І так старші й до смерті не навчилися нормальної мови, та й діти їхні говорили так, як потім, вже у «незалежній Україні», розмовляли демократичні політики.

Місцеві ніяк не могли второпати: звідки то таке прізвище, від чого відбулося, то й називали їх «Курваєви», від слова «курва». Та й точніше це було для цієї сімейки…

А вже Серьога, батько якого, Поліграф, згорів від оковитої, бо пив її безпробудно (та й матуся його, Валька, теж вживала, не цуралася), потягнувся уверх, до влади. Бо хоч і дурний був, хоч і тупий, як табуретка, але розумів таки, паскудник мілкий, що керувати краще, ніж працювати. І тишком-нишком, де лизнув де гавкнув, досяг посади голови сільради. І приклеївся, від стільця не відірвеш. Хіба напитися задарма, чи мерзенність яку зробити, або вкрасти щось — луг він біг на одній нозі, аж курява стояла, лише золоті зуби блищали на сонці.

Через три місяці після реєстрації, повезли Білена аж у Полтавську область, у село до родичів: гам мали хрестити, там свої були, не стукнуть і не викажуть. Хрестили не тому, що такі вже віруючі були, а скоріше за звичкою — всі так робили. Та й старі люди казали, що дитя повинно бути похрещене. Па про всяк…

У церкві дитина поводилася тихо, дивилася на все з презирством, тільки обома руками крутила дулі і тикала їх прямо до носа гунявому попу, якого всі називали «батюшкою». Попу то вкрай не подобалося, він кривився, аж шкірив зуби по-вовчи, промовляючи потрібний текст швидко та нерозбірливо і весь час хапаючись за великий хрест, що майже горизонтально лежав на його пузі. А коли взяв малого на руки, той зробив йому таку калюжу просто на рясу, що святий отець вже й вилаявся крізь зціплені зуби. І вилаявся так, аж свічки притухли.

На те Вілен заверещав несамовито, чомусь хрипким басом, і тут у церкві загуло, і смерклося надворі, і здійнявся вітер. Нахилившись майже до землі, застогнали тривожно і гнучко дерева, і десь зовсім поруч гримнуло, важко й утробно, довгою луною покотившись по безхмарному небу.

Піп сполохано прищулився, аж присів, перехрестився, схопившись обома руками за свого хреста, поцілувавши його, і швидко скінчив обряд.

По закінченню таїнства він, нажахано оглядаючись, узяв обумовлені тридцять карбованців, потім, злякано хрестячись, зажадав ще десять — на прання ряси.

Петро скривився, але дав. Хоча й подумав уголос, що колись саме за тридцять один спровадив іншого на хрест.

— Хай вам!.. — скрегонув піп зубами обом.

— Хай і вам! — як плюнули обоє.

Всі потрібні по народженню формальності були закінчені, то й приступив малий Вілен до основного свого призначення на цей час — рости і розвиватися. І почувати себе вільним.

Бо в житті людини є дуже короткий відрізок часу, коли вона насправді вільна: від народження до школи. Далі несилуване життя, як таке, закінчується і починаються лише обов’язки. До самої смерті.

Дехто, правда, думає, що як вийде на пенсію, то спочине і перестане напружено бігти вперед, нашорошивши вуха в піклуванні про завтра. Але так думають ті дурні, що ще не дожили до пенсії.

А й по смерті — чи спочинеш? Ніхто ж не знає…

Суєта суєт… Все — суєта.

Дитина і росла. Мотря скоротила «Вілен» до «Линок», бо завжди мокрим був, а Петро, який так і не змирився з не тим ім’ям — звав «Воно», або «Гей, ти!». Ну не подобалося те «Вілен», хоч і вождя нагадує, і сам наче й запропонував — а не до душі… І все придивлявся задумливо і тривожно: що ж воно росте?

А ріс Вілен енергійним та розумним. І розмовляти навчився дуже рано — вже в чотири роки чітко говорив «та» і «ма», що значило «тато» і «мама», а в п’ять міг відповісти, що собачка «гав», кішечка «няв», а корівка «му», хоча й частенько плутав.

Та й ходити почав дуже рано: у три роки вже повзав, а ще через півроку і пішов. Та так пішов, що зупинити не могли!.. Прудкий такий!..

Ще до школи він перехворів на кір, вітрянку, свинку, вірусний гепатит, дизентерію, пташиний грип, коров’ячий сказ, запалення фаллопієвих труб та церебральний арахноїдит.

За вдачею був природжений веселун і постійно вигадував щось таке, аби всі сміялися. То вночі стальний дріт натягне понад землею, в людному, але темному місці, сам заховається в кущах і верещить радісно, як хтось луснеться пикою об землю, вибиваючи зуби й заюшуючись кров’ю. То пізньої осені розбирав товсті дошки містка через річку, а натомість клав тоненьку стару фанеру і щиро потішався, як хто провалювався та летів у студену, вже замерзаючу воду, лементуючи від жаху і прагнучи хоч не втопитися — бо там було глибоко. То влітку кидав комусь у вбиральню пачку дріжджів, вкрадену у матері, і скоро та вбиральня підіймалася над землею на гівні, що спінено забродило, а вітерець розносив такі запахи, що мухи непритомніли.

Сельчани розуміли, чия то робота, приходили до Петра й скаржилися на сина, обурено горлали, обіцяючи десь придушити цього недоробленого пацюка. Петро, й так заклопотаний, бо в селі лише Курваєви жили-не тужили, зранку випивши, а увечері занюхавши, на скору руку і поров синочка, і бесіди проводив, і книжки змушував читати, і роботою спантеличував — але минав час, і Вілен придумував щось ще смішніше, що й калікою будь кого могло зробити.

Дуже веселий був! А ще — напрочуд ввічливий.

Вже як пішов та заговорив, то одразу стало зрозуміло: ну вкрай ввічлива дитина! Завжди з усіма вітався, часто по кілька разів на день, навіть коли його стали обходити десятою дорогою: оббігав, аби знову зустрітися, і верещав вітання, радісно стрибаючи від збудження.

Особливо любив вітатися з високим, худим, сивобородим дідом Вікентієм Матречею, що невідомо звідки взявся та жив у напіврозваленій хаті біля болота. У тій самій хаті, де колись мешкали Курваєви, доки нишком, серед ночі, не вселилися у велику й простору хату розкуркуленого Миколи Шила, сім’ю якого повезли до далекого Сибіру, де вона й згинула безвісно, як і сотні тисяч інших українських сімей, під сокирою рідної Партії, яку так любимо до сьогодення, і прагнемо її повернення. Як скажені.

А може, й не згинула сім’я та, хто відає?..

Може, змінив Микола Шило своє прізвище на Єльцин, та й жив собі десь у Свердловську, чекаючи слушної години, аби син його поквитався за все зі своєю тричі клятою Батьківщиною, розваливши ненависний Радянський Союз? Та скасувавши шосту статтю тої радянської конституції про керівну роль тої Партії СС? Та пропивши-просравши половину Росєї?

Хто знає, хто знає…

… Вгледівши Вікентія, Вілен підкрадався ззаду, майже впритул, і горлав несамовито:

— Драстуйте, діду!.. — від чого той підстрибував, задихаючись судорожно на вдиху, застигав у повітрі, вирячивши очі, матюкався, і біг відчайдушно, не розбираючи дороги, аж земля гула під босими порепаними п’ятами, а довгі чорні нестрижені нігті кресали іскри з твердого, як камінь, чорнозему.

І лементували жаби, булькаючим своїм співом в блякло-зеленому очереті над прогнилою водою, наче сміючись. Або плачучи.

Вже Вікентій і ходив різними шляхами, і обирав різний час, і перевдягався, і гримувався, і шкутильгав, і горбився, і стріляв з потертого маузера — нічого не допомагало!.. Вілен чув його нюхом, впізнавав, підкрадався, ховаючись, підстрибував якнайвище і горлав майже у вухо:

— Драстуйте, діду!!! — викликаючи у старого судоми і тремтіння від жаху в усьому великому старечому тілі.

Ночами Вікентій не спав, тяжко ворочався на продавленому, занедбаному, іржавому, затхлому ліжку, згадував свою дурну, дику й безглузду молодість, страчену на боротьбу за Революцію, на погоні за бандами то в Україні, то в Тамбовщині, то в Туркестані, і приходив до думки, що це дитя-садист з його страшним «драстуйте, діду!» — є помста від вищих сил, в які він ніколи не вірив, за його помилки, гріхи та невіру. І нікуди від цього виродка не сховатися, ніякою кулею його не дістати, ні в якому відхожому місці його не втопити, бо й там випливе!.. Бо таке — не тоне.

І плакав Вікентій, зануривши посічене часом обличчя в подушку. До задихання зануривши. До судом. До стогону.