І небагато вже лишалося — кроків десять — дванадцять, не більше. Якщо обережно, з купини на купину, то, може, й не замочившись доступив би. Але тут мої попутники заспішили, загукали: «На поїзд спізнимося, через тебе доведеться ночувати в цьому комариному розпліднику». Так і не додивився, що то червоніло серед густої осоки.

Через тиждень я таки побував на тому болітці. Але на ньому вже горбатилися дві свіжі копиці — скосили осоку, і болітце відбілювало лисими куповатками.

Досі не доберу, що то воно було. Серед осокового болітця і раптом червоне…

Розповів якось товаришеві — сміється:

— Щавель то кінський! Що там іще могло червоніти?

А якщо не він? А коли інше, щось таке, чого й не бачив ще?

І треба було мені тоді вернутись! Тож кроків десять — дванадцять лишилося, не більше.

Зі старої черешні на дорогу скапують перестиглі ягоди. Чорні-пречорні. І дорога рябіє темними плямами.

Пригадую, ми завжди обносили цю черешню ще до того, як ягоди на ній почорніють. Бо росте вона посеред села, біля перехрестя, де завжди було повно дітвори. А тітка Мокрина, господиня, тільки з виду була строга, а насправді більше боялася, щоб хтось із нас не шелеснув з дерева додолу.

Тепер діти не граються тут. Тепер у черешні новий хазяїн. Он яким штахетником одгородився…

І з високих черешневих одводин перестиглі ягоди на землю кап, кап, кап…

Ш-ш-шуг! Ш-ш-шуг!..

Співає коса. Співає ранок — голубий, аж усміхнений. І розпирає груди гостро лоскітне духміння косовиці.

Ш-ш-шуг! Ш-ш-шуг!..

Струснувши росяне намисто, трава лягає у покіс. Налита, вистояна у повній силі — якраз на порі.

Змигують сині іскорки. Серед зеленого кипеню — пригорща синіх іскринок. Це лугові дзвіночки милими оченятами мружаться з-поміж трави.

З одного синього келишечка ліниво вивалюється сонний джміль. Дж!.. Дж!.. — вибевкує басовито своє невдоволення.

Ех ти, сплюхо-дрімлюхо! Поглянь-но: молоде сонце все вищає і вищає. А ти — ніжитися… Косовиця ж у нас!

Співає коса.

Співає ранок — голубий, аж усміхнений.

Дятел постукує у темних вільхах. Тьмаво відсвічують берези на краю мочара. Тиха замрія снується зеленим надвечір’ям.

Пора додому.

А покрай пенька, прямо біля моїх ніг, два кущі папороті — розлаписто-простакуватий орляк і витончено-візерунчасте страусове перо. Такі гінкі, такі красиві кущі папороті!

Пора додому.

І мені чомусь трішечки сумно, що папороті не цвітуть. Бо ж до півночі уже недовго чекати, а ця ніч — купальська.

Із притаєних сутінків озивається пізня птаха.

Іду додому — пора.

Рішуче ступивши в колосисту пшеницю, три могутні дуби наставилися на мене вузлуватим гіллям. Позад них посплітали у високості верхів’я інші дерева. І весь ліс у своїй зеленаво-синій строгості постав сповненим величі і таїни.

Було незвично, що на узліссі зустрічають не кущисті крушини та ліщини, не зачаєні терни та полохливі осики, а велети-силачі. Наче билинна богатирська застава.

Зупиняюся. Чекаю.

Ось-ось загримить, загуркоче над усім роздоллям:

— Хто ти, мандрівниче? З добром, чи зі злом?!

Урочище так називається: «Там, де жив Кадубець». Трохи горбка, трохи ярка. Одне слово, невдоба. Тому й пустирює споконвіку.

Та чимось приманює до себе цей клапоть дикого поля, чимось примагнічує.

Тут жив Кадубець.

Хто був той Кадубець? Якими такими ділами уславився? Та й, зрештою, коли він жив? Цього ніхто в селі не пригадує. Зате всі знають: жив! І кожен покаже де.

Мені теж показали. І я з тремкою цікавістю продираюсь між терновинням і некошеними травами, які квітасто виткали зеніт літа. І вже мені буянить уяву загадковість довколишності, і вже мені вливається в душу дух вільної волі.

Здогадуюсь: був Кадубець не просто відлюдьком. Видно, чимось і сам скидався на місцини, де жив. Видно, був чоловік гідний того, щоб його згадували щоразу, як заходить мова про це урочище.

Але враз — голоси… Прислухаюся: а це про нього, про Кадубця, навперебій спішать мені розповісти материнка і гладишник, наперстянка і буквиця, кривавник і ластовець!

Юний день жайворино видзвонював, застеляв стоквітним дивом зелений луг.

На затягнутому ряскою озерці білою зіркою розпустилася лілія. Сяє, ніби корона водяної царівни. А може, то сама водяна царівна обернулася квіткою і виглядає свого принца?

…Пощастило згодом знову прийти сюди. Та що це з лугом? Спохмурнів, пойнявся димчастою отавою, а осока й очерети на багнистій заплаві уже відцвіли і вицвіли. Навіть сонна ряска на озерці розтанула, наче імла.

Коли зирк — а посеред озерця-люстерка усміхається біла водяна лілія…

Здалося, та сама. Ніби мене виглядає.

Її усміх струменить у душу таким лагідним теплом, що від нього пробуджується, оживає жайвороновий дзвін, і стобарвність лугу, і п’янка зваба того юного дня.

Приємно, коли тебе чекають.

Весною тут клювало — тільки закинь. А зараз поплавок улігся і ані тенеться. Сиджу вже добру годину — такий гарний день, такий безхмарний, а поплавок і не зворухнеться.

Розщедрився серпень на тепло: третю сонячну декаду дораховує. А вода в Горині все холодніша і холодніша. А на лузі отаву як скосили — так і не відростає.

Вивільга у міжгіллі заливисто дунула у вербовий свисток. Хоч різкувата, але таки приємна пісня у цієї птахи — шанувальниці сонця й тепла.

І я заслухався.

Аж то зирк — немає поплавка! Рука машинально хапається за вудилище, щоб підсікти, і…

Тихо кладу вудилище на місце. Бо це ж просто вербовий листок упав додолу і прикрив поплавок моєї вудки.

«Піди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке», — загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли такс трапляється ужитті.

Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті.

Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.