— А я й не знала, що я — москалька.

Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.

— Вони — рогаті!

— Чому?

— «Рогатий» — це, якщо інакше сказати, «рагуль».

— Що таке «рагуль»?

— «Рагуль» — це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!

Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.

Моя парасоля була дірява, тож я намокла і промочила ноги, однак далі вешталася по вулицях, загрузаючи в болоті на тротуарах, які під натиском води і багна, здавалося, втрачали твердість. Ніна вже думає про «кавалера», навіть розмовляла про це з мамою, невдовзі ходитиме під однією парасолею з високим юнаком, а не зі мною, вони разом підуть на морозиво, в кіно і до неї додому, а коли Нінина мама відчинить двері, то жахнеться, бо з-поміж його волосся витикатимуться розлогі оленячі роги, кручені бичачі — чи навіть довгий білий ріг єдинорога.

А Прабабка говорила: «місцеві». Нібито слово як слово, та вона вимовляла його по-особливому, різала ним, як ножем. «Місцевий» походить від «місце», а моє місце — Львів, тому я сказала: «Я також місцева», — вона ж у відповідь недобре засміялася; і так само сьогодні в туалеті з мене сміялася Ніна.

Події в «художці» означали для мене відкриття, що в кожного є своя національність. Раніше мені здавалося, що це стосується тільки особливо зацікавлених — наприклад, коли йдеться про Абу, яка безкінечно торочить про свою польськість. Що ж до інших національностей, то вже на першому уроці в першому класі ми мусили вивчити напам’ять гімн СРСР, в якому була строфа про Росію, що «сплотила навеки» в собі всі національності з п’ятнадцяти союзних республік. Тоді мені уявлялося, що Росія сховала їх у своєму великому череві, і їм там тепло і затишно. Одну серед «сплоченных» націй не називали ніколи — і Аба з Прабабкою завжди стишували голос, вимовляючи її назву: «євреї». Було ще тільки одне слово, просякнуте такою ж сильною тривогою, — «Бог». Слово «євреї» Аба вимовляла водночас боязко і з докором. Слово «Бог» — втягувала в легені разом із повітрям, яке пізніше, на етапі довгого глухого звуку «г», голосно видихала назовні: «Богггг». Це звучало так, ніби євреїв вона у чомусь звинувачувала, а Бог, своєю чергою, в чомусь звинувачував її.

— Я чистокровна полька, — казала Аба.

— Я українка, бо я так вирішила, — ствердила Мама.

— Москалів — геть! — кричали до мене хлопці.

— Я львівської національності, — повторив Микола услід за своїм учителем Валерієм Бортяковим. Оце останнє підходило мені найбільше.

З вікон «художки» не було видно Міцкевича, стирчали тільки голі ноги музи, котра прилетіла до поета на маленький острівець серед моря машин. Колись я була запитала Абу, чому поляки з Польщі не забрали і його, раз уже взяли і Фредра, і Собєського. Тоді вона пояснювала мені, що він занадто міцно вкомпонований у центр міста, тому разом із ним довелось би забрати цілу площу з усіма навколишніми будинками. Це був переконливий аргумент, я з полегшенням погодилась із ним, Міцкевич був урятований — він сам і його довге зелене волосся, він сам і його багатострунна ліра, він сам і його голонога муза, щодо якої я не була впевнена, чи це хлопець, чи дівчина, хтозна, може, то одне, то друге, а може, і одне, і друге водночас, тіло музи було прикрите розкішно-легкими шатами — цікаво, чи морозяними ночами поет знімав свій плащ, щоби зігріти ним музу? Цікаво також — можливо, колись колону увінчував не пензель, а заструганий олівець: я чула, що в давні часи Міцкевича прозивали «Олівцем».

— Довоєнним львів’янам знадобилося чимало часу, щоби призвичаїтися до цього пам’ятника, — розказував Микола.

Від Оперного ми йшли до Міцкевича, кружляли навколо нього, вивчаючи, яким чином він вкомпонований у силует того чи іншого будинку. Одного дня ми присіли на острівці, оточеному морем машин, і Микола розповів мені про одну подію з початку вісімдесятих років. Я давно на це чекала, але він рідко ділився зі мною важливими історіями зі свого життя — і нагадував цим колекціонера, який більше боїться за безпеку своїх експонатів, ніж отримує задоволення від їх розглядання.

— Я пам’ятаю, що тоді Міцкевичева колона здавалася нам схожою на сторожову «вишку», одну з мільйонів у цій країні гулагів. Актори Польського театру оточили пам’ятник тісним колом на сходинках постаменту, а тайняки стояли трохи далі, на тротуарі. Згідно з традицією, ми прийшли з квітами: щороку так робилося з нагоди відкриття театрального сезону. Я пам’ятаю, що тоді ми принесли гладіолуси з біло-червоними стрічками. Можна було передчути, що станеться щось погане: з Польщі доходили якісь відомості про «Солідарність», в «них» Польща викликала дуже недобрі асоціації, а ми грали в Польському народному театрі. Ми поклали квіти, тоді «вони» підійшли і перевірили документи у всіх присутніх. Наступного дня кожен із нас вилетів із роботи чи був виключений з інституту. Люди шести національностей — за польський буржуазний націоналізм.

— А ти? — запитала я.

— А мене виключили зі списку студентів Львівської академії образотворчого мистецтва, хоча тоді вона ще так не називалася.

На старість Миколин батько подобрішав — якби тепер у нього був син шкільного віку, то він не змушував би його сидіти цілими днями в задушливому помешканні. З директорського крісла в Оперному він пішов на пенсію, зацікавився столярною справою — майстрував якісь незграбні стільчики і табуретки, захарастив подружню спальню, засмітив стружкою. З віком слабшала і його відданість радянському ладу, в ім’я якого він колись воював на фронтах Великої Вітчизняної, а також перебрався з Харкова до Львова: по-перше, роки роботи на керівній посаді навчили його, що окозамилювання, кумівство і бюрократія за цього ладу є нездоланними, по-друге, зробили своє й довгі спільні літа, прожиті з дружиною, серед родичів якої було немало членів УПА. І чим більше Миколин батько віддалявся від високих ідей, реалізація яких переповнювала його огидою і жахом, тим більше його колись пронизливий і проникливий погляд мутнішав — і при тому набував навіть якогось нового, жіночого виразу.

З Миколиною матір’ю все сталось інакше. Чим добрішим ставав її колись деспотичний чоловік, тим різкіше висловлювалася вона сама, чим менше він важив поза домом, тим упевненіше вона виходила назовні — передусім на збори різноманітних проукраїнських гуртків, а потім і на маніфестації. Це був грандіозний бліцкриг, хоча подруги дивувалися її динамічно прогресуючому ожирінню, яким вона, здавалося, зовсім не переймалась, бо для неї розширення, збільшення тіла було рівнозначним захопленню нових територій і відповідало дедалі сильнішому відчуттю, що цей дім і це місто належать їй.

На звістку про те, що Микола дістав вовчий білет за польський націоналізм, мати зблідла, схопилася за голову і моментально постановила: за будь-яку ціну це відрахування потрібно приховати від Миколиного батька. Тому вони домовилися, що протягом наступних місяців він, як і раніше, буде виходити з дому на цілий день, прикидаючись, ніби і далі ходить на пари. Водночас вона втаємничила чоловіка у свій план заволодіння цокольним приміщенням, що недавно звільнилося, бо помер його мешканець, іще довоєнний п’яничка. Миколин батько із запалом взявся до справи, відновив зв’язки в міськраді, залагодив формальності й здобув приміщення, яке ідеально підходило для того, щоби займатися його новим хобі. Але користувався новим надбанням він дуже недовго, бо помер від інфаркту через рік після подій під Міцкевичем, саме тоді, коли Микола робив перші кроки в новому вузі, який його прийняв.

Смерть батька спричинилася до того, що всі наступні Миколині успіхи — червоний диплом Харківської академії образотворчого мистецтва, робота сценографа в Оперному і навіть захищена кандидатська львівської альма матер — мали гіркуватий присмак. Голос Маріанни звільняв його від почуття цієї, безумовно, надуманої вини. Він переносив Миколу поза історію себе і своєї сім’ї, у ту царину, де є і важкість, і легкість, і ще багато інших часто суперечливих речей, з яких складаються особистість і особиста свобода людини.