри, хоча там сиділи кулеметники зі зброєю; а під кожним сьомим — був вибуховий заряд потужністю чотири кілотонни, з дистанційним керуванням.

Показали і деякі снайперські точки, як у місцях змагань, так і по всьому місту — з туалетом і буфетом всередині — по чотири снайпери в кожній, п’яних у геть, обмотаних радіокерованою вибухівкою.

Також попередили, що кожний шостий скрізь — офіцер КДБ у цивільному, який пройшов спецпідготовку і має при собі все необхідне, включаючи самовибух, а кожний дев’ятий — з підрозділу «Альфа», і теж — не з порожніми руками та кишенями.

І що всі судці на змаганнях будуть судити як треба. Бо знають про снайперів.

Та все одно, від усього святкового навкруги, Шерстохвостови забули про бачене й отримали величезне задоволення!

Єдине, що зіпсувало їм свято — нагла смерть цього хрипучого горлопана Висоцького.

І тут він плюнув в обличчя всій країні, навіть — усьому прогресивному людству! І тут зробив не як усі, і тут написав по лінійованому паперу поперек! Не міг не вкусити: навмисне помер просто посеред свята!..

І на день похорон стадіони спорожніли, а вся — наскрізь сонячна, квітуча, яскрава — Москва якось вмить стала сірою і похмурою. І лунав звідусіль його, стогнучий приголосними літерами, пронизаний болем крик, як реквієм по «розвинутому соціалізму»:

Вже за одну ЦЮ пісню його треба було знищити, ще до того, як він написав її! Проґавили, проморгали, проляскали!.. Стільки років, бля, розводили антимонію, цяцькалися! От він і віддячив, у найяскравіше свято!