— Вони прожили разом сім років. У тридцять сьомому тато відчував загрозливість ситуації, але він був безстрашний. Він мав нестриманий характер, всюди говорив те, що думав, а донощики тоді траплялися на кожному кроці. З нашого будинку почали один за одним зникати люди — частіше чоловіки, але й жінки теж: у моїх сусідок-близнючок за одним махом забрали і матір, і батька. Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила.
Арешт батька становив центральну точку в житті Аби, будь-яка її розповідь рано чи пізно вискакувала на нього, як човен на мілину.
— Знаю, знаю, я чула. Розкажи про співи!
У відповідь Аба щось зробила з обличчям: загасила очі, затиснула губи, затулила долонями вуха, і тільки крила її носа рухались розмірено, наче крильцята малої пташки.
— Після цього співи закінчилися назавжди, — відрізала вона.
Однак якимось чином я знала, що каже вона неправду.
Пензлі
Микола любив розкладати мої художні роботи на підлозі, а тоді ходити по них босим, пальцями ніг показуючи вдалі місця, однак вражаюча більшість робіт, на його думку, були негодящі. Щоразу як ми після цього лежали на моєму ліжку, я думала про кольорові плями на його ступнях, а він у перервах між поцілунками продовжував пояснювати, чому я малюю погано. Почувши, як до дверей наближаються кроки Аби, ми сідали, а Микола знову ставив ноги на помальовані аркуші ватману.
— Цей напрям думок добре мені знайомий, — голосно говорив він. — Тобі здається, що ти перша, але ти рухаєшся торованою дорогою.
— На етапі рисунка форми інспіровані далекосхідним мистецтвом, — продовжував трохи згодом. — Але найважливіше не це. Не вистачає домінанти. Скажи мені, про що йдеться в цій картині?
— Ти помиляєшся! — із запалом перебивала я. — Є тема, є домінанта, є сенс! Йдеться про дерево. Про гілки і коріння. І про світло, яке… яке… на них грає.
У процесі дискусії я швидко закашлювалася і втрачала голос — ніби обривався зв’язок між грудною кліткою, де народжувались мої аргументи, і мовленнєвим апаратом.
— Облишмо зміст, поговорімо про емоції. У тебе їх забагато. Ти вводиш тремтіння, мерехтіння, слізливість. Таке маленьке жіноче болітце.
Найгірше було те, що він вичитував ці речення зсередини мене, де вони завжди були — під легенями і діафрагмою, у безодні живота.
— Але найбільша твоя помилка — не емоції, і навіть не змішування конвенцій: це ще можна виправити. Навіть не відсутність домінанти — врешті решт, ти могла б її створити. Йдеться про вторинність того, що ти робиш. Ти не говориш власним голосом.
Мені подобалося, коли він мене критикував: завдяки цьому я відчувала, що те, що я роблю, — важливе.
— Вчитеся, — з пієтетом зауважувала Аба, зазираючи у кімнату. — Я приготувала для вас канапки.
Ми йшли до нього, а по дорозі я розповідала йому, як почала малювати. В «художку» мене колись привела Аба.
Художня школа, або «художка», була розташована за спиною пам’ятника Міцкевичу: поет приймає ліру з рук маленької крилатої музи, а все це відбувається біля підніжжя величної колони, вершина якої є нічим іншим, як пензлем! Подібні пензлики прикрашали дах сусіднього будинку, де містилась міжнародна книгарня «Дружба». Аба купувала в ній польські журнали: «Пшекруй», «Кобєта і жицє», «Урода». Міцкевич був повернений обличчям до «красивого магазину». Офіційно магазин називався «Художник», у ньому продавали картини, фарби, а також біжутерію ручної роботи. Як і в тодішніх продуктових магазинах, освітлення в «Художнику» було слабке, і вже при вході відвідувачів вітав напівморок. На стінах висіли краєвиди Львова, пейзажі та натюрморти, до кожної картини була прикріплена біла картка із тризначним числом і прізвищем автора (крім того, нерозбірливо написаним у нижньому кутку картини). Аба говорила, що на картини не можна дивитися зблизька — треба відійти на кільканадцять кроків, щоб могти повністю охопити їх поглядом, але тут, у двох невеликих кімнатах, це було нелегко, полотна займали кожен квадратний сантиметр стін і навіть стояли на підлозі, тож коли я намагалась відступити на належну дистанцію, то бачила одну велику картину: вона була одночасно сільським і міським пейзажем, портретом і натюрмортом. «Цікаво, — думала я, — чи в Міцкевича з його колони краща точка споглядання?»
Продавщиці в «красивому магазині» були вдягнені в темні вишиванки з кількома шнурами коралів, які починалися на їхніх шиях, а закінчувалися під склом довгих прилавків, за якими вони стояли; на цих коралях, як і на картинах, красувалися цінники з тризначними числами. Говорили вони зовсім іншою українською мовою, ніж продавщиці з продуктових, — вимовляли слова піднесено, ніби ці слова так само обтяжували їхні горла, як коралі — їхні шиї, ніби до кожного слова теж було причеплено цінник з тризначним числом. Я знала, що для нас тут усе задорого, але Аба щоразу починала з продавщицями одну і ту саму гру — розпитувала про ціни полотен, розглядала біжутерію і скляні вази, торкалася фарб і пензликів. Продавщиці відповідали неквапно та не виходили з-за прилавків, а я замислювалась, чи вони взагалі ходять додому, чи, може, їх замикають тут на ніч, ховаючи у спеціальні футляри, як віолончелі.
«Художка» була розташована у великому будинку, про який тоді ще ніхто не знав, що він скоро перетвориться на руїну, що з нього евакуюють усіх, включно з галімим кінотеатром на першому поверсі, і завдяки цьому будівля стане нищитися цілком офіційно, з часом до будинку долучиться Радянський Союз, і вони розпадатимуться паралельно, наввипередки, і їх ніщо не врятує від вмирання і бридкого розпаду в самому центрі Львова. Але будинок усе ж переживе імперію, перед самою його смертю молодь покриє понищені стіни кольоровими гаслами, а потім його відсутність стане для міста чимось на кшталт відсутності переднього зуба, невідомо лише, чи це сумний старечий вилом, чи тимчасовий недолік у період заміни молочних зубів постійними.
Коли я йшла в «художку» на свої перші заняття, все це не мало значення, я вчилася розкладати важкий дерев’яний мольберт, пришпилювала до нього кнопками свій перший аркуш ватману — і не завагалася зробити на його поверхні свою першу риску.
Форми скульпторських інструментів, з яких кожен по-своєму ввігнутий і кожен по-своєму випуклий, пластилін дощу за вікнами, наші лавки навколо ванни з глиною — ми сиділи на них у сірих фартухах з довгими рукавами. Чоловік, який приймав мене в «художку», видно, втратив палець на війні, якраз про війну він і бурмотів щось сам до себе, коли ходив коридорами і сміявся у свою чорну бороду. Того дня ми дістали від нього завдання — кожен мусив виліпити людську голову, ми мали слугувати одне одному моделями — а тоді він вийшов із класу. Ми працювали в тиші, раз у раз нахилялися до ванни, кожен виминав із глини свій власний футбольний м’яч, моєю моделлю була Ніна, а решту групи становили хлопці. У класі наростав гамір, невдовзі зграя хлопців покинула інструменти й оточила нас із Ніною тісним колом.
— Бей, бей, не жалей! — почав один. Решта злагоджено відповіли:
— Бей, бей москалей!
Вони вигукували цю приспівку по-російськи, вистрибували навколо нас, вимахували інструментами. Це була гра, а не бійка, зблизька я бачила їхні блазенські обличчя, їхні довгі язики, їхні рухливі пальці. Однак за мить виявилося, що вони не випускають нас із кола — ми опинилися в пастці. Хлопці безперервно скандували:
— Москалів — геть! Москалів — геть! Москалів — геть!
Перша вогка грудка влучила мені в голову, за нею — наступна, Ніні поцілили глиною в обличчя. Таким чином хлопці швидко позбулися шматків глини, які мали би стати головами, і лишилися ні з чим — тепер ми, дівчата, отримали доступ до ванни. У класі пахло, ніби в ботанічному саду ранньою весною, я черпала глину повними жменями, ліпила з неї гарматні ядра і начищала супротивникам голови. Прорвати блокаду мені вдалося на рівні найнижчого хлопця на прізвище Цитович, ватажка зграї, і тепер я, хоч і могла втекти, схопила його впоперек і втелющила йому у волосся глиняну паляницю. Я торкалась то теплої шкіри його голови, то холодної маси глини, «Цитович — живий», — промайнула пронизлива думка.
